Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв

Информация о книге: «Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв»

Перед вами короткий екскурс в історію звичаїв уживання алкоголю. Автор обмірковує значення сп’яніння за різних епох; аналізує, як сп’яніння відображено в європейській культурі; вивчає впливи алкогольних напоїв та пов’язані з ними правила і ритуали.
Книжка — не заклик до тверезості або пияцтва, а лише своєрідна спроба нагадати, що, незважаючи на небезпеки, алкоголь посідає важливе місце в соціальному житті європейської людини. Спиртні напої — мастило для європейських звичаїв. Алкоголь надихає літературу та мистецтво. Адже недаремно в багатьох релігіях та міфах він уважався божественним першоелементом.
Для широкого кола читачів.

Описание

Передмова

Хоч би як ви ставилися до алкоголю, неможливо заперечити, що він становить невід’ємну частину людського існування. І не має значення, вживаєте ви його щодня чи лише на свята, або ж узагалі ніколи не п’єте, — алкогольні напої супроводжують нас усюди. Ми не уявляємо святкове застілля без коньяку, вина, метакси, бренді, ґроґу або ж української хріновухи. Гучне застільне гуляння, легке похмілля або важке сп’яніння — кожен із вас був безпосереднім учасником або щонайменше свідком цих подій. Є багато людей, у яких слово «святкувати», чи й ба «поспілкуватись», ототожнюється з «хильнути по чарці». А чи так було всюди й завжди?

Неможливо переоцінити значимість цієї книжки. Адже в ній розглянуто історію продукту, з яким, хоч не хоч, ми стикаємося буквально повсюдно. Ви «питимете» цю книжку разом з історичними постатями й з міфічними богами. Хоч історія й уважається наукою вельми серйозною, але історичні нариси, присвячені духові сп’яніння, такими не можуть бути апріорі. І це тільки додає книжці самобутності та креативної неповторності, що вирізняє її на тлі історично вивіреніших, але менш цікавих писань. Ну от як без усмішки дізнаватися про те, що саме любов до горілки не дала поширитися мусульманству на Київській Русі?

У книжці зібрано не лише історичний фактаж, а й психоло­гічно-філософське його переосмислення відповідно до реалій часів, про які йдеться. Влучно згадати про одвічне питання подвійних стандартів, коли ті, хто декларує, що пити погано, самі хоч би трохи, але випивають. Такі дрібниці роблять книжку актуальною на довгий час.

Позитивним доробком цієї праці є те, що це не збірка засторог щодо алкоголю і не, навпаки, чтиво, що всесторонньо вихваляє розпивання хмільних напоїв. Кожен читач зможе сам для себе визначити, що добре, а що не дуже.

Навчаючись на історичному факультеті, я часто зустрічав студентів-пияк. І якби історичний матеріал подавали в такому — доступному й цікавому — вигляді, як от такий собі ненав’язливий симбіоз історичних даних із п’янко-веселими темами, то, можливо, їхня присутність на парах, а отже, отримання потрібних знань, була б значно кращою.

У XXI ст. надмірне вживання алкоголю засуджується. Однак були часи, коли воно прирівнювалося до дії богів. Технологічний прогрес не стоїть на місці, та за ним іде певна деградація в інших, менш матеріальних царинах. Притуплюються давні знання, якими ще користувалися наші предки. Наприклад, аби бути злегка хмільними довгий час, але добряче не п’яніти, давні греки розбавляли вино водою. Завдячуючи цьому вони могли годинами веселитись у компанії Діоніса.

На сторінках книжки ви знайдете не тільки перелік причин розпивання алкоголю, а й давні методики різних народів, як саме це робити. Правда, не всі вони можуть вам підійти, адже результати, до яких вони прямують, і цілі, які ви ставите перед застіллям, можуть кардинально відрізнятися. Варто загадати, що деякі моделі, аби залишатися худорлявими, зловживають прадавнім методом «павичевого пера», який було винайдено саме для того, щоб уникнути важкого похмілля.

Сп’яніння вважають божественним джерелом мистецького натхнення. Якщо згадати любителів творити напідпитку, то тільки серед відомих письменників, приміром, XX ст. згадаються такі імена, як Ернест Гемінгвей, Еріх Марія Ремарк, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Чарльз Буковскі, Трумен Капоте, Вільям Фолкнер і Стівен Кінг. Хтозна, чи дізнався би світ про «Старий і море», «Шум і лють» чи «Поштамт», якби не дух сп’яніння?

У 10 чарках (так-так, не в главах чи розділах, а саме в чарках!) ви ознайомитесь з африканськими племенами, представники яких уважають, що вода не настільки важлива, як пальмове вино; з одним-єдиним інцидентом, який вплинув на ісламську віру із її подальшою забороною вживання алкоголю; а також із повір’ям, буцімто «вустами п’яниці говорить істина», і як ті, хто мали владу, — подеколи прислухалися саме до п’яних. Не без усмішки читатимете про «єднання плуга і борони», дізнаєтеся, хто такі боги Брагі та Квасір, а також чому Тиберія Клавдія Нерона називали Биберій Кальдій Мерон.

Фінський автор науково-популярної літератури Арі Турунен дає відповіді на купу питань, що юрбляться в головах найдопитливіших читачів. Чому виник звичай наливати по самі вінця? Звідки пішло пити одним ковтком? Тут ви прочитаєте про ці та ще десятки звичаїв, що історично еволюціонували саме в такий вигляд, в якому вони існують зараз.

Ця книжка — чудове віддзеркалення власне самого алкоголю. Якщо ви її не прочитаєте — нічого не зміниться. Однак якщо «хильнете» з Арі Туруненом, то, запевняю, від цих «10 чарок», ви не сп’янієте, але вони точно зроблять якіснішим проведення будь-якого застілля в подальшому.

Пиймо з розумом! І будьмо!

Олександр Гнатюк, книжковий оглядач

Передмова автора

У цій книжці здійснено короткий екскурс в історію звичаїв уживання алкоголю й обмірковано значення сп’яніння за різних епох, описано пов’язані з ним правила і ритуали й проаналізовано, як сп’яніння відбито в європейській культурній традиції.

В «Іліаді» й «Одіссеї» вино згадано понад 1000 разів, у Біблії — 521 раз і зазвичай позитивно. Особливо Ісусові чуда на весільному бенкеті в місті Кана з погляду закону викликають підозру: він перетворював воду на вино без відповідної на те ліцензії.

Книжка — не заклик до тверезості або пияцтва, а лише своєрідна спроба нагадати, що, незважаючи на небезпеки, алкоголь посідає важливе місце в соціальному житті європейської людини. Спиртні напої — мастило для європейських звичаїв. Алкоголь надихає літературу і мистецтво. Недаремно в багатьох релігіях і міфах він був божественним першоелементом.

Ресторан «Zinnkeller», 09.06.2015

Арі Турунен

Картина Яна Стена «Пара, що танцює», 1663 р. У Нідерландах гумористичний вислів «господарство Яна Стена» означає дім, у якому панує безлад, проте весело

Жага сп’яніння — людська риса

Єдине, що відрізняє людину від інших тварин, — це те, що вона п’є, хоч і не відчуває спраги, і злягається в усі пори року.

П.О.К. де Бомарше

Римський лікар Цельс, який жив у першому столітті, зауважив, що зазвичай стримана і замкнена людина розслабляється, випивши спиртного. П’яних, за Цельсом, можна поділити на три підвиди: агресивні, які прагнуть бійки; сентиментальні, які розчулюються; і компанійські, які хочуть танцювати і співати1. У піснях фінського національного епосу «Калевала» маг-мудрець Вяйнямейнен не бажає пити домашнє пиво сам, гарно й весело співає пісень на святах, має гострий розум і високий суспільний статус. І в міру випиває. Верховний бог вікінгів Один, своєю чергою, випиває мед поезії і чудово римує. Одинові манери випивати були королівськими. Понад тисячу років минуло, а мешканці Північної Європи все ще тяжіють до виокремленої Цельсом третьої категорії.

Німецькі дослідники з Інституту психічного здоров’я у Мангеймі опублікували в газеті «Age and ageing» («Вік та старіння») статтю, в якій стверджували, що помірне вживання спиртного послабило б деменцію в людей похилого віку. Вчені проаналізували 23 довгострокових дослідження впливу алкоголю на здоров’я людей віком понад 65 років. Дослідники зауважили, що, на додачу до послаблення деменції, помірне вживання спиртного у віці понад 75 років також неодмінно пов’язане з добрим фізичним і психічним станом здоров’я2.

Жителям середземноморських країн відомо про це ще від тих часів, коли там почали виготовляти вино. В Італії, Іспанії та Греції люди похилого віку проводять більше часу в ресторанах із рідними та друзями і менше сидять вдома наодинці.

Коли споживаєш їжу та напої разом, виникає відчуття спільності та бажання запросити гостя приєднатися до компанії, насолодитися разом із гостем тим, чим можна поділитися. Тому саме їжа та напої виказують дружелюбність та добрі наміри.

З алкоголем пов’язані важливі правила поведінки, звичаї і ритуали. Проголошення тостів, правила гостинності та щорічне спільне проведення свят — це культурна традиція, до якої серйозно ставляться в усьому світі. Коли винайшли алкоголь, його одурманливому впливові поклонялись як надприродній силі. Оскільки він сповняв людей радістю, його вважали священним напоєм богів. Традиція, за якої під час багатьох ритуалів підіймають келих і водночас проголошують тост, відсилає нас до часів, коли келих підіймали в першу чергу на честь богів. Алкогольні напої — це напої із зібраного врожаю. Їхнє розпивання передусім було виявом пошани богам родючості. Коли після важкого робочого дня подяку богам було належним чином принесено, усі подальші дії зводилися до веселощів на валках сіна, яке заготовляли на зиму. Так, алкогольними напоями завжди насолоджувалися під час різноманітних карнавалів.

Сп’яніння змушує більшість із нас вести себе чемно, як у колись популярній рекламі савоської горілки. Чемна поведінка викликана впливом, який має алкоголь на мембрани нервових клітин центральної нервової системи. Клітинна мембрана стає розчинною, і молекули жирних кислот у ній починають рухатися хаотично. Алкоголь впливає на процеси, які відбуваються в мембранах нервових клітин. Порушення цих процесів приводить до піднесення настрою, відчуття розслабленості та задоволення, позбавлення від комплексів. Поведінка під час сп’яніння залежить від кількості алкоголю в крові, на яку впливає, звичайно, кількість випитого алкоголю і швидкість його всмоктування у кров.

Погляд сучасної медицини на сп’яніння клінічний і позбавлений індивідуальності. Євреї придумали веселіше визначення: у стародавньому Єрусалимі у верховному суді було правило, згідно з яким людина вважалася п’яною лише тоді, коли була більше не спроможна представити свою справу царю3. Давнє визначення сп’яніння наочно нагадує, що сп’яніння впливає на людину по-різному. Не завжди цей стан підлягав осуду. Найважливіше те, аби мислення і мовлення лишалися достатньо чіткими. Інше — деталі.

Причини одурманливого впливу алкоголю ще достатньо не вивчені. Ніхто ніколи не спромігся вичерпно пояснити, чому люди прагнуть сп’яніти. Усе-таки у своєму пошукові сп’яніння людина — істота унікальна. Тварин не змагає бажання зумисно задурманити собі голову. Французький гурман і філософ їжі Антельм Брилья-Саварен написав у книжці «Фізіологія смаку», що вийшла друком 1826 року, що бажання вживати алкоголь спричинене тим, що суспільство має вроджену потребу шукати в напої сили, якою природа його обділила4. Алкоголь у цьому сенсі — хитра речовина, він ніколи не тамує спрагу, лише потроху її посилює. Води, наприклад, ніколи не вип’єш більше, ніж треба. Багато хто з тих, хто під ранок повернувся з бару додому, може підписатися під твердженням Брилья-Саварена, якщо втримає ручку в руці.

Хоча ця спрага змушує людей поводитись інколи досить дивно, Брилья-Саварен зовсім не засуджує вживання алкоголю, адже алкоголь — король рідин, він доводить насолоду від смакування до піку. «Коли ми вдовольняємо посередню спрагу вишуканим напоєм, весь наш смаковий канал від кінчика язика до глибин шлунку тремтить від задоволення», — переконаний Брилья-Саварен.

Брилья-Саварен, можливо, має на думці якийсь інший напій, крім горілки, нагрітої теплом кишені. У будь-якому разі Брилья-Саварен уважає прагнення сп’яніти визначальною людською рисою, пов’язаною з нашим невпинним переживанням за завтрашній день: «Тому ця спрага, яка охопила все людство, заслуговує на увагу філософського спостерігача»5.

Здатність розщеплювати алкоголь необхідна багатьом ссавцям, оскільки кишечник виробляє етанол. Це могло вплинути на те, що в людини сформувалася печінкова система, яка розщеплює алкоголь. Брилья-Саварен, отже, не на рівному місці вибудував теорію про людську жагу сп’яніння. У природі постійний пошук сп’яніння тваринами — рідкість. Мавпам смакує алкоголь. У Ґвінеї провели дослідження групи шимпанзе, які регулярно випивають пальмового вина місцевого виробництва. Вони крадуть у фермерських господарствах пальмовий сік, який почав бродити. Шимпанзе справді п’яніють. Часто вони випивають разом. Дослідження підтверджують так звану теорію сп’янілої мавпи, згідно з якою люди і мавпи мають однакову генетичну здатність розщеплювати алкоголь. Також відомо, що слони вишукують фрукти, які почали бродити, і хмеліють від них6. П’яний слон — некрасиве видовище, і його поведінка не надто тактовна. Відомі випадки, коли п’яні слони нищили села і фермерські угіддя. П’яного слона нічим не вгамуєш. Навіть короткий несподіваний звук може спровокувати надміру збуджених слонів до нападу на швидкості майже 30 км/год. Хоча п’яних слонів спостерігали і в Азії, і в Африці, пошук сп’яніння найбільш типовий для людей, і навіть між нами є відмінності. Якби, наприклад, у червні порахувати всіх п’яних у світі, більшість із них, очевидно, були б жителями північних країн, що проводять свою літню відпустку на дачах.

Людська любов задурманювати голову різними алкогольними речовинами настільки ж давня, як і сама людина. Потреба сп’яніти — типова риса нашого виду, і, крім того, як ми вже показали, вона настільки ж природна, як і вдоволення голоду, спраги чи сексуальних потреб. Сп’яніння біологічно неминуче, його не можна стримати7. Споконвіків аби сп’яніти, навіть не потрібні були алкогольні речовини. Гарний приклад — наше дивне бажання відчувати запаморочення. Кожен, коли був маленьким, крутився навколо себе, аж поки голова не йшла обертом. Подібний до трансу стан, якого досягаєш, крутячись під час танцю навколо своєї осі, можна знайти в ритуалах багатьох культур. У західних країнах не входять у транс під час танцю, однак тут популярні атракціони в парках розваг, від яких голова йде обертом.

Весела компанія в шинку. Ксилографія Людвіґа Ріхтера, ХІХ ст.

Чи потреба сп’яніти є реакцією людини на те, що вона усвідомила себе і свою смертність? Ми не тварини, не боги і достеменно не знаємо, як би прожили своє життя. Чи сп’яніння — місце спочинку під час пошуків сенсу нашого існування? Чи це спосіб викинути з голови гнітючі роздуми про насущні життєві питання?

Алкогольні речовини можна розглядати навіть як поштовх до народження культури. Вони були складниками нашої соціальності й активним елементом формування релігійного досвіду, гендерних ролей і ритуалів суспільного життя. Тому жодне антропологічне чи культурно-історичне пояснення не повне без урахування цих речей8. Один із найвідоміших у світі дослідників алкоголю Кеттил Бруун слушно запитав, чому так рідко міркують над культурним значенням алкоголю. Чому алкоголь набув такого великого поширення у світі, хоча його зазвичай уважають небезпечним? І чому настільки багато літературних творів, у яких алкоголь хвалять і славлять? Цю суперечність можна порівняти, на думку Брууна, з тим, що в подружжя зазвичай не питають, чому їхній шлюб щасливий. Однак коли шлюб дає тріщину, вимагають пояснення. Алкоголь натомість звикли вважати цапом-відбувайлом, тому, можливо, визначення причини лише втілює очікування, які відповідають панівним уявленням9.

Антропологи не вбачають в алкоголі саму лише проблему10. Вони піддають сумнівам уявлення, згідно з якими алкоголь призвів би до асоціальної поведінки, агресивності та злочинний дій. Це не велике потрясіння, принаймні для тих, хто й без алкоголю асоціальний, злочинний і агресивний. І таких людей переважна більшість.

Кеттил Бруун провів наприкінці 1950-х років експеримент, завдяки якому зміг дослідити поведінку п’яних людей. Експериментальні групи зібралися в ресторані. Зал — місце проведення експерименту — був відділений від решти ресторану, і дослідники слідкували за групами крізь дзеркальне скло. У залі групи з чотирьох осіб випивали і виконували різні завдання, які спонукали їх розмірковувати на різні теми, як-от п’янство на робочому місці, планування місця мешкання, і відповідати на запитання щодо їхньої позиції. У поведінці сп’янілих учасників експерименту було виявлено незвичні риси. Помітили, що кількість ужитого алкоголю не пояснює, чому одні напивалися, а інші — ні. Поведінка п’яних однозначно була непередбачуваною. Здебільшого ті, хто явно напився, були самітниками і їхня поведінка була більш нестриманою, ніж поведінка інших. Один із них говорив сам до себе німецькою. Навіжені «керівники» були діяльними. Один запропонував своїй групі посеред експерименту втекти в інший зал на танцмайданчик. В другій групі розгорілася боротьба за владу. Переміг у ній оповідач, який вихваляв сам себе, бо сп’янів трохи менше за інших. В останній групі тон задавав учасник, що своїм найбільшим досягненням уважав 36 ґроґів, випитих упродовж п’яти годин. Цей пан змусив усіх інших учасників групи розповідати жарти11.

Під час експерименту Брууна більшість п’яних не лізли в бійку і не влаштовували бешкет. Швидше вони демонстрували особисті якості й схеми мислення, чим цілком здивували спостерігачів. Стан сп’яніння набуває гнучкості. Під час проведених у лабораторних умовах досліджень було зауважено, що здатність учасників експерименту до оцінки в стані сп’яніння погіршилася настільки, що вони самі не помічали цього і натомість були впевнені, що пройдуть тести навіть краще, ніж до вживання алкоголю12.

На пояснення такої погордливої поведінки було витрачено багато годин роздумів. Сп’яніння вважали і джерелом божественного натхнення, і тестом на розкриття секретів, і божевіллям. У цьому благословенному стані було започатковано чимало людських стосунків і чимало розірвано, проведено чимало свят і заспівано пісень. Наступного ранку деколи було соромно за наслідки вживання алкоголю. Його вважали також гарною відмовкою. Радощі та складнощі людського життя виявляються дивовижним чином сплетеними довкола цього стану, хоча погордливість п’яної людини викликає в очах сторонніх різні почуття, крім натхнення, і сп’яніння може часом бути досвідом звільнення. Воно може бути пошуком сенсу в дурості та відходом від рутини буднів, що зростає.

На думку антропологів, алкоголь — доповнення до свята, соціальної діяльності. Він виступає ритуалом з чіткими правилами: що, де, як і з ким пити13. У ці правила ми також заглибимося в цій книжці.

Наша книжка — екскурс в історію передусім європейських звичаїв уживання алкоголю. Такого екскурсу не витримали б міцні спиртні напої інших культур. Європейська терпимість до алкоголю — явище цілком своєрідне. Було навіть висунуто теорію, що європейці виробили імунітет до впливу алкоголю. У деяких етнічних груп такий імунітет повністю відсутній14.

Тому природно, що тут, на західному Євразійському півострові, вживають алкоголь найбільше у світі. Восьма частина населення Землі — європейці — споживає половину алкоголю у світі! На вершині списку Франція, Австрія, Німеччина, Угорщина, Португалія і Швейцарія[1]. Австралія й Аргентина — єдині позаєвропейські країни з двадцятки перших у списку, і більшість жителів цих країн успадкували свої гени з Європи15.

Алкоголь, отже, незаперечне мастило для європейських традицій. Звичаї вживання алкоголю нашої частини світу інколи могли навіть стати на заваді місіонерській діяльності. У першому відомому творі давньоруської літератури, написаному тисячу років тому Нестором Літописцем — «Повісті минулих літ»16, — описано, як у 986 році мусульманські булгари прийшли до князя Володимира, аби навернути русичів у мусульманство. Хоча булгари стверджували, що після смерті мусульмани зможуть вдовольнити свої бажання плоті в раю з прекрасними дівами, заборона пити алкоголь спонукала Володимира прийняти однозначне рішення: «Русичам на радість пити, не можемо без того жити». Отже, любов русичів до горілки завадила поширенню мусульманства в Київській Русі!17

Ознайомлюючись із частуваннями, водночас пізнаємо власну історію і культуру. Сподіваюся, екскурс в історію звичаїв уживання алкоголю зробить так, що буденне споживання алкоголю здаватиметься менш безглуздим і формальним зібранням звичаїв, що сковують людину. Історія культури вживання алкогольних напоїв розповідає про споконвічне людське бажання проводити час разом, розмовляти відверто й веселитися в компанії інших. Це, якщо що, по-людськи.

Самогонники на острові Ловііса. Ілюстрація до книжки Топеліуса «Мандрівка до Фінляндії»

I чарка: Людина — це те, що вона п’є

Ми бачимо, як найбільш затяті п’яниці спершу киснуть у киплячих ваннах, звідки їх або виносять у несвідомому стані, або вони, неспроможні вдягнутися й сісти за стіл, голі та задихані, хапаються за солідних розмірів дзбан і підносять до губ жаданий напій. Вони повторюють те саме по декілька разів так, ніби поглинання алкоголю — їхня життєва місія й від алкоголю не можна позбутися іншим чином, окрім як заповнити ним порожнину людського тіла.

Вищенаведена в’їдлива цитата описує не північноєвропейських туристів на курортах — об’єктом глузування тут виступають римські чиновники. Ці слова написав майже 2000 років тому Гай Пліній Секунд, тобто Пліній Старший18, історик і придворний імператора Веспасіана.

П’яний рик туристів, що заполонили Середземномор’я, став звичним супроводом туристичних мандрівок у наш час. Подіб­ний культурний обмін здійснювали в прибережних тавернах свого часу і римляни. Сонячним берегом для них були Помпеї, чиї теплі зими принаджували пристарілих чиновників веселитися на курортах і в барах.

У ХV столітті німці споживали стільки алкоголю, що їх прозвали винними бочками — Weinfässer19. П’яниця, якого нудить, також часто стає темою німецької і французької національної графіки XVІ століття.

У Європі досі знаються на бучних гулянках. Свідченням цього є такі події, як День святого Патрика в Ірландії, Октоберфест у Мюнхені, фестиваль Сан-Фермін у Памплоні.

Подвійні стандарти щодо алкоголю мають давню традицію. Перший президент Сполучених Штатів Джордж Вашинґтон ще до виборів на цю посаду вирощував на своїй фермі коноплі і переганяв із них віскі. Коли він прийшов до влади, то — от дивовижа — заявив про згубний вплив дистильованих напоїв на робітників. Наступники Вашинґтона продовжили діяти в тому ж дусі подвійної моралі. Джон Адамс півстоліття боровся з міцними алкогольними напоями, але сам починав кожен ранок із келиха міцного сидру. Томас Джефферсон непокоївся через масштабність поширення віскі серед народних мас, але на своїх коктейльних вечірках сам завжди випивав алкоголю майже втричі більше від запрошених ним гостей. «Сухий закон» не втримував президентів од споживання алкоголю. Воррен Гардінґ пив віскі та пиво за зачиненими дверима спальні Білого дому. Герберт Гувер, який називав «сухий закон» «великим соціальним, економічним, благородним експериментом», попивав удома свій улюблений напій «Джин фіз»20.

Уже одні лишень президенти Сполучених Штатів продемонстрували різницю між політиком і політичною промовою. Президент Фінляндії маршал Маннергейм усе ж насмілився привселюдно розпивати по вінця наповнені «Чарки Маршала»[2] і заявив, що той, хто не дотримується «сухого закону», отримує від життя набагато більше21. Звиклий до російських звичаїв аристократичний офіцер не міг зрозуміти менталітету «сухого закону».

У літературі, присвяченій культурі античної Греції, згадано, що важливим поняттям грецької філософії була так звана помірність. Помірність стосувалася всіх царин життя — від філософії до вдоволення спраги. Греки завжди були хорошими теоретиками. Проте на практиці культура споживання алкогольних напоїв мала інакший характер. Бенкетували грецькі філософи на славу. Молоді голі прислужники вправно розносили напої. На келихах, які збереглися після бенкетувань, зображені молоді чоловіки, які випили на честь Діоніса стільки, що їх нудило і вони не трималися на ногах без підтримки своїх жінок22.

На деяких келихах зображено, як філософи помірності, п’яні й озброєні, громили численне хатнє начиння. Також розповідають, як зірковий оратор Демосфен сп’яну побився з Нікодемом за прихильність юнака Аристарха. Небезпідставно поет-сатирик Макон Коринфський, що жив у третьому столітті, кепкує з цих «філософів», яких нудить у вази, а вони своїми безсоромними пропозиціями докучають флейтисткам23.

Сократ, найблискучіший король філософії в західній історії, черпав натхнення для своїх думок із келиха вина. За словами Алківіада у платонівському «Бенкеті», цей потворний, вирлоокий дідуган завжди сміявся і пив стільки ж, скільки і його товариші24. В іншій історії розповідається, як Сократ прийшов додому зі своєю ватагою малих бешкетників. Його дружина Ксантиппа стала кричати й облила Сократа відром води. Але той лише усміхнувся п’яною іронічною усмішкою і заявив, що «після грому завжди буває дощ».

Мало того що Грецію вважають центральноєвропейською колискою наук і мистецтв, решта світу примудрилася звеличити також культуру вживання алкогольних напоїв афінян. Студент філософії в університеті складає іспит з «Бенкету» Платона, що є не чим іншим, як описом п’яних гулянь. Спогади Платона закінчуються тим, що поміж філософів, які вже поснули, удосвіта, коли співали півні, Сократ, Аристофан і Аґатон продовжують обговорювати зв’язок між комедією і трагедією.

Коли Платон, літературний редактор, надав белькотінню п’яних філософів читабельного вигляду, виникла філософська класика, визначальна для літератури західних країн. Чи багато хто досі в змозі пригадати, що симпозіум означає у першу чергу бенкет й аж ніяк не семінар?

 

Сусід завжди випиває більше

Самовдоволена людина вважає, що світ неодмінно обертається довкола її власного святкового столу. Свої звичаї вживання напоїв і їжі завжди видаються щонайкращими, а в сусідських звичаях люди звикли вбачати селюцькі, навіть варварські манери. Німців обзивають поїдачами кислої капусти (krauts), французів — жабами (frogs). Індіанці назвали інуїтів ескімосами, тобто людьми, які їдять сире м’ясо25. Індіанці також були приголомшені агресивною поведінкою п’яних білих колонізаторів26. У Біблії27 вавилонян зображено як народ, сп’янілий від вина, що веде до розпусти.

Греки вважали, що інші національності нездатні до такого інтелігентного розпивання алкоголю, як вони. На думку Платона28, безкультурні скіфи, фракійці, кельти і карфагеняни не вміли правильно насолоджуватися божественними дарами Діоніса. Причина була очевидною: ці народи пили вино нерозбавленим, проливаючи його на одяг, і до того ж були войовничими.

Платон, який полюбляв розбавляти вино морською водою, не був першим і вже точно не був останнім моралістом, який непокоївся через згубний вплив звичаїв чужоземців. Потреба висміювати застільні звичаї інших культур нагадує нам про те, що коли ми їмо разом, а надто коли ділимося їжею, ми найбільш явно виявляємо свою людську натуру. Хоча шимпанзе і павіани — соціальні тварини, вони не діляться поміж собою їжею так, як це роблять люди. Розділена їжа, натомість, підвищує економічну безпеку. Такий економічний лад вирізнив ранню людину від її мавпоподібних родичів. Їжу збирали, аби з’їсти згодом, і її поділ сприяв олюдненню людини29. Звичаї уживання їжі породили кланові організації (хто належав до якої групи і які групи їли разом), мову (обговорення їжі в минулому, майбутньому, планування її здобуття і прийняття рішень щодо її поділу для уникнення бійок), технологію (як убивати, вирощувати, утримувати і перевозити їжу), а також поняття моралі (що становить собою справедлива порція їжі)30.

Їжа та напої — це те, що стосується всіх людей на всіх життєвих рівнях. Спостерігаючи за іншими, ми приділяємо надзвичайно багато уваги застільним звичаям. Їжа та напої — це серйозно. Кожен пам’ятає, як у дитинстві нас учили поводитися за столом, не гратися їжею та напоями. Уживання їжі є першим дотиком людини до світу, і водночас перший дотик до їжі є дотиком до іншої людини. Тому поводженню з їжею приділяють так багато уваги у процесі виховання; їжа і збудливі речовини і правила, з ними пов’язані, — життєво важливі в усіх суспільствах31.

Релігія — це останній сторож воріт, який визначає, що класти до рота, а що — ні. Отці Церкви перших століть чітко відмежовувалися від «язичницьких звичаїв уживання алкоголю». Апостол Павло не хотів, аби християни вели бодай якісь справи з п’яними32. Климент І вторував йому і твердив, що войовничі скіфи, кельти, іберійці і фракійці могли вважати сп’яніння чудовим станом, але миролюбним християнам варто дотримуватися Біблійних заповідей. Також, на думку святого Тимофія, християни не могли брати участь у язичницьких гульбищах, а випивати разом із ними й поготів33. Святий Єронім, що жив у п’ятому столітті, висміював одну п’яну жінку, що та поводиться, як язичниця. Століттям пізніше пресвітер Сальвіан Массілійський нарікав, що деякі християни п’ють, як невірники34. Отці Церкви були твердими й одностайними у своїх поглядах: християнин повинен дотримуватися помірності, на відміну від п’яниць і агресивних язичників. За доби Великого переселення народів Святі Отці робили спроби підтримувати певну мораль. З іншого боку, охкання Святих Отців із приводу язичницьких звичаїв уживання алкоголю здаються неістотними порівняно з тим, що вандали, готи, сакси й інші племена робили під час своїх культурних походеньок.

Мусульмани, принаймні у поглядах на алкоголь, одностайні з Отцями Церкви. Існує думка, що негативне ставлення мусульман до вина породжене поширенням кочівної культури у ХVІІІ столітті. Ті, хто прийшов до влади, більше не були родом із прибережних містечок, де виробляють вино, вони прийшли з пустелі. Раціон кочівників, які мандрували караванами на верблюдах, відрізнявся від раціону містян. У пустелі зазвичай не пили вино. Туди воно не пасувало35.

Заборона вживання алкоголю в ісламській вірі була накладена через один нещасливий бенкет. Учні пророка Магомета зібралися випити вина. Один із мекканців зачитав вірш, яким образив плем’я медінців. Тоді один із медінців схопив запечену кістку й ударив нею мекканця по голові. Магомет, стурбований цим, запитав Аллаха, як угамувати учнів і закликати їх до порядку. Відповідь Аллаха була простою: припинити вживання вина. Після цього всі пляшки з вином, знайдені в Мецці, вилили в придорожню канаву. Магомет постановив, аби кожного, хто насолоджувався вином, карали сорока ударами різок. Послідовник Магомета Омар збільшив кількість ударів до 80, оскільки, за словами останнього, п’янство привело його до «розпусного базікання, що принижує жіночу доброчесність»36.

Для мусульман п’янство було об’єктом морального осуду. Непомірне вживання алкоголю невірними здивувало арабського мандрівника Ібн Фадлана, який у 922 році зустрів на Волзі корабель вікінгів, од якого тхнуло пивом. Вікінги саме ховали свого керманича. Як зазначає Фадлан, вони були п’яні як чіп, від пива, яке пили днями і ночами. Нерідко вікінг помирав із келихом у руці, згущує барви Фадлан37.

Фадланова критика переносить нас у ХVІ століття, коли нащадок вікінгів, шведський історик Олаф Маґнус, починає досліджувати вплив уживання вина на гігієну та поведінку різних народів. У парфян від нерегульованого вживання вина почало смердіти з рота, французи стали розпусними, німці — ладними будь що встрявати в бійки, готи піднімали бунт. Фіни, на думку Маґнуса, стали вразливими до сліз!38

Історики-писаки придумали чимало перебільшень і злісних описів дивних звичаїв уживання алкоголю, які, як вони щиро вірили, свідчать про непевне культурне походження питущого. Оскільки «у нас» є правила, ми часто думаємо, що «у них» правил немає. «Добрий смак» визначає той, хто при владі. Право визначати цінність, моду і стиль за інших невід’ємне від ідеї користування владою. Панівна культура завжди нав’язувала, що припустимо, а що ні.

На придворних бенкетах у XVI столітті на додачу до численних напоїв подавали також такі делікатеси, як павичатину

Культура вживання алкогольних напоїв бретонців у Північній Франції викликала неймовірний подив у французів, а надто в урбанізованих парижан. Бретонців, на відміну від парижан, не цікавлять вишукані напої, естетика смаку і салонна культура звичаїв, зовсім навпаки, їм більше до вподоби бучні бенкети, які супроводжуються валянням у канаві. У свідченнях мандрівників, що заїжджали у Бретань наприкінці ХІХ століття, не згадано про те, що святкування були приурочені до певних подій, які б вирізнялися від звичних буднів уживанням алкоголю. Під такими подіями малися на увазі на додачу до карнавалів весілля, похорони та ярмарки. Як наслідок, зауваження мандрівників привели до появи законів, які заборонили публічне п’янство. Також вони породили образ п’яного бретонця. Таке узагальнене бачення бретонців поширювала панівна нація, що перебувала при владі, — французи, які самі вживали алкоголю більше й помирали від цирозу печінки частіше, ніж бретонці!39

Дослідник Французької медичної академії Реньє на початку ХХ століття вважав: пристрасть бретонців до алкоголю настільки серйозна, що через це вони — народ, який вимирає. Експерт у галузі фізіології і психології Ріхер своєю чергою вірив, що іммігранти — як-от ірландці та поляки — пили значно більше від європейців, бо намагалися погамувати тугу за домом40. У Сполучених Штатах ірландці здобули репутацію нації, особливо схильної до пияцтва. З іншого боку, надмірне вживання алкоголю було способом продемонструвати ірландську ментальність. Таким собі виявом ідентичності41.

Дослідники-соціологи досі занепокоєні звичаями ірландців, шотландців і бретонців щодо вживання алкогольних напоїв. Самовдоволена переконаність у власній доброчесності нікуди не зникла. Хоча шведи і визнають себе нацією, яка полюбляє алкоголь, шведським дослідникам стає духу стверджувати, що дзвін їхніх келихів тьмяніє порівняно з дозами фінів й росіян.

Причин уживати алкоголь знайдеться достатньо. Набуло значного поширення таке уявлення: що далі на північ, то більше п’ють у вагонах-ресторанах. Фіни, наприклад, вдаються до таких невербальних, проте виразних засобів комунікації, як дружнє ставлення, безтурботне мовчання, спільне відвідування сауни й уживання міцних алкогольних напоїв «для підтримання тепла в організмі»42. Хоча наведений нижче опис, зроблений британським консулом, дещо надуманий, письменник переконаний, що причиною вживання міцного алкоголю є холодний клімат:

«Напевне, клімат викликає у них таку жагу пити. Можливо, звісно, що хоча для людей, які живуть у помірному кліматі, надлишкове вживання алкоголю має згубний вплив, у регіонах із поганим кліматом воно оживляє певні риси, розморожує і розворушує замерзлі від холоду душевні якості»43.

Роздуми англійського посла сера Вільяма Темпла, який жив у XVII столітті, про голландців, що полюбляють випити в холодному кліматі, викликають у жителів північних країн, які стоять у черзі до бару в січневий мороз, лише посмішку. Північ з її лютими морозами завжди була місцем проживання людей, спраглих випити.

Аби спромогтися унаочнити, що самовдоволеність — проблема світового масштабу, маємо звернутися для порівняння до явища, яке спостерігається достатньо далеко звідси. Як африканські звичаї вживання алкогольних напоїв співвідносяться з теорією холодного клімату? Чи у тропіках усі поголовно тверезі, якщо вже на півночі повно п’яниць? Антрополог Ндоламб Нґокве44 розповідає соковиті історії про те, як леле, що мешкають у Конго, бачать звичаї своїх «нецивілізованих» сусідів кокве і нджембе.

Найважливіші напої у традиційній культурі леле — пальмове вино і вода. Деякі леле, щоправда, стверджують, що вони ніколи не п’ють воду. Це, напевне, перебільшення, хоча вода, на думку леле, не настільки важливий напій, як пальмове вино.

Леле переконані, що нджембе, які живуть у сусідній країні, занадто тверезі. Не може бути сумніву, що їхнє життя дуже нудне. Як можуть вони танцювати серцем, коли п’ють саму лише воду? Тверезість нджембе не можна пояснити не чим іншим, крім як тим, що вони просто-таки не вміють вирощувати пальми й робити з них вино. Нджембе, отже, не тільки підозріло тверезі, а й неймовірно дурні.

Хоча народ кокве добре розуміє важливість алкоголю у створенні танцювального настрою, на любителів критики леле це не має ніякого впливу. Причина очевидна. Кокве, на думку леле, п’ють надміру. У мові леле є вислів «кокве завжди п’яніють на чиємусь ножі». Єхидний вислів з’явився через те, що краник бочки з пальмовим вином зазвичай протикають ножем, а пальмове вино кокве найчастіше купують у леле. Леле невтямки, як кокве взагалі здатні працювати, адже ті завжди п’яні.

Щира віра леле в те, що саме їхній звичай пити — взірець помірності та цивілізованості, ґрунтується не на тому, що саме їхні традиції вживання алкоголю помірні та цивілізовані. Визначальна людська якість — вірити в те, що ти освіченіший за інших. Усі народи впевнені, що саме вони несуть світло розуму до вечірнього столу ООН, над яким витає запах алкоголю.

 

Напій розділяє

Глузування над звичаями інших не обмежується лише поведінкою. Також ті, хто п’є напої, відмінні від тих, які полюбляє їхній сусід, косо зиркають одні на одних. Бажання вирізнитися може виявлятися снобізмом у виборі й упізнанні напоїв. Це вміння також є формою соціального використання влади: хто ж бо захотів би дозволити офіціантові бути вищим і принижувати клієнта своїми вподобаннями? У вишуканому ресторані їдять здебільшого не для того, аби втамувати голод, — це питання стилю і звичок. Дорогий напій — це більше, ніж просто гарний смак. Добірний коньяк або шампанське має символічну цінність.

Хоча євреї невибагливі у виборі вина, яким завгодно вином і вони насолоджуватися не будуть. У принципі євреї не можуть пити вина, виготовлені язичниками. Ці вина поділяються на дві категорії: yein nesekh і setam yeinam. Перше — це вино, яке язичники використовують для жертвоприношень своїм ідолам, і воно однозначно заборонене. Друге — звичайне язичницьке вино, але насолода від його вживання може призвести до небажаних шлюбів з язичниками45. Виготовлене на північних берегах Середземного моря вино може, на думку ортодоксальних євреїв, бути цілком дивовижним любовним екстрактом. Хоча єврейське пуританство може викликати у християн посмішку, варто пам’ятати про власну релігійну консервативність, свідченням якої є той факт, що лише у 817 році Аахенський консиліум щодо монастирської реформи ухвалив, що пиво більше не є язичницьким напоєм46.

Пиво було улюбленим напоєм іще давніх германців, чого римський історик Пліній Старший ніяк не міг зрозуміти. На думку Плінія, пиво було лише виявом того, як людству вдалося зробити воду напоєм, від якого п’янієш47. Коментар винного сноба Плінія наочно нагадує, як різні культури вживання алкогольних напоїв постійно перебували на межі зіткнення. Гарним прикладом цього є британці, що п’ють пиво, і французи — любителі вина. Британці дивувались, як французи можуть пити вино вже зранку і за обідом. З їхнього погляду, французи весь час святкували. Це зрозуміло, адже британці мають свої традиції. Вони п’ють пиво тоді, коли святкують, і лише в певний період часу, такий, наприклад, як відпустка. У Франції і в інших європейських країнах молоді британські туристи славляться своїм бажанням сп’яніти48. Інколи вони вино п’ють, як пиво. Результат той самий.

Буває, якийсь алкогольний напій набуває серед мас репутації прояву контркультури. Представником еліти аморальних напоїв є, поза сумнівом, абсент. Наприкінці ХІХ століття він став улюб­леним напоєм митців Франції. Абсент був відомий також під назвою «зелене безумство», адже вміст алкоголю в ньому був високим і вважалося, що він може спричиняти отруєння. Абсент був заборонений у Франції 1915 року, оскільки лікарі зрозуміли, що в полину, який входить до складу напою, міститься туйон, який викликає небезпечні хвороби та залежність.

Згубна «Джинова вуличка»…

…і мирна «Пивна вулиця». Гравюри Вільяма Гоґарта розповідають про час, коли люди масово переїжджали із сіл до міст. Важка робота супроводжувалася бурхливими розвагами: справив діло, гуляй сміло. Уживання саморобного алкоголю — у цьому випадку джину — зросло в рази. Слабоалкогольне пиво ж було згадкою про «добрі старі часи»

Така сама аморальна слава була й у текіли. Остання набула культового статусу в 1950-х роках, коли Каліфорнією пронеслася неправдива чутка, буцімто вона містить мескалін49. Власне, напій мескаль дистилюють із того самого збродженого соку агави, який давні ацтеки називали пульке. На відміну від текіли, мескаль дистилюють лише раз, тому він не цінується так само високо, як текіла. Вважається, що мескаль викликає галюцинації. Таке хибне уявлення з’явилося завдяки книзі Малкольма Лаурі «Під вулканом». Утім, агава не містить жодних галюциногенних речовин, як і личинки в мескалі. Отже, напої не мають нічого спільного з психоделіком мескаліном, отриманим із кактуса пейот50.

Іноді алкогольні напої є також засобом розмежування за статевою ознакою. Наприклад, у Шотландії віскі вважається винятково чоловічим напоєм, водночас розбавлені безалкогольними напоями горілка і ром, а також херес — жіночими, адже вони не настільки міцні, як віскі51. У деяких частинах Європи жіночі напої суспільство не сприймає позитивно. В Андалусії до жіночих напоїв ставляться несхвально. Якщо жінка випиває кілька пляшок пива, вона зазнає морального осуду. П’яну жінку категоризують як повію52.

Консервативна Греція має свої звичаї. Міцні напої, такі як узо[3], розпивають чоловіки у кафенейо[4], куди жінкам традиційно вхід було заборонено. Жінки мають пити в ресторані під пильним чоловічим наглядом жіночні напої, такі як фруктові лікери, розбавлене безалкогольними напоями пиво або вино. У Греції також не терплять п’яних жінок. Викликану алкоголем втрату контролю над тілом і розумом уважають неприродною, небезпечною та відразливою рисою, причому суспільство осуджує не лише жінку, а й увесь її рід. Уживання узо надає чоловікові мужності й пов’язаної з нею пристрасності, тоді як жіночій натурі традиційно властиві м’якість і пасивність, а отже, їй підходять слабкі напої і не личить сильне сп’яніння53.

Картина французького художника Едґара Деґа «Абсент». Рецепт абсенту купив у 1797 році Анрі Луї Перно. У ХІХ ст. абсент став модним напоєм, який надихав багатьох художників.

Уживання алкоголю в Північній Європі порівняно з іншими її частинами може здаватися «нецивілізованим», проте принаймні тут жінки і чоловіки мають на це рівні права.

 

Тверезість близько

Раніше жага сп’яніння була непереборною, а вживання алкоголю — некерованим. І завжди, коли пильне око того чи того Старшого Брата дивилося вбік, обличчя пірнало в пивну бочку. У Межиріччі пиво не можна було вантажити на корабель без нагляду за робітниками54. Переживали, що інакше вантаж завершить свою подорож у горлянці моряків. За доби Середньовіччя торговці вином додавали до партії запасну бочку для того, щоб решта доїхали повними. Поведінку спраглого візника під час подорожі пояснювали «випадковим витоком»55. У новочасній Швеції капеланові не дозволялося наповнювати пивну бочку без нагляду настоятеля56. Добова доза настоятеля за Нового часу могла сягати кількох літрів.

Європеєць у бароковій перуці, що кишить вошами, міг жахнутися, коли б йому для тамування спраги запропонували воду. Алкоголь був найпоширенішим напоєм. У стокгольмській лікарні мінімальна денна доза пива становила 8 літрів. У Данії вважалося, що для підтримання здоров’я потрібно пити 10—15 літрів57. Якби машину винайшли в XVII столітті, усі водії сідали б за кермо п’яними. У XVII—XVIII століттях всією Європою значно збільшилося вживання пива, вина і міцних алкогольних напоїв, що сприяло розвиткові техніки для сільського господарства і дистиляції напоїв58. Епідемії «паленого»[5] алкоголю були серйозною проблемою і найбільше вражали простий люд.

Коли Вільгельм Оранський — уродженець Голландії — став у 1689 році королем Англії, джин перекочував до острівної держави разом із ним. Вільгельм терпіти не міг французів, тому підняв увізне мито на всі французькі вина й бренді. Завдяки цьому джин став найпопулярнішим напоєм. Уся Англія була п’яна й щаслива. На одному з пабів, де продавали джин, навіть розмістили таку рекламу: «Напийся за копієчку, до чортиків за двієчку, чиста підлога у подарунок»59.

У ХІХ столітті ринки часто подавали як розсадники пороків і злочинності. На обкладинці буклета «Друзів тверезості» було надруковано зображення останньої поїздки п’яниці Маунули Матті на ринок

Гуляння у Кайси Вагллунд 12 липня 1813 року в місті Турку. Кайса Вагллунд пізніше перебралася до Гельсинкі й заснувала ресторан «Кайсаніемі». На картині можна побачити, що на підлозі розкидано кілька пляшок портвейну. Письменник Івлін Во у своєму творі «Вино за часів миру та війни» зазначав, що портвейн підходить затятим п’яницям. Принадність не надто згубного напою відкриває приховані слабкості характеру. Чоловікові, що п’є «міцний портвейн», на думку Во, варто підготуватися пожертвувати своїм зовнішнім виглядом і жвавістю. Тому портвейн — не варіант для молодих, марнославних і активних. Він створений на втіху старшим і стане вірним супутником компанії академічно налаштованих філософів. Ілюстрація: Музей провінції Турку

Епідемії «паленого» алкоголю набули рис народної істерії. Коли в 1775 році шведський король Ґустав ІІІ видав постанову, згідно з якою самовільне виробництво міцного алкоголю стало монопольним правом короля, чиновники почали шукати місця для перегонки. Із власністю корони поводилися скандально. У Залі унії Кальмарського замку зробили бойлерну, у спальні Ґустава ІІ Адольфа обладнали місце для бродіння алкоголю, а з його ліжка зробили ванну для бруху[6]. У містечку Карлскруна будівничі, охоплені жагою сп’яніння, вирубали найбільший у місті сад і побудували на його місці алкогольний завод. Оскільки вони поспішали, то про водопостачання забули. Тому міські колодязі висохли і воду довелося доправляти до міста з материка. Також багато хто налагодив удома власне виробництво міцного алкоголю. Алкогольна поліція регулярно перевіряла будинки й, крім штрафу, призначала громадянам покарання різками. У 1780 році народ не на жарт розлютився, коли королівські чиновники наказали нищити всі конфісковані самогонні апарати. Відкритий бунт був лише питанням часу. Тому в 1788 році перегонку алкоголю довелося знову дозволити60.

Ближче до кінця XVIII століття ставлення до алкоголю в Європі стало дещо інакшим. Зміни почалися з вищих прошарків суспільства. Дворяни хотіли виділитися з «невгамовного» пересічного люду й перейшли на каву[7]. Тільки непристойний простолюдин жлуктив алкоголь без упину. У Франції, Британії та Нідерландах аристократія й інтелігенція захоплювалися кавою і чаєм. Це було природно, адже напої були екзотичними і дорогими. Деякі кав’ярні стали приватними клубами, де почали проводити ділові переговори. Одним із таких клубів, що виріс із кав’ярні, була одна з найбільших у світі страхових компаній «Ллойдс». Підґрунтя буржуазної культури почало формуватися через чесноти. Пиття кави або чаю у кав’ярні вказувало на інтелектуальну, культурну і моральну порядність громадянина. Ці риси нагадували притаманне свого часу європейському дворянству поняття добрих манер. Особливо звичаї вживання їжі та напоїв були добрими ознаками порядності, адже через них можна було публічно показати хороші манери, самовладання і пошану до інших61.

Коли середньовічна карнавальна культура почала змінювати свою західну форму, висунута середнім класом вимога самовладання і шанобливості заступила непробудне гуляння та пияцтво62. У середині ХІХ століття жодний «порядний» чоловік у Британії не міг більше ходити по пабах, адже там збиралися робітники. Індустріалізація породила цілком новий суспільний клас — пролетаріат, на чию пристрасть до спиртного буржуазія дивилася скоса. У Німеччині робітники також безпросвітно пили. Лишень із 1806 по 1831 рік об’єм спожитих міцних алкогольних напоїв збільшився втричі. Багато безробітних гаяли час, попиваючи дешеву картопляну горілку. Над п’янством робітників кепкували. Комічна фігура схильного до пиятики робітника створювала враження, що буржуа, який належав до середнього класу, в усьому був кращим від пролетарія63.

До алкоголю почали ставитись як до проблеми, а до його надмірного вживання — як до хвороби. Алкоголь більше не був джерелом радості та безтурботності, а натомість призводив до загибелі. Поняття «алкоголізм» з’явилося наприкінці ХІХ століття, коли образ веселого, червонолицього й балакучого п’яниці заступив образ похмурого, агресивного і злочинного алкоголіка. Частково причиною були жалюгідні умови життя пролетаріату, що розбавляв свою печаль міцним алкоголем. Проте, з іншого боку, йшлося також про пропаганду вищого класу: звичку вживання робітниками алкоголю хотіли пояснити алкоголізмом, що виник через брак загальної моралі у пролетаріату. В 1873 році у Франції було організовано велику кампанію із викорінення алкоголізму серед робітників, але за нею стояло бажання вплинути на вживання алкоголю вищим класом теж64.

Схожі кампанії за тверезість проводили також у Фінляндії. Просвітницька боротьба проти права селян самостійно вироб­ляти алкоголь у домашніх умовах вилилася в перший в історії Фінляндії рух за тверезість. «Друзі помірності» боролися не так з алкоголем, як з уживанням селянами самогону65.

Варто зазначити, що рух за тверезість набув популярності не від самого початку. Коли просвітник Еліас Леннрот у 1834 році в Каяані заснував товариство тверезості, то єдине, чого йому не вистачало, — це його членів. Леннрот скаржився своєму другові Скоґману, що багато хто хотів би приєднатися, але винятково на таких умовах, що міг би випивати зранку і за їжею чарку самогону66. Леннрот силкувався зрозуміти, як п’яниці можуть бути тверезниками.

Леннрот прагнув бути просвітником народних мас, проте й сам був не без грішка. Леннрот і фінський поет Й.Л. Рунеберґ насолоджувалися пуншем і горілкою, що російський професор Яків Грот яскраво розписав у листі до свого друга П. Плетньова. У листуванні постійно повторюється, як вони раз по раз пили пунш. Бесіда завжди пожвавлювалася завдяки пуншу. На думку Грота, єдиною розкішшю, яку Рунеберґ дозволяв собі, були пунш і вино67.

На цьому тлі Леннротове прагнення тверезості здається щонайменше підозрілим. Можливо, освіченому чоловікові було приємно мати просвітницьке захоплення, притаманне вищому класу. Леннрот міг спокійно собі сидіти й попивати ромовий пунш, однак хотів, аби селяни перестали вживати самогон. Пересічний селянин натомість не вмів уживати алкоголь. Саморобне виробництво алкоголю було загрозою нормальному сімейному життю, щастю у шлюбі та рівноправному вихованню дітей68.

Однак Леннрота не зрозумів навіть його друг Скоґман. Останньому були не до душі Леннротові «переймання тверезістю», адже вони суперечили «усталеним звичаям» і «давній практиці». Скоґман звертає увагу друга на те, що ще їхні давні предки вважали справою честі діяти «швидко» і «чесно», зокрема й у справі вживання алкоголю. Вказівка Скоґмана на предків стосувалася вікінгів, чиї «мужні» звичаї щедро вживати алкоголь шведи встигли ідеалізувати69. Було намарно розказувати вікінгові що-небудь про помірність. Вікінг пробурчав би щось зверхньо і вилив би на потилицю голови комісії тверезості пивний осад.

У Фінляндії так звана інтелігенція, яка непокоїлася через п’янство селян, сама добряче напивалася на всіляких урочистих заходах. Це було частиною трибу життя еліти. Особливо цінували напої, привезені з-за кордону, і таким чином демонстрували, що кращі за інших і у цьому теж70. Проповідник Ларс Лееві Лестадіус[8] зустрічає багато п’яниць саме серед панів71. Алкоголь він називає «текучим бісовим лайном», яким «земні пани» промочують собі горлянку, а селяни беруть з них приклад. Лестадіус сягає вершин словесної еквілібристики у своїх проповідях проти алкоголю. Читаючи нашкрябані в запалі рядки його «безцінних» повчань, починаєш розуміти, чому стільки людей дає обітницю тверезості.

Мартин Лютер музикує у себе вдома. На думку Лютера, Богові є чим зайнятися, окрім як слідкувати за його дозвіллям: «Коли я двадцять років гарував і обтяжував себе читанням проповідей, він не образиться, якщо я вряди-годи вип’ю чарочку і розважуся з добропорядними людьми во славу Божу…»

На думку Лестадіуса, переїдання та пияцтво — найпоширеніші у світі гріхи. Наслідування поганого панського прикладу — це служіння «богу прямої кишки»: «Коли одна людина народжується, вона служить тому богу, який у прямій кишці; якщо людина помирає, служать тому самому богові прямої кишки; іменини і дні народження відзначають на втіху богу прямої кишки. Святкові дні роблять днями безкарного об’їдання, пияцтва, лайок і бійок; і виглядає це так, ніби бог прямої кишки отримав найбільші пошани та служіння від земних рабів».

Лестадіус уважає алкоголь диявольським винаходом. Така гра не зовсім штучна. Він питає також, чи дійсно Бог створив людину, щоб вона їла, випорожнювалася, пила, встрявала в бійки, чинила блуд і крала.

Як часто трапляється в історії, Лестадіус пояснює вживання міцного алкоголю поганим іноземним впливом. Лестадіус дотримується дещо іншої лінії, аніж реформатор Мартин Лютер, який полюбляв міцне і темне пиво бок. Коли Лютер виступив проти імператора на Вормському рейхстазі, його аргументи проти католицької церкви були мотивовані кухлями пива бок, яке спонсорувало місто Айнбек. Пивоварне місто використало Лютера як свого рекламіста72.

Лютер вірив, що Богові є що робити, окрім як слідкувати за його дозвіллям: «Коли я двадцять років гарував і обтяжував себе читанням проповідей, він не образиться, якщо я вряди-годи вип’ю чарочку і розважуся з добропорядними людьми во славу Божу, — хай світ каже, що хоче. Якщо Бог створив таких великих красивих щук і добре рейнське вино, то я можу спокійнісінько їсти їх і пити»73.

Відомо, що колись давно Лютер згарячу порадив своєму надміру старанному учневі Філіпу Меланхтону піти до міста розважитися, адже Богові було б приємно хоча б зрідка і йому відпускати гріхи.

Давні єгиптяни варять пиво. Єгипетський настінний малюнок у гробниці Кенамона поблизу Луксора бл. 1500 р. до н. е.

ІІ чарка: Вода життя

За другою чаркою ознайомимося з дивними віруваннями, пов’язаними з алкогольними напоями. Чому міцний алкоголь називають водою життя? Чому ченці готували лікери? Що спільного між алкогольними напоями і любовним зіллям?

Алкоголь і алкогольне сп’яніння були першими людськими способами проведення вільного часу й темами для роздумів. П’яна людина інакша. Вона може вести себе непередбачувано, казати щось дивне. У п’яного своя логіка, зрозуміла лише тим, із ким він п’є. Виникнення цієї містичної речовини губиться у міфічних ранкових сутінках людства. Людина не вигадала її, а знайшла.

Перший алкогольний напій з’явився у світі завдяки збігові багатьох щасливих обставин. Дослідники історії пива і вина принесли в жертву всю свою уяву, аби розповісти, як людина сп’яніла вперше. За однією з умоглядних версій74, це трапилося, коли людина з’їла залишені у скельній заглибинці ягоди, які під впливом тепла почали бродити. Ягоди, що містили алкоголь, напевне, були несмачними, але, оскільки голод дошкуляв, треба було їсти. Набутий стан був дивним, і відтак досвід захотілося повторити.

Перше сп’яніння могло також відбутися й цілком іншим чином. П’яна історія приводить читача до Межиріччя, у стародавні часи, коли ще не існувало системного рільництва. На родючому клаптику землі між Тигром і Євфратом вигадали алкогольний напій, якому судилося залишити свої похмільні сліди на культурах регіону. Усе почалося з того, що у глиняні горщики з дикими зерновими культурами внаслідок розливу річок затекла вода75. Боячись утратити весь свій зимовий запас, нещасний рільник розклав зерно на підлозі, щоб просушити його. Коли з просушеного та грубо змеленого зерна виліпили коржі, житель Межиріччя помітив, що ті мали на диво солодкий смак. У такий спосіб було винайдено солод. Месопотамці залишилися вельми задоволені своїми солодовими коржиками, залюбки пекли їх і складали в ті самі глиняні горщики. Щасливе поїдання солодових коржів тривало доти, доки знов не настав нещасливий день. Через дощ і розлив річок вода знову наповнила горщики, але цього разу разом із нею туди потрапили дріжджі. Це спричинило хімічну реакцію, якій було покладено перевернути людське соціальне життя.

Коли втомлений від застійних повеней рільник помітив, що в його горщиках щось невпинно нуртує і бурлить, він спершу вжахнувся і відчув глибоку відразу, спостерігаючи за пінистим місивом. Оскільки допитливість — усе-таки найвизначніша людська особливість, то він наважився спробувати підозрілу на вигляд суміш. Так уперше в історії людства хтось скуштував пиво. Минуло небагато часу, поки друзі та родичі наших предків також змогли спробувати цей дивовижний напій. Невдовзі всі трохи п’яні лежали на підлозі та сміялися. От пощастило! Можна ще?

Пиво з долини між річками, імовірно, один із найдавніших відомих людям алкогольних напоїв. Пивоваріння може налічувати понад 10 000-річну історію76. Людина пила пиво вже тисячі років, перш ніж першому фараонові, який страждав манією величі, спало на думку побудувати собі надгробну плиту, яку наступні покоління назвали пірамідою.

Винайдення алкоголю не може бути заслугою самих лише цивілізованих народів, які населяли долину між річками. Очевидно, виготовлення алкогольних напоїв розвинулося незалежно в різних частинах світу. В Африці п’янкі напої виготовляли з дурри та проса, у Китаї і Японії — з рису. Ацтеки надавали перевагу соку агави, а бразильські індіанці робили собі напій з кореня маніока. У Південній Америці виготовляли напій під назвою чіча доволі дивним способом: жінки пережовували серцевину кукурудзи, випльовували у горня з водою і лишали напій бродити77. Застосування слини у процесі ферментації було відоме також у Фінляндії, де, щоб довести пиво до бродіння, використовували слину дикої свині, в якої була тічка. Про це нагадує старий вислів. Коли в давні часи хто-небудь говорив щось погане про домашнє пиво, йому відповідали: «Що ти таке кажеш? Про пиво й тоді нічого поганого не казали, коли свинячу слину використовували»78.

Алкоголь мав більше значення в людській історії, ніж могло б здаватися. Соломон Кац, який вивчав техніку пивоваріння, стверджує, що ненавмисне винайдення пива було останнім поштовхом до того вирішального кроку, який змусив людину осісти в певному регіоні, почати вирощувати зернові культури і вести спосіб життя, заснований на торгівлі79.

Отже, увесь західний триб життя з його біржами й урбаністичним поспіхом базується на тому, що хтось десь залишив зернову рідину бродити? Хоча твердження Каца після кількох випитих кухлів звучить дещо непереконливо, немає підстав сумніватися в тому, що пиво справді мало надзвичайно важливе значення в Межиріччі, імовірному місці виникнення пивоварень і одному з перших регіонів, де почала розквітати міська культура. В епосі, створеному на честь міфічного правителя міста Урук Гільгамеша, понад чотирьох тисяч років тому важливість алкоголю виявилася своєрідним чином. Найдавніший літературний твір світу починається з опису того, як повія цивілізує дику людину Енкіду80. Останній перебуває в цілковитому занепаді, ходить на чотирьох, їсть траву та п’є воду разом із тваринами на водопої. Зустріч із повією виявляється для Енкіду щасливою. Повія вчить його насолоджуватися любовними радощами, їсти хліб замість трави і пити пиво, «як заведено у земних людей». Енкіду не вдовольняється наперстком. Коли він випиває сім горнят пива, його «серце радіє і обличчя ясніє». Згідно з «Епосом про Гільгамеша», лише тоді Енкіду стає людиною!

Сп’яніння було для шумерів Межиріччя культурним станом. Вони додали систему бухгалтерського обліку пива навіть у першу в світі абетку понад 5000 років тому81. Письменник, що полюбляв пиво, був задоволений умовами, створеними в Межи­річчі. Денний заробіток виплачували пивом, письменницький талант був у пошані. Кожен шумер мав право на денну норму пива, що становила два-п’ять глечиків залежно від соціального стану. Найміцніше пиво було призначене лише високоповажаним особам. Релігійні обряди також треба було оплачувати пивом. Священики вимагали сім глеків пива і 420 хлібин за похоронну відправу. Це викликало в народу роздратування, і цар Урукагіна знизив цю норму до трьох глеків і 40 хлібин82.

У Межиріччі пиво пили за допомогою очеретяних соломинок. У шинках до пива подавали цибулю

Стародавнє Межиріччя було б раєм для працівників готельної та ресторанної сфери, оскільки подавати напої було поважаною професією. Цар Ур-Нанше, що у 2600 році до н. е. заснував видатну династію, навіть зобразив себе поміж двох пивочерпіїв із наповненими горнятами в руках. Цар завжди мав при собі таких помічників, і вони були шанованими особами в палаці83.

Прихід до влади вавилонців приблизно у 2000 році до н. е. не вплинув на пивоварну промисловість Межиріччя, яка процвітала. Перший видатний вавилонський цар Хаммурапі підкреслив у своєму знаменитому зводі законів важливість пива. У 1901 році на знайденому в Сузах діоритовому стовпі більш ніж два метра заввишки було написано, що, коли шинкар продаватиме пиво за завищеними цінами, його буде кинуто в річку. «Якщо шинкарка не приймає плату за алкогольний напій зерном, а бере лише сріблом, важачи великою кам’яною гирею, або дає напій за вартістю менший, ніж зерно, шинкарку буде визнано винною і кинуто у воду», — однозначно гласить закон84. Кинуто у воду означало, що її буде втоплено.

Законодавцеві, що жив у XVIII ст. до н.е., цінова політика «Алко»[9] не припала б до душі. Чиновники Хаммурапі з кучерявими головами відразу покидали б зі злості все вище керівництво «Алко» в річку. Із соціально-політичного обґрунтування високого податку на алкоголь у Північних країнах укладач найдавнішого у світі зводу законів лише посміявся б. Попередження щодо згубного впливу алкоголю пройшло повз прикрашені сережками вуха вавилонян.

Хаммурапі і його піддані, звичайно, погоджувалися з тим, що надмірне вживання пива справді призводило до таких побічних ефектів, як «роздуття тіла» і «похитування». Проте від цього були дієві ліки: коли хтось випив алкогольний напій і його ноги хиталися, а в очах двоїлось, йому давали одним ковтком випити вина, до якого було підмішане насіння різних рослин85. Хоча такий лікарський напій, вочевидь, помножував ефект від випитого, у Межиріччі вірили, що лише алкоголь має дію на алкоголь. Таке уявлення було зрозумілим у культурі, де розрізняли 19 рівнів якості пива і де пивоварів поважали настільки, що їм не треба було навіть відбувати військову службу86.

Вавилоняни змагалися з єгиптянами за звання «наймокрішої» нації давнини. У Вавилоні робітники мали право на щоденні два горнятка пива, чиновники — на три, жінки, які працювали при дворі або у храмі, — на три горнятка медового пива. Верховним священнослужителям дозволялося вицмулити очеретяними соломинками цілих п’ять горняток пива. Під час храмових торжеств ці порції зростали87.

У єгиптян щоденна норма пива також дорівнювала двом горняткам88. Єгиптяни часто влаштовували п’янки, метою яких було довести гостей до цілковитого сп’яніння. Вони пили багато і не вважали це надто великою проблемою. До того що хтось непритомнів од алкоголю, ставилися настільки ж буденно, як і до поїдання їжі. Коли повноправний громадянин вирушав у пивний рейд, він брав із собою в дорогу двох рабів і одного вільного89. Доставка п’яного додому проходила легко і просто з використанням здорового глузду.

За часів фараона Ехнатона пиво особливо лилося рікою і масове вживання пива солдатами стало проблемою90. Фараон Ехнатон сам не гребував пивом: на його зображеннях, що збереглися, видно, що у нього був чималий пивний живіт.

Єгипетські свята були бучними. Часто на малюнках зображений гість, який наївся і напився так, що йому аж зле. У нього тече з рота, його сусіди за столом звичним рухом підтримують йому голову і за потреби відносять його до ліжка. Сліди сумної події зникають, і веселощі продовжуються91.

У Єгипті гарними манерами вважалося бути п’яним під час торжеств. Найвизначніші свята проводили на честь богів, і вони могли перериватися на період робочого тижня. На славу богам можна було кричати п’яним. Люди переміщалися всі разом і сміялися, задоволені життям. Одним із найбільших свят був Опет, який за часів 20-ї династії тривав цілий місяць92.

За часів розквіту давніх культур алкоголь приносив людям радість. Ішлося не лише про радість, яку відчуваєш, коли починаєш п’яніти. Алкоголь уважався символом родючості та життєвого потоку, справжньою рідиною життя, ліками.

 

Рідина життя

Велика пошана, з якою ставилися до алкоголю в Межи­річчі та Єгипті, почасти базувалася на переконанні, що алкоголь робить людину здоровою і додає їй життєвої сили. У Межиріччі співали хвалебних пісень пиву: пиво має благодатний вплив на печінку й серце. У віршах співали, що улюблені бочка для відділення бруху і посудина під нею кажуть одна одній дубул-дабал. Так називали веселий звук, який безперервно лунав у приміщенні для бродіння пива93. У пиві містилася цілюща божественна сила. У Єгипті на честь покровительки медицини богині Сехмет влаштовували жертвоприношення, які супроводжувалися триденним гулянням. Жерці богині Сехмет переважно були лікарями й уважали пиво надзвичайно корисним для здоров’я94. В Єгипті школярам теж давали пива за обідом, адже вірили, що воно запобігає шлунковим і нирковим хворобам95. Медичний посібник «Папірус Еберса» налічує 700 різних рецептів. У більш ніж ста з них важливим складником є пиво96.

Уявлення про цілющий вплив алкоголю глибоко вкорінене також у християнській традиції. Жоден напій не подає західну культуру так яскраво, як вино. Павло заохочує Тимофія у своєму першому листі97 не пити самої тільки води, а «пити й трохи вина заради шлунка й проти багатьох недугів». У середньовічній Європі лікарі призначали вино майже від усіх хвороб, таких як хвороби кишківника, розлади травлення, а також для очищення крові. Популярною була книга Йоганнеса фон Куби Hortus Sanitatis («Сад здоров’я»). У ній Куба стверджує, що вино полегшує процес перетравлювання їжі у шлунку й печінці. Автор переконує, що вино очищує туманну кров і відкриває всі канали в тілі. Обґрунтування узагальнено в одному реченні: «Адже це такий природний продукт»98.

Про середньовічні вірування нагадує вермут. Хоча сучасний вермут зовсім далекий від вина, його склад (прянощі та корінці рослин) вказує на медичне походження напою. Вермут уважали відмінним афродизіаком, справжнім еліксиром мужності. У ХVІ столітті його також рекомендували для покращення травлення99.

Проте не всі полюбляли вино. Шведський історик Олаф Маґнус в «Історії Північних народів», що побачила світ 1555 року, палко захищав різноманітні переваги пива. На думку Олафа Маґнуса100, пиво не викликає в людей гніву і безпліддя, а якраз навпаки: фінське пиво робить жінок такими плодовитими, що вони народжують двійнят! Завдяки доброму фінському пиву чисельність населення зростає, що, звісно, збільшує державні податкові надходження і, отже, росте й могутність держави, стверджує Маґнус.

У Північних країнах населення старіє, однак податок на алкоголь лишається незмінно високим. Можливо, поради Маґнуса потрібно знову взяти на озброєння.

Олаф Маґнус був великим любителем пива, що видихнулось. Маґнус дійшов такого висновку: що старіше пиво, то воно чистіше й здоровіше. Якщо, наприклад, у людей в оточеній фортеці розпухає живіт або у них камені в нирках, пиво магічним чином позбавляє їх від страждань. Олаф розповідає, як у 1520 році він був серед оточених у Стокгольмі та пив старе пиво, після чого його перестали турбувати камені в нирках. Не підкріплюючи свою заяву щонайменшим обґрунтуванням, Олаф наполегливо запевняє, що пиво лікує кашель, якщо його пити з маслом. Якщо зварити його з яйцями, імбиром і цукром, пиво допомагає при травмах ребер. Воно також сприяє росту нігтів101.

За часів, коли жив Маґнус, не можна було уявити, аби хтось відмовився від алкоголю. Королева Швеції Крістіна була надзвичайно юна. Вона не переносила ні пива, ні вина, тому крала в королеви-вдови Марії Елеонори дощову воду, яку та використовувала для вмивання обличчя. Коли виявилося, що Крістіна пила призначену для вмивання рідину, матір дала дочці добрячого прочухана. Королева-вдова не без причини турбувалася через такі капризи й уважала, що саме недостатнє вживання пива і вина призвело до печії та проблем із жовчним міхуром102. Води Крістіні після того так ніхто і не давав, тому їй довелося вдовольнятися пивом. Трагічна доля була в молодої королеви.

Знаряддя пивовара. Шестикутна зірка була символом того, що в будинку виготовляли пиво

Моряки лавірували з королевою-вдовою одними й тими самими шляхами. Коли «Мейфлавер» з пілігримами на борту причалив 1620 року до Плімута на Американському материку, причиною тому було, не більше і не менше, пиво. Екіпаж судна вирішив кинути якір, бо в них закінчилося пиво! Хоча пуритани не надто любили алкоголь, рішення екіпажу було зрозумілим. Алкоголь у великих кількостях використовували на кораблях, адже він краще зберігався, ніж питна вода. Вояж «Мейфлавера» закінчився святкуванням, оповитим запахом солоду. Коли місцеві індіанці привітали новоприбулих, було влаштовано спільне свято, на якому індіанці пригощали індичкою — першою традиційною для Дня подяки індичкою, а європейці — виготовленим на новому континенті пивом103.

В епоху Середньовіччя і Нового часу через нестачу чистої питної води пиво і вино були безпечними напоями для тамування спраги, тож їх пили в Європі щодня літрами. Пиво в той час було як ранкова кава. Кухоль пива ставили ввечері на столик біля ліжка, аби одразу випити зранку. Пиво було настільки природним продуктом щоденного вживання, що за часів правління Ґустава у Швеції тих, хто пив пиво, вважали ледь не тверезниками. Ненажера з ненажер Король-Сонце Людовик ХІV не відмовлявся від вина. На випадок, якщо вночі король зголодніє, йому на нічний столик ставили смажену курку і дві пляшки вина104.

Про важливість алкоголю свідчить також те, що раніше вкрай осудливо ставилися до виробників неякісного пива. Мішленівських зірок тоді не було, але контроль якості був вельми ефективним. У Вавилоні покаранням за погане пиво в усіх випадках була смерть. У створеній у 1086 році «Книзі Страшного суду», де за ініціативи Вільгельма Завойовника було описано економічні ресурси Англії, особливу увагу приділено також пиву. Виробники низькоякісного пива повинні були дати переконливе пояснення, якщо хотіли уникнути серйозних покарань. Як покарання порушник закону мав сплатити штраф у розмірі 40 шилінгів або відсидіти на стільці, до якого його прив’язували. Після цього виробника поганого пива били і купали у воді. У Німеччині шинкаря позбавляли ліцензії, якщо він продавав погане пиво більше трьох разів105. Відомий закон «про чистоту пива» від 1516 року мав силу в Німеччині. Згідно з цим законом, до складу пива було заборонено додавати будь-що інше, крім води, солоду, хмелю і дріжджів.

Тютюнова колегія Фридриха Вільгельма І. На додачу до куріння люльки насолоджувалися також пивом

Пиво, особливо в Німеччині, вважали надзвичайно важливим і зміцнювальним продуктом. На думку прусського короля Фридриха ІІ, пиво було давньою прусською чеснотою. «Я виріс на пиві, так само і мої вояки», — любив повторювати він. Прусси були занепокоєні обліком уживання пива. На думку Фридриха, кава, чужа речовина, підривала пивоварський промисел і витривалість солдат. Страх Фридриха перед кавою був настільки великим, що він заснував кавову поліцію, аби запобігти таємному ввезенню кавових зерен106.

У Швеції також були занепокоєні обліком уживання пива. Лікар округу Турку Й. Гартман скаржився у звіті, поданому в 1755 році до Лікарської колегії, на те, що корисне, зміцнювальне і поживне пиво вийшло з моди107. Причиною став модний напій бренді.

 

Аквавіт

Перший дистильований алкогольний напій був виготовлений, найімовірніше, з рису. Китайці дистилювали міцні алкогольні напої з рисового вина або пива вже в ХІ—ІХ століттях до початку нашого літочислення. Напій містив різноманітний осад. Відомо, що рисові напої дистилювали також в Індії в ІХ столітті до н. е. Можливо, дистиляція поширилася з Китаю в Індію, а звідти дійшла до арабів. Існує багато теорій щодо винайдення дистиляції, і ніхто достеменно не знає, де її придумали насправді. Принаймні точно відомо, що арабські купці привезли з собою цю науку в Європу в Х столітті108.

Слово «алкоголь» має арабське походження. Від самого початку al khol означало порошок стибій, який використовували для фарбування брів. Стибій — це напівметал, який застосовують у виробництві фарб і лаків. У той час коли араби дистилювали косметичні продукти і парфуми, в Європі дистиляцію, ясна річ, використовували в інших цілях. Помітили, що коли вино нагріти, алкоголь у питній суміші випаровується. Коли пара замерзає, вона перетворюється на рідину, яка, власне, і є тим самим продуктом дистиляції. У Європі перший міцний алкоголь дистилювали, ймовірно, в Каталонії в регіоні Пенедес. В Італію винахід приніс в ХІ столітті багдадський алхімік Константин Африканський. Він прийняв християнство і, як то кажуть, «на ранок після весілля» презентував католицькій церкві свій винахід. Після його смерті в монастирі Монте Кассіно 1087 року ченці з готовністю продов­жили його благородну справу. Так, напевне, і почалася історія монастирських лікерів. За іншою версією, дистиляцію винайшов Салернус, що жив у ХІІ столітті, лікар з міста Салерно. Століттям пізніше Таддео Альдеротті з Флоренції в деталях описав техніку дистиляції, зокрема, як із вина дистилювати міцний алкоголь109.

Барвиста когорта європейських алхіміків, арабів, індусів і китайців прагнула до того, щоб винайдення міцного алкоголю визнали їхньою заслугою. Одна з найвідоміших суперечок щодо прав власності зав’язалася між ірландцями і шотландцями. І ті і ті наполягали на тому, що саме вони першими винайшли віскі. Згідно з ірландською версією, ірландські ченці понад тисячі років тому передали свої вміння шотландцям. Ця теорія, звичайно, зустріла спротив у Шотландії. Перша офіційна згадка про виготовлення віскі датується лише 1494 роком, і в документах описано, як шотландський ченець Джон Кор виготовляв віскі з восьми мішків солоду. Шотландці називають віскі wiskibeatha, що означає «вода життя». Міцне віскі вважали чудовим засобом для захисту від холодних гайлендських[10] зим.

Секрет виготовлення віскі шотландці довгий час пильно берегли. Це й не дивно, адже в материковій Європі вміння дистиляції вважалося великим дивом. Міцний алкоголь зазнав шани як диво-ліки. Каталонський алхімік Арнольд Віллановус назвав його на шотландський манер aqua vitae, тобто «вода життя», адже дистильований напій «зміцнював тіло і продовжував віку». У своєму широко відомому дослідженні Віллановус заохочує вживати міцний алкоголь, тобто аквавіт, у медичних цілях. Алкоголь чудово допомагав тим, хто працював у вологих і холодних погодних умовах, оскільки він був справжньою енергетичною бомбою. Алкоголь також був ефективними ліками від чуми110.

Віллановус був різностороннім дослідником. Він здобув освіту в домініканських ченців і вивчав медицину в Неаполі; володів арабською, грецькою і латиною. Його начитаність і вміння викликали зацікавлення і він регулярно лікував пап, королів і дворян, подорожуючи Іспанією, Францією й Італією. Коли Віллановус успішно вилікував королівські болячки араґонського правителя, в 1285 році він отримав у нагороду замок у Тарраґоні та посаду професора в Університеті Монпельє.

Ченець і алхімік Бертольд Шварц у своїй лабораторії, можливо, саме винаходить aqua vitae, тобто «воду життя». Коли навчилися дистилювати з вина міцний алкоголь, його почали цінувати як диво-ліки

Професор Арнольд не вдовольнився роздумами над самими лише медичними проблемами. Він обмірковував також теологічні питання, окрилений польотом уяви й такою самовпевненістю, що деякі церковні служителі почали вважати подібне неприйнятним. Віллановус провіщав у своїй книжці, яка вийшла 1299 року, що Антихрист прийде на Землю 1355 року, а кінець світу настане 1464 року. Його книжка була, на думку пересичених церковних мужів, єретичною, і Віллановус продовжив свої теологічні роздуми в тюрмі. Історія показує, що Віллановус краще проявив себе як лікар, аніж як теолог. Такої самої думки був також папа Боніфацій VII, який, на Віллановусове щастя, що нидів у тюрмі, сильно страждав од каменів у нирках. Арнольд отримав нагоду врятувати свою шкуру, запропонувавши папі власний еліксир життя, в який було додано, зокрема, золото111.

Хоча обпікаюче відчуття міцного алкоголю і швидке й легке сп’яніння впевнювали пап і правителів у тому, що було знайдено божественний еліксир, алхіміків не можна було підкупити кількома чарками. Здатність алкоголю запобігати гниттю була важливою деталлю, яка переконала алхіміків на кшталт Віллановуса у винайденні еліксиру життя112. Алкоголь, як відомо, — прекрасний консервант. Коли міцний алкоголь змішали з іншим консервантом, що добре запобігає окисленню, а саме — з золотом, отримали справжній еліксир. У середньовічних монастирях і підвалах алхіміки робили спроби виготовити такі еліксири вічного життя. Це було однією з найбільших їхніх мрій. Хто тільки не хотів отримати хоча б подобу алхімічних еліксирів! Взяти, до прикладу, німецький лікер під назвою «Ґолд Вассер», рецепт якого датується 1598 роком. У «Ґолд Вассер» дійсно додають дрібку справжнього золота. Коли напій наливають у келих, маленькі золоті пластівці на склі виблискують, наче спогад про середньовічну мрію алхіміків перетворювати метали на золото і віру в те, що золото продовжує життя.

Однак наскільки ефективним був такий золотий напій? Принаймні диво-ліки Арнольда Віллановуса, як це не дивно, зробили свою справу і Боніфацію стало краще. У подяку за це він звільнив Арнольда і подарував йому ще один замок в Ананьї113.

Простий народ почув про Арнольдові еліксири лише в ХІV столітті, коли вони стали вкрай необхідними. У 1347 році один з купецьких кораблів привіз із Криму до Генуї хворобу, яка змінила європейську історію. Чума не вщухала 40 років і забрала життя понад 40 мільйонів людей. У час, коли «чорна смерть» була в розпалі, поширилася чутка, що нарешті було винайдено чудодійні ліки від чуми й усіх інших нещасть. Це вселило життя навіть у тих, хто вже був при смерті. Подейкували, буцімто Арнольд за допомогою отриманих від арабів даних дистилював алкоголь, який відділив душу вина114. Коли перегнане вино випарювалося, воно перетворювалося на міцне «палене вино», тобто бренді, і алхіміки справді вважали, що їм вдалося полонити душу вина. Про це переконання нагадує англомовна назва міцних алкогольних напоїв — «spirits»[11].

Віллановус сам вірив у те, що винайшов п’ятий елемент, еліксир життя115. Його віра ґрунтувалася на давній теорії про чотири «першоелементи». Згідно з цією теорією, у Всесвіті є чотири першоелементи: земля, вода, повітря і вогонь. Також людей можна розділити за цими елементами. Одні приземлені (флегматики), тобто практичні від природи, у других постійно вода стоїть в очах (меланхоліки), інші з повітряною легкістю вирішують складні завдання (сангвініки), решта — вогнисті (холерики). На додачу до системи першоелементів існує душевний елемент, який породжує функції душі й уважається найвищим першоелементом116.

На Віллановусову думку, п’ятим елементом, spiritus animalis, була певна речовина — посередник між тілом і душею. Її місце було в серці, і вона відповідала за життєво важливі явища і ментальні образи117. Поза сумнівом, під дією дистильованого напою ці образи лише покращувалися. Коли п’яний бачить галюцинації, можливо, це прояви spiritus animalis.

 

Міцний алкоголь — найдавніші ліки

«Палений» алкоголь уважали в ХV столітті одним із найважливіших медичних препаратів універсальної дії. Вірили, що він лікує геть усе. Міцний алкоголь цінувався більше, ніж антибіотики в наш час. Віденський професор медицини Міхаель Пуфф опублікував у 1455 році детальне пояснення118 оздоровчого впливу міцного алкоголю. Утім, це пояснення не мало жодного стосунку до медицини.

Знаряддя для дистиляції міцного алкоголю, ХVІІІ ст. У Фінляндії дистилювати міцний алкоголь із зерна навчилися від росіян під час воєн з Росією в ХVІ ст.

«Якщо питимеш дещицю самогону щоранку, ніколи не захворієш. Пий міцний алкоголь кожного ранку, якщо маєш камені в міхурі. Він виведе камені, і будеш здоровим. Міцний алкоголь також добре допомагає від головного болю. Якщо митимеш ним голову, завжди будеш молодим і красивим. Міцний алкоголь покращує пам’ять, оскільки укріплює розум і здоровий глузд людини. Алкоголь швидко допомагає від усіх відомих хвороб і особливо добре лікує ті хвороби, які спричинені холодом і вином. Не забувайте також, що міцний алкоголь лікує такі хвороби, як пронос із кров’ю, блювота, епілепсія, тремор і агорафобія».

Професор Міхаель Пуфф вихваляє міцний алкоголь, пропагуючи його омолоджувальні властивості: він робить людину радісною, запобігає випадінню волосся, передчасному сивінню і старінню організму.

У шведській медичній книжці, яка вийшла наприкінці ХV століття, міцний алкоголь називають чудовим афродизіаком і тому радять його насамперед жінкам, які страждають від безпліддя і в яких холодний характер. Міцний алкоголь гарячить їх і допомагає завагітніти. Також він стане у нагоді тим, хто дотримується целібату, адже «міцний алкоголь позбавляє людину аморальності». Міцний алкоголь — не що інше, як універсальні ліки. Він продов­жує життя, виводить отруту з організму, лікує рак, заспокоює шлунок і покращує травлення. У тих, хто п’є міцний алкоголь зранку, виробляється імунітет від багатьох хвороб. Міцний алкоголь також ефективно бореться з глистами і вошами. Він утамовує біль, якщо його налити на місце, яке болить. Він покращує сумний настрій і поганий слух. Він заглушає дзенькіт у вухах. Це чудові ліки від неприємного запаху з рота, і взагалі, завдяки алкоголю людина добре пахне. Він запобігає псуванню будь-якої їжі. Для підтвердження останнього аргументу невідомий лікар зазначає, що труп, який зберігається в міцному алкоголі, може залишатися в свіжому стані роками119.

«Палений» алкоголь припав до душі духовенству Північної Європи. Зі шляхами поширення проблем не виникало, тому духовенство допомагало з маркетингом. У заміських маєтках і будинках священиків міцний алкоголь дистилювали ще в ХVІ столітті, а простий люд познайомився з цим джерелом радості через священиків. Відвідуючи парафії, останні пропонували диво-ліки хазяям будинків, у яких зупинялися на ніч. Парафіяни почали наслідувати священиків. Для прихожан пияцтво було звичним ще в 1840-х роках, як чоловіки, так і жінки носили при собі кишенькову фляжку120.

Міцний алкоголь іще в ХV столітті називали водою життя. Наскільки відомо, уперше слово «алкоголь» на означення дистильованого напою вжив алхімік Парацельс. Для нього алкоголь становив найкращу частину алкогольного напою, його душу121. Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм, більше відомий під іменем Парацельс, був одним із найяскравіших науковців Відродження. Він узяв собі латинське ім’я, адже, на його думку, був кращим за відомого римського лікаря Цельса, що жив у І столітті. Парацельсу не потрібен був власний піар-агент. Скромності не було місця в його гардеробі.

Парацельс народився в 1493 році. Його батько був ліцензіатом медицини, тому Парацельс мав уявлення про медицину й алхімію. Батьківських учінь не вистачило, аби навіть почасти вдовольнити жагу до знань молодого зарозумільця. Парацельс подорожував Європою, навчався в Базельському університеті і здобув додаткові знання, навчаючись у знаменитих алхіміків. Університетську освіту завершив у Феррарі, отримавши найвищий академічний ступінь. Під час своїх численних мандрівок він крутився у різношерстих колах алхіміків, астрологів, аптекарів, шахтарів і окультистів122.

Дописи Парацельса переважно мали темне походження, що не дивно, оскільки він складав більшість із них, коли був п’яний123. Парацельс жив, як учив. Удосталь насолодившись водою життя, він починав писати численні нецензурності та пекельні образи. Навчаючись у Базельському університеті, він обізвав Галена і Гіппократа ідіотами і театрально спалив роботи знаного алхіміка Авіценни, що жив в ХІ столітті. Він стверджував, що в його капелюсі було більше знань, ніж у всьому університеті, і що в його бороді було більше досвіду, ніж у всіх дослідників, разом узятих124.

Незважаючи на ці пречудові вміння, навіть Парацельс був неспроможний винайти дієвий еліксир життя. Ніхто інший теж не зміг, хоча спроб було достатньо. Ченці й алхіміки додавали до своїх напоїв багато секретних трав. Деякі лікери містили у своєму складі понад 100 різних трав, які дозували, акуратно перемішували, після чого випарювали міцний алкоголь. Вони були відомі під назвою еліксири. Хоча еліксир вічного життя так і не було знайдено, наступні покоління дістали у спадок великий вибір гірких лікерних трав’яних настоянок125. П’ючи угорський «Унікум», німецький «Ундерберґ», латвійський «Ризький бальзам» чи італійський «Фернет Бранка», кожен може підняти чарку за Парацельса і компанію. На смак напої такі само цікаві, як і їхні творці.

Об’єднує ці напої те, що рецепти їхнього виготовлення зберігалися в таємниці. Це теж нагадує про їхнє містичне і магічне походження. Кажуть, що оригінальний рецепт лікеру «Шартрез» датується 1605 роком, і в ньому «Шартрез» називають просто — еліксир. В одному лише «Шартрезі» понад 130 різних трав та інших рослин. Картезіанські ченці, що виготовляли лікери, не люблять багато галасу довкола себе. Рецепт лікеру й досі знають лише три ченці одночасно126.

Рецепт приготування лікеру «Бенедиктин» також відомий лише трьом особам одночасно. Вважається, що лікер вигадав бенедиктинець Бернардо Вінцеллі в 1510 році. Подейкують, що коли Вінцеллі запропонував свій еліксир утомленим і хворим братам-монахам, напій мав настільки сильний лікувальний ефект, що його присвятили Богові. На боці пляшки в пам’ять про чернечу присвяту досі пишуть три великі літери DOM, що є скороченням слів Deo Optimo Maximo (хай славиться Бог Найкращий Найбільший)127.

Еліксири розпалюють жагу до життя. В Італії жінки особливо полюбляли виготовляти любовні лікери, аби причарувати свого коханого. Лікери носили такі назви, як «Радощі шлюбної ночі», «Нічна красуня» або «Олія Венери». Ті, кому бракувало любові, могли скористатися італійським лікером «Стреґа». «Стреґа» в перекладі означає відьма; за повір’ями напій походить від любовного зілля, яке варили відьми. Історія розповідає, що молоді дівчата, після того як випивали лікер, оберталися на відьом. Стверджують, що коли молодий хлопець вип’є запропонований дівчиною напій, він навіки в неї закохається. У Європі виготовляють багато інших любовних лікерів, як-от «Парфе Амур» («Досконала любов») і «Амарето». Останній, італійський мигдалевий лікер, виготовляли ще в 1525 році. Вперше його приготувала молода вродлива вдова для одного з учнів Леонардо да Вінчі, вона позувала художникові, коли той створював образ мадонни для фрески в соборі Саронно128.

Коли італійська аристократка Катерина Медичі, що жила в ХVІ столітті, вийшла заміж за французького короля, вона ознайомила французький двір із секретом виготовлення лікерів. Стверджують, що королева Катерина вигадала за своє життя десятки різних містичних рецептів лікерів. Лікери на травах пили при дворі в основному як ліки від розладів травлення, спричинених королівськими звичаями харчування. Катерина, ймовірно, робила лікери через власні проблеми з травленням. Відомо, що одного разу вона ледь не померла, з’ївши заразом майже сто артишоків.

Літографія ХІХ століття в англійській Біблії. «Наповнимо себе благородним вином і пахощами, і нехай не пройде повз нас весняний цвіт життя. Заквітчаємося пуп’янками троянд, перш ніж вони зав’януть. Нехай ніхто з нас не позбавить себе участі в нашій утісі; всюди залишимо сліди веселощів» («Книга Муд­рості»)

Ознайомлюючись з історією алкогольних напоїв, читач, напевно, дивується, що хоч би про який напій ішлося, кожен із них спочатку набував популярності через його оздоровчий ефект. Алкоголь свого часу був вітамінною пігулкою, яку необхідно було вживати кожен день. У Фінляндії у ХVІІІ столітті під час судових засідань самогонники заявляли на свій захист, що вони дистилювали міцний алкоголь винятково «як ліки». Водій із Ловііси переконував, що займався перегонкою лише для того, аби забезпечити своїй дружині ліки «для своїх хворих очей». Дружина барабанщика з Турку дистилювала, «бо родичі були тяжко хворі». Лоцман із Пікісаарі переганяв горілку «для свого здоров’я»129.

Міф про лікувальну силу алкоголю був вельми живучим. Французький «Сюз», як і інші бітери[12], роблять із дикорослого альпійського тирличу, що, як вірять, допомагає при захворюваннях печінки. Аналогічний лікарський напій «Анґостура» з тропічних рослин винайшов у 1824 році німецький лікар Йоган Зіґерт для лікування шлункових захворювань. Напій був популярний серед моряків британського флоту, які до нього додавали джин130.

Джин, між іншим, теж було винайдено як ліки. Голландський лікар Сільвіус у Лейденському університеті виготовив алкогольний напій з ялівцю для покращення травлення. Вірили, що він сприятливо впливає також на нирки. Напій не лікував ні того, ні того, однак набув великої популярності, оскільки «полегшував муки». Коли його приймали у великих дозах, пацієнт принаймні на якийсь час забував про свою проблему.

Історія відомого французького анісового напою — абсенту — також бере витоки з лікарських шафок. Спершу абсент був швейцарським лікарським напоєм, який містив не лише аніс, а й фенхель і багато інших трав, крім сумнозвісного полину. Воякам, яких відряджали в численні французькі колонії, абсент дуже припав до душі, адже вони могли приховати ним смак брудної води. Солдати вірили, що абсент також знищував бактерії і допомагав при гарячці. Саме завдяки ним анісовий напій побачив світ131. Британська армія мала свій відповідник абсенту — винайдений в Індії «Джин тонік». Для його вживання були серйозні медичні підстави. Хінін, який міститься в тоніку, був дієвим засобом від малярії.

У наш час в аптеках марно запитувати про воду життя. Найбільше, що ви отримаєте, — це проспектик, у якому буде описано згубний вплив алкоголю на печінку і центральну нервову систему. Принаймні у французькій культурі алкоголь і надалі асоціюється з силою, радістю життя, відвагою і щастям132, і від давніх переконань іще щось лишилося. Як пише «Британський медичний журнал», регулярне вживання алкоголю маленькими дозами захищає серце. Рекомендована добова доза — 2—3 шоти[13]. З-поміж людей, які вживають алкоголь у таких дозах, смертність на третину нижча порівняно з непитущими133. Раніше з трьох шотів лише посміялися б. Значно здоровішим уважалося бути п’яним як чіп.

 

П’яний як чіп

Відомий дослідник історії вина Г’ю Джонсон134 перекона­ний, що міцний алкоголь сприяє всмоктуванню поживних речовин, особливо протеїнів, в організм. Це змушує Джонсона зробити висновок, що люди, які вживають міцний алкоголь у помірних кількостях, часто «краще харчуються, впевненіші в собі» і внаслідок цього «більше покладаються на себе», ніж інші.

Коли критично мисляча людина читає Джонсонове обґрунтування, у неї закрадається підозра, а чи не дістав Джонсон з льоха кілька зайвих пляшок, аби написати такі рядки. П’яні зазвичай самовпевнені й уважають себе більш спроможними від решти. Джонсон, який заробив на своїх книжках про алкоголь мільйони, врешті підводить читача до свого п’яного віддалено логічного висновку, запевняючи, що ще у стародавніх суспільствах представники вищого класу зійшлися на думці, що лише вони достойні вдовольнятися привілеями вживання алкоголю.

Висновок Джонсона зрозумілий. Коли ми п’ємо алкоголь, ми відчуваємо себе сильнішими й упевненішими в собі. Це, можливо, було однією з причин, чому алкогольний напій набув важливого ритуального значення. Шумери називали вино ngeztin, тобто «дерево життя». Назва нагадує, що алкоголь цінували тому, що він додавав життю радості й піднімав настрій. Алкоголь не був ліками лише від фізичних проблем, він був також ліками від депресії. Уважали, що сміх, викликаний музикою і вином, був ефективним засобом від меланхолії. В європейській народній культурі розуміли традиційні гуманістичні аргументи з приводу того, як задоволення та сміх посприяли пізнанню важливих істин: вони приносили необхідне полегшення невтомному розумові, заповнювали вільний час і проганяли сон135.

На думку батька медицини Гіппократа, викликаний сп’янінням раптовий прилив крові приводить до того, що душа і думки, які її наповнюють, змінюються, люди забувають на хвилину свої нещастя і сповнюються життєвої віри й надії на краще майбутнє136. Також у давньому фінському народному епосі на захист уживання алкоголю сказано, що він покращує настрій. У «Калевалі»137 мати Леммінкяйнена весь день спонукає свого сина пити пиво, аби той забув про образу, якої завдала йому дружина. Непрощенний учинок Кюлліккі полягав у тому, що вона пішла в село розважитися замість того, щоб сидіти зі свекрухою в темній хаті, чекаючи на можливе повернення Каукоміелі додому.

Для перського поета Омара Хайяма вино також було єдиним засобом розвіяння туги і безнадії.

Для смутку труйного — вино протиотрута:
Хильнеш коновочку — і вже печаль забута.
На молодій траві пий з молодими, поки
I над тобою теж зазеленіє рута[14].

Самих лише радості та самовпевненості, викликаних легким сп’янінням, не завжди було достатньо, щоб переконати в терапевтичному впливі алкоголю. Потрібно було пити ще. Вважалося, що варто напиватись як чіп, але не надто часто, аби це не ввійшло у звичку. Алхімік Арнольд Віллановус вихваляє терапевтичний вплив регулярного вживання алкоголю (напиватись як чіп кілька раз на місяць), адже сильне сп’яніння очищує тіло від нездорових рідин138.

Незмінне правило «напиватися раз на місяць» іще довго лишалося вельми популярною рекомендацією. У 1570-х роках авторитетний шведський лікар Бенкт опублікував медичну книжку, таку собі збірку статей усіх найрозумніших предків — любителів істини. Бенкт указує на висловлену ще Авіценною думку, згідно з якою задля збереження здоров’я корисно добряче напиватися один-два рази на місяць. Тим, хто страждає від головного болю, пити не варто139.

Відомий мислитель і гуманіст ХVІ століття Мішель де Монтень також згадує у своїх есеях140, що чув, як паризький лікар Сільвіус стверджував, що раз на місяць для здоров’я добре бадьорити й подразнювати шлункові сили, над міру випиваючи, аби вони не ослабли та не заснули. Монтень не уточнює, яким чином надмірне вживання алкоголю завадить ослабленню шлунку. Можливо, лікар Сільвіус мав на увазі, що сильна блювота сприятиме зміцненню шлункових м’язів?

Уживання алкоголю для піднесення настрою було вельми поширеною практикою в армії. Як відомо, військова промисловість завжди стежить за новими віяннями в науці. Доза випитого алкоголю робила вояка дієвим елементом військової машини. Ще шведський король Ґустав Ваза в 1556 році наказав воякам перед боєм уживати міцні алкогольні напої, аби воїни були бадьорими і сильними під час зустрічі з ворогом141. На початку ХVІІІ століття британським солдатам давали ром — «барбадоську воду» — для того, щоб вони, сп’янівши, оскаженіло рвалися в бій. Голландський джин також годився. П’яну солдатську зухвалість почали називати «голландською відвагою»142.

Юган Авґуст Сандельс «снідає» в Парталі. Ілюстрація Альберта Едельфельта до поеми «Сандельс» з «Оповідань прапорщика Столя»

Уживання міцного алкоголю й справді додавало «відваги». Найбезглуздіший приклад патетичної п’яної військової відваги описаний у поемі Й.Л. Рунеберґа, присвяченій графові Сандельсу, який від 1787 року командував ескадроном у Східній Фінляндії. Коли росіяни починають наступ, чарколюб Сандельс лишається спокійним і пропонує пасторові випити на честь ворога. Ад’ютант Сандельса нервує і вимагає інструкцій. А той жартує і радить своєму ад’ютантові випити чарку міцного заспокійливого женевера. Ображений лейтенант обзиває Сандельса боягузом і звинувачує у зволіканні, тому той, охоплений п’яним завзяттям, заскакує на коня і виїжджає на середину поля бою, не усвідомлюючи небезпеки у той час, як повз нього свищуть кулі. Коли ескадрон Сандельса перемагає в битві, той пояснює свою заслугу точним розрахунком часу наступу. Рунеберґові рими засвідчують насамперед, як питущий син гірського радника[15] безвідповідально наразив фінів на кулі.

Захоплення фінів алкоголем залишило слід на багатьох способах змішування і ритуалах уживання. Про святий альянс між армією і ромом нагадує назва ґроґу, яка походить від прізвиська адмірала Едварда Вернона «Старий Ґроґ». У 1740 році адмірал зробив спробу погамувати пияцтво на британському флоті, наказавши розбавляти денну майже півлітрову дозу рому для екіпажу водою143.

У Фінляндії ледь не містичну історію має «Чарка Маршала», корені якої походять із російської армії. Горду поставу і здатність непохитно тримати по вінця наповнену чарку в руці й осушувати її залпом, не скривившись, Маннергейм виробив, коли перебував на військовій службі в російській лейб-гвардії. Офіцерський раціон включав одну чарку за сніданком і дві за обідом. Оскільки фінансування було державне, кожен наповнював свою чарку по самі вінця. Маннергейм з цікавістю спостерігав за тим, як його гості впораються зі своїми повними чарками. Коли хтось розливав напій на їжу, Маннергейм розсерджено питав, чи треба було їжу присмачити алкоголем, чи розбавити соус, чи з їжею щось іще не в порядку144. Так «Чарка Маршала» стала шановним ритуалом, хоча й має ледь не простацьке походження.

Були алкогольні напої диво-ліками чи ні, про їхній стосунок до медицини нагадує хоча б те, що коли ми й сьогодні проголошуємо тост, то бажаємо один одному здоров’я і довголіття. Застільні побажання, утім, мають глибше ритуальне значення, корені якого сягають часу, коли за товаришів по чарці прагнули мати богів.

Рембрандт піднімає келих зі своєю дружиною Саскією. Автопортрет. Галерея «Тафвель»

ІІІ чарка: За вас

Чому ми піднімаємо келих? Чому виголошуємо тост на чиюсь пошану? Чому бажаємо щастя тому, за кого п’ємо? Чому святкуємо?

Давня індіанська легенда розповідає, що текілу (напій, дистильований із соку агави) вигадали, коли блискавка розщепила агаву, влучивши прямісінько всередину. Коли налякані люди помітили, якою смачною виявилася рідина, що витекла, то подумали, що солодкий сік агави — це дар богів.

Походження алкогольних напоїв усюди у світі вважається божественним. Пиво — дух зерна, вино — винограду. Алкоголь допомагав людям служити богам. Для уласкавлення богів алкоголь лили на землю, щоб боги благословили її і зробили родючою. Без цього ритуалу на щедрий урожай годі й чекати.

Використання алкогольних напоїв для жертвопринесень — традиція споконвічна. Повторювана тема на єгипетських могильних зображеннях — як єгиптянин, схиливши голову, пропонує келих із напоєм якому-небудь божеству. Стародавній ієрогліфічний текст розповідає, як єгипетський фараон Рамзес ІІІ приніс у жертву богам 466 303 глеки пива145.

Жертвопринесення було формою вираження подяки богам за їхній дар, неважливо, де поклонники наповнювали келих: у дощових лісах Мексики чи в долині Нілу. Гарним прикладом давніх звичаїв жертвопринесення є бог Саке, який простояв у храмі Матсуну в Кіото в Японії понад 1300 років. Це бог, який винайшов саке, і йому поклоняються виробники як рисового вина, так і дистильованого міцного алкоголю. Щороку храм наповнюють пляшками з саке або міцним алкоголем, які виробники напоїв приносять як жертовний дар146.

 

Убивство ведмедя

Жертвопринесення ґрунтується на думці, що людина повинна жити в гармонії з вищими силами. Нічого не отримаєш, не принісши жертву. Якщо забув, станеться лихо, адже боги можуть розізлитися. Потрібно влаштовувати пишні святкування, заставляти столи їжею і напоями. Скупитися не можна, оскільки відомо, що боги дають лише тому, хто дає сам. Жертвопринесення — основа благополуччя. Саме з ним пов’язаний принцип примноження, адже з давніх давен люди вірили, що все, що плодить і годує, походить від жертви147.

У давній фінській культурі, для того щоб гарантувати удачу під час полювання і риболовлі, приносили жертовну чарку лісовому духові. Ісак Ротховіус, шведський священик із Турку, згадує під час інавгураційної проповіді в Академії Турку в 1640 році, як фіни, що вірили в магію, вбивши ведмедя, влаштовували святкування, де пили алкоголь із черепа ведмедя і ричали, як ведмідь, щоб під час полювання від них не відверталася удача.

До свята варили багато пива і міцного алкоголю. Можна було пити, скільки влізе, але не порушувати при цьому урочистості події. Коли готували печеню з ведмедя, обов’язково співали присвячену келихам пісню.

Під час святкування ведмежу голову з’їдали повністю, а зуби розділяли між чоловіками, які вбили ведмедя. Порожній ведмежий череп використовували як келих, з нього пили пиво на честь ведмедя і супроводжували це дійство риком. Наступного дня ведмежий череп наповнювали алкоголем і урочисто відносили до високої сосни, по якій, згідно з віруваннями, перший ведмідь — бог лісу — спустився з неба, із сузір’я Великої Ведмедиці. Таким чином ведмідь знову повертався до лісу148.

Ритуально вбитого й ожилого ведмедя можна порівняти з Ісусом. Фінські мисливці немовби покладали свою надію на ведмедя, який народився на небі, спустився на землю, помер і був похований, однак знову повернувся б до життя серед усіх диких звірів чи, може, усієї природи149.

Щоб набратися сміливості для полювання на ведмедя, часто випивали міцного алкоголю. Також під час святкування піднімали келих на честь убитого ведмедя. Ілюстрація до книги «Мандрівка Фінляндією» Дж. Ачербі

Убивство ведмедя було для місцевої громади обрядовим святом, під час якого розігрували своєрідні символічні вистави. Поїдання голови ведмедя було особливою частиною загального жертовного обіду. Найімовірніше, поїдання ведмежого мозку і пиття пива з черепа ведмедя були чоловічими привілеями й укріплювали мисливську спільноту. Під час жертовного обіду ділили не лише їжу, а й ведмежу силу150.

Пиття з черепа не тільки фінський обряд. Для кельтів череп також був умістилищем священної сили. Він захищав власника, забезпечував благополуччя та перемогу151. Усюди у світі також вірили, що сила ворога переходила тому, хто вип’є з його черепа. Правитель інків Атауальпа вбив свого брата, щоб зійти на трон, і, за легендою, пив із його черепа. У вікінгів був звичай пити переможний келих міцного меду з черепів ворогів. Черепами цокалися на знак перемоги і кричали при цьому «skull»152.

Традиція пити з черепа пояснюється перед усім тим, що пиття за своєю природою магічне. Під час пиття приймають у себе чиюсь душу. Крім того, поясненням може бути фізіологічний чинник: рідка речовина потрапляє в кров швидше, ніж тверда. П’янкий напій уважали магічним також тому, що він мав здатність змінювати настрій153.

У Фінляндії пиття з черепа, й не тільки з черепа, було виявом поваги до лісового духа. Якщо хтось із членів мисливської громади прикладався до чарки, призначеної лісовому духові, мисливці прив’язували порушника до дерева, щоб він протверезів і вгамувався. Бешкетування в лісі було вкрай безтактним. У давній фінській народній культурі п’яні пустощі не вважалися забавою. Важливо було виявляти повагу й вести себе належним чином. Хоча вживання алкоголю було прямо пропорційне розміру принесеної жертви, існували причини не соромити себе і богів. П’яний втрачав повагу до себе в очах людей, які його оточували. За язичницькими уявленнями, на повагу заслуговував той, хто міг пити алкоголь у великих кількостях, не п’яніючи. У сільських общинах цінували, коли чоловік пив багато і все ж міг контро­лювати свої вчинки. Тому кожен, хто пив у великих кількостях, усе-таки відповідав за свої дії, був поважаним і бажаним гостем на жертвопринесенні, адже приносив щастя154.

Король лангобардів Албойн примушує свою дружину Розамунду випити з черепа її батька. Цей ритуал вважали магічним: вірили, що той, хто випив із черепа іншого, отримував його душу і силу. Цокання (фін. skoolaus) спочатку означало пиття з черепа (англ. skull) ворога. Розамунда вступила у таємну змову, аби убити Албойна 572 року

 

Жертовний келих

Випита на честь убитого ведмедя чарка була своєрідним ушануванням пам’яті. Нестримне бажання шведів цокатися теж стосується цієї давньої традиції. У стародавньому скандинавському пергаменті «Фаґрскінна» описано свято, на якому пили за покійних родичів і богів. Чарку піднімали для встановлення зв’язку — зв’язку, яким були поєднані також покійні родичі та боги. Три тости виголошували за Одина, один — за Ньйорда і один — за Фрейра. Тост за Одина був «на честь перемоги і короля держави», тости за Ньйорда і Фрейра — «на честь річного врожаю і миру». Виголошення тостів за своєю природою не змінилося, хоча зазнала змін віра. За легендою, святий Мартин явився Олафу Трюґґвасону вві сні та наказав йому випити за Христа і християнських святих замість Тора і Одина. Гільдія святого Юрія в Уппсалі ввела в ХV столітті правило, згідно з яким кількість виголошених тостів завжди повинна була дорівнювати дев’яти, починаючи з тостів за отця нашого, матір нашу і святого Юрія155.

Жертовний напій бере початок від конкретної молитви. В «Одіссеї» мовиться, що вино лили на землю перед тим, як випити: перша чарка призначалася богам. Лише після цього можна було приступати до вечері. Жертвопринесення — це також і розділення напоїв з богами. За гомерівських часів частиною ритуалу було встати з повним келихом вина в руці, водночас дивлячись у небо, виголосити тост, узлити трохи напою, помолитись і випити. Боги на Олімпі не обов’язково наливали собі, однак приймали жертву, зробивши перший ковток, адже таким чином зв’язок із ними укріплювався. Коли в наш час п’ють на чиюсь честь, це нагадує аналогічне жертвопринесення. Той, хто виголошує тост, встає, звертається до почесних гостей, відтак усі піднімають свої келихи. Присутні за столом дивляться в очі тому, хто виголошує тост, нахиляються один до одного і потім п’ють156.

Давня релігійна природа алкогольних напоїв виявляється у звичаях виголошення тосту, за якими часто стоїть жертва, принесена задля досягнення успіху в якійсь справі. Романтичний ритуал випивати горілку і розбивати чарку з-під неї вказує на ту саму думку. Розбиваючи посуд для алкогольного напою, прагнуть впевнитися, що побажання, за яке було випито келих, здійсниться. Ідея, яка за цим стоїть, може бути пояснена тим, що розбитий цінний посуд більше не можна буде використати ні для чого іншого. Ще в ХVІІ столітті шведські офіцери мали звичку спорожнювати свої чарки заразом. Коли пили за короля, приносили три повні чарки, які спорожнювали залпом. Частиною церемонії було перевертання чарки догори дном на знак вірності157.

Шведська церемонія — продукт давнього релігійного звичаю. Насолодження жертвою — публічна церемонія, свято всього клану. За допомогою жертви люди пізнавали релігію та належність до чогось спільного, адже це посилювало зв’язок з тим самим божественним.

У старій єврейській традиції вино було ритуальною жертвою, яку приносили після їжі як у Шабат, так і на Пасху. Проливати жертовне вино на Пасху було давнім семітським звичаєм іще в ХІХ ст. до н. е. Під час весняного рівнодення проводили свято Песах, на якому наголошували на спільності роду і бажали прибуткового року. Їли жертовне м’ясо, пасхальне ягня й обмазували опори в шатрі його кров’ю для відганяння злих духів158. Різдвяна шинка і пасхальне ягня — це пам’ять про жертовну їжу, призначену богам.

У Книгах Мойсея вміщено поради щодо жертовних напоїв, яких слід дотримуватись у визначених ситуаціях. Старий Заповіт також є посібником із жертвопринесень. Богові підходять бики, корови і ягнята, якщо вони не мають вад. Рослини теж годяться, але щодо них Ягве дає ще точніші інструкції, аніж щодо тварин. Наприклад, жертовне зерно має бути з обсмажених колосків або розтертого недостиглого зерна. Той, хто приносить жертву, має також пам’ятати, що в жодному разі жертва для Ягве не повин­на бути кислою. Ягве полюбляє солоне. До вівтаря потрібно приносити не тільки м’ясо, а й вино зранку й увечері.

Попервах напоєм богів була кров принесених у жертву тварин. Перша книга Мойсея застерігає від уживання в їжу м’яса з кров’ю, оскільки у крові міститься душа тварини, яка належить Богові. Пізніше кров жертовної тварини замінило вино, яке вважали виноградною кров’ю. Алкоголь, як і кров, — символ життєвого потоку. Як у первісних обрядах кровне братерство будується шляхом змішування крові двох партнерів разом, так і вживання вина створює єднальні узи. Отже, невипадково, що вином причащаються зі спільної чаші. Про давню символіку жертовного напою нагадує таїнство причастя, в якому вино вважають кров’ю Христа. Червоне вино як алегорію крові ллють для відпущення гріхів. Під час останньої вечері Ісус повідомляє своїм учням-апостолам, що хліб — це Його тіло, а чаша з вином — новий союз у крові Його159.

«Таємна вечеря», картина Джакомо Бассано, 1546—1547 рр. Про жертовний напій нагадує таїнство причастя, під час якого вино вважається кров’ю Христа. У ранньому християнстві було важливо, аби всі, хто вечеряв разом, з’їли шматочок одного і того самого хліба і випили вина з одного і того самого келиха. Це було символічним вираженням того, що вони служили одному Богу. Галерея Борґезе, Рим

За давніх часів жертвопринесення було корисним заняттям. У Межиріччі типовий священик був гладкий. Причиною цього були калорії, отримані зі зміною правил жертвопринесення. Духовенство «жертвувало» богам добре вгодованих молодих тварин і пиво. Жертовних тварин тримали якийсь час перед пам’ятником, який уособлював божественне, після чого священики «переміщали» жертву в себе. Один зі священиків у пориві злості написав листа постачальникові худоби, коли той затримався з доставкою. Те, що він вчасно не отримав пива і м’яса у свій храм, означало, що постачальник їжі «підняв свою руку проти царя»160. Це було, звичайно, нечуваною зухвалістю і поганими манерами.

У Мойсеєвих законах також містяться настанови щодо святкувань. Під час святкувань потрібно принести жертву для спалення, поїдання, забою, розпивання і давання обітниці. Особливе місце посідає суккот — свято вина і врожаю фруктів, яке святкували сім днів. «Бог благословенний у всьому, що вродило, тому радій цьому», — однозначно стверджує Старий Заповіт161.

Під час святкування впольованої здобичі та проведення церемоній збору врожаю їжа має ритуальне значення. Їда і пиття завжди підпорядковувалися етикетові. Принесена на честь свята жертва розпочинає або завершує певний етап. У Фінляндії спечений з першої муки хліб віддавали духові, а останній жмут зерна призначався богам162. Алкоголь пили на знак вдячності під час щорічних карнавалів по всьому світу. Наприклад, у фінській народній культурі алкоголь дозволялося пити лише тоді, коли хотіли прикликати силу напою163. Нагода для цього траплялася під час свят, пов’язаних зі збором урожаю і родючістю.

 

Карнавали: циклічність сп’яніння

Обробляння землі прив’язало людину до певного часу і місця. Люди почали стежити за циклічністю природи і надавати пробудженню природи, смерті та переродженню символічного значення, а також проводити ритуали на честь богів. Свята, пов’язані зі щорічною зміною пір року — карнавали, — проводили, аби вшанувати життя і родючість. Перше травня[16], Купала і Новий рік — гарні приклади цього.

Для шумерів у Межиріччі найважливішою щорічною подією було свято, організоване на честь пробудження природи і забезпечення доброго врожаю. У храмі богині кохання цар і верхов­на жриця єднали плуг і борозну. Після завершення статевого акту музиканти надягали маски тварин, гриміла музика і народ спорожнював кухлі з пивом. Перемога життя була досягнута, і справжні вакханалії і бучні гуляння лише починалися. Карнавали, еротика й обожнювання вживання алкоголю гарантували задоволення народу164.

У Стародавньому Єгипті першого дня першого місяця сівби на території всієї країни влаштовували святкування. Організовані на честь богів свята могли тривали довгий час і переривати робочий процес. У період розливу річки, на час якого сільськогосподарські роботи припинялися, святкування могли продовжуватися хоч і місяць поспіль. За час святкування випивали більше вина, ніж упродовж решти року. Єгиптяни мали своє присвячене сп’янінню свято — текхі165.

Греки святкували нове народження природи, виражаючи шану Діонісові. У лютому святкували початок весни і сезон плавання під вітрилами. Святкування відбувалися також із нагоди початку нового врожаю винограду. Греки відкривали винні бочки й улаштовували великі змагання, хто вип’є більше вина чи хто довше всидить на переповненому, змащеному жиром бурдюку. Доїдали зимові запаси, адже точно знали, що вродив новий урожай. Родючість святкували, б’ючи жінок розпущеним листям по сідницях, щоб вони ставали ще більш плодовитими166. У римлян було аналогічне свято на честь богині весни Майї.

У світі селянина падіння листя з дерев і осіння темрява нагадували про смерть, але водночас і про оновлення природи у формі нового врожаю. До збору врожаю не приступали, поки не принесли жертву богам і не вшанували покійників. Це було традицією французьких виноробів Ельзасу. Від Дня всіх святих в Ельзасі починалося виробництво вина. Фермери-винороби збирали урожай, чавили виноград і убивали його. Аби народитися знову, потрібно спершу померти. Вино починає бродити, таким чином виділяється речовина, яка поєднує фермерів із чимось божественним. Чоловіки п’ють своє вино в підвалах, а після того кидають винні келихи в бочки в пам’ять про померлих167.

Прямим обов’язком порядного селянина було хмеліти від дарів природи і богів. Цей звичай походить іще від язичницьких часів. Принцип полягав у тому, що бог дає тому, хто дає сам. Що більше зерна спустилося божою горлянкою вниз, то більший урожай був наступної осені. Коли їжі та питва було вдосталь, живіт повний і голова в теплі, на душі також було вільно й добре. Ніхто не бідував, ніщо не боліло. Оскільки за тих часів вірили, що природа підкоряється тим самим законам, до її щедрості ставилися з повагою і боялися наврочити пісною їжею і розведеними напоями168.

У різних куточках світу впродовж тисячоліть улаштовували забави під час зимового сонцестояння. У греків існувало свято на честь богині родючості Деметри і бога вина Діоніса, яке означало, що зима йде на спад. Діонісії починалися наприкінці грудня, коли виноградні грона на вигляд ставали схожими на смерть. Невід’ємними складниками Діонісій були карнавальні безумства, дратівливі пісні та грубе насміхання над публічною владою. Після святкової вечері чоловіки йшли, а жінки залишалися на продовження бенкету й приступали до випивки. До столу подавали випічку в формі чоловічих і жіночих статевих органів і виголошували двозначні сороміцькі промови169.

Римляни влаштовували на зимове сонцестояння Сатурналії на честь Сатурна, а германці вшановували Йоль. Свято Йоль було завершенням обмолоту зерна у скандинавів. Також римський Сатурн споконвіків був богом земле- і виноробства. Сатурналії тривали сім днів, з 17 по 23 грудня. Це був період нестримних веселощів. Після релігійних церемоній наступав час шалених розваг. Люди навіть від самого ранку приймали ванну, аби мати змогу весь день провести за столом. Тісні тоги жбурляли в куток і лишались у вільних туніках. Школи і зали суду зачинялися, а можливі воєнні дії призупиняли. Сатурналії святкували на згадку про золотий вік. Згідно з легендою, тоді люди жили без турбот. Сатурналії були типовим фестивалем, на якому світ і ролі переверталися догори дригом. Тому на згадку про час золотої свободи господарі служили рабам, які отримували право говорити й робити, все що заманеться170.

Новий рік усюди в Європі був повним шаленства. Традиції процвітали ще у Дворіччі, де свято Нового року тривало 11 днів. Свято розпочиналося, коли священик знімав із царя відзнаки, давав йому ляпаса, тяг за вухо, наказував стати на коліна й читати молитви розкаяння і спонукав його виконати свій релігійний обов’язок. Потому священик повертав царю його символи влади. Тоді цар у храмі брав за руку верховного бога Бела і кликав приєднатися до священної процесії. Бел очолював карнавальну ходу до каплиці за містом. Сотні тисяч людей слідували за ним, здіймаючи галас і радіючи. Міжкласових розбіжностей не було, раби ставали панами, а пани — рабами171.

Рівність важлива також і під час сучасних святкувань Нового року. Шотландський Новий рік Гоґманай — одна з найважливіших подій року. Атрибутами свята є помірне вживання алкоголю, гостинність і рівність. Святкування у Гайлендзі тривають кілька днів, люди зустрічаються зі своїми сусідами, друзями та родичами і, звичайно, прихоплюють із собою пляшки віскі172.

Під час святкування європейського Нового року тимчасове стирання ієрархії виражається в розкутій і нестриманій поведінці. У Бретані п’яне святкування Нового року має окреме значення. Уважали, що свято вдалося, коли про недавні крики, співи і гамір не забували і після його завершення173. У Німеччині існує особлива форма святкування — Fasching, під час нього сум холодної і темної пори року проганяє карнавальна процесія, учасники якої одягають маски, дивно себе ведуть і п’ють пиво174.

Перше травня, Новий рік та інші щорічні свята — події за своєю природою ґротескні, і їх незмінно супроводжують шаленство, веселощі та глузування над публічною владою. Гумор небезпечний, адже сміх завжди створює межу, за якою опиняється його об’єкт. Той, хто перебуває по той бік межі, не може сміятися з того, що й інші. Тому гумор потрібно обмежувати певними часовими рамками, у межах яких світ може сходити з офіційних колій.

Бійка між карнавалом і постом. Добре вгодований вершник їде на діжці, поставивши ноги по обидва боки на каструлі замість стремен, з курячим пирогом на голові та рожном із настромленою смажениною в руці. Картина Пітера Брейґеля Старшого

Типовим для грецької цивілізації було те, що сміх, жарти і глузування не були буденним явищем, це була частина святкувань і фестивалів. Великі релігійні фестивалі дозволяли грекам понизити свої стандарти поведінки законним і непристойним сміхом. Наприклад, комедії Аристофана подані не інакше, як пробудження природи під час оргазмічних Леней у січні та Діонісій у березні. У той час чоловіки стоять на візках і насміхаються з перехожих175.

У Середні віки ці поодинокі радості селянського життя, «свята дурнів», організовували на Новий рік, Водохреще, Масляну й у деякі інші дні. Було з чого вибрати. У Середньовіччі кількість свят на рік перевищувала цифру сто. Вони були відповідниками офіційним, серйозним святам, які ніби підтримували нерівність. На офіційних святах виставляли напоказ свої звання, посади й дохід, тоді як на карнавалах усі були рівними простолюдинами176.

Свята дурнів — це пародії на серйозні свята. Люди танцювали непристойні танці в карнавальних костюмах. Майже всі свята дурнів були пародіями на церковні свята: їли і пили прямо з олтаря, оголювали різні частини тіла і загалом вели себе, як дурні177.

У розквіт Середньовіччя ставлення церковних мужів до алкоголю, п’янства і святкування також було дуже терпимим. У церковному календарі були свята ослів і блазнів, під час яких пили і переповідали непристойні жарти. Бувало, свято ослів починалося криком, яким із церкви проганяли «всіх нудних людей» геть. Духовенство у Франції до середини ХV століття відзначало «свято пляшки». Святкування розпочиналося наприкінці лютого і тривало іноді аж до початку травня. У Богемії нижче духовенство обирало «єпископа», якого садовили на спину осла задом наперед, аби той вів месу і керував розпиванням пива. Синод Анже заборонив свята ослів у 1593 році, адже глузування та блазнювання були неприйнятними для церковних церемоній178.

У Фінляндії ті, хто перебував при владі, під час карнавалу могли насолоджуватися відносним спокоєм. У фінів усе ж був особливий карнавальний період, коли робітники на деякий час могли стати королями. Традиція такого перевтілення бере початок із виголошеної в час Адвенту проповіді священика Максима Туринського в 420 році н.е. У своїй проповіді священик простими словами пояснив, що Адвент — час каяття, час підготовки до народження Божого Сина і святкування Різдва, що принесе спасіння. Туринський священик, напевне, був би не дуже радий дізнатися, як фіни починають Різдвяний піст: зі святкування Маленького Різдва!

Маленьке Різдво — відносно новий спосіб святкування, що набув популярності лише після Першої світової війни. Першою компанією, яка провела корпоратив на честь Маленького Різдва, була, найімовірніше, фінська «Коне» — один із найбільших у світі виробників ліфтів. За своїм ритуальним значенням Маленьке Різдво — веселе свято, яке передує власне християнському Різдву, як за аналогією у католицьких країнах посту передує весела Масляна179. Під час святкування Маленького Різдва працівники можуть трохи попустити начальників і керівництво компанії. Це свято близьке фінам по духу, тому глибоко вкоренилось у фінські традиції й неодмінно супроводжується чималим уживанням алкоголю та відчуттям свободи.

Щорічні карнавали мають різне призначення. На карнавалах дозволено напиватися до нестями і вести себе по-дурному, ні про що не турбуючись. Можна зняти з себе тягар робочих буднів і співати п’яних пісень, кепкуючи з тих, хто при владі. Перше травня з характерним висміюванням політиків у газетах — для фінів, мабуть, найбільш знайомий приклад тисячолітньої карнавальної традиції.

Джерело всіх цих святкувань, утім, — не глузування над публічною владою, а народження, ріст і смерть рослин. За карнавалами стоїть ідея про завершення чогось. Перед тим як можна розпочати святкування карнавалу, потрібно відігнати сили пітьми шумом, наприклад, тим-таки феєрверком. На карнавалі немає місця страху. Гротескні маски, яскравий одяг, що виражає сексуальність і радість від життя, демонструють, що родючість і життя перемагають смерть. Бажання впевнитися, що природний цикл від сівби до збору врожаю пройде успішно, підкріплювалося шаленим святкуванням, адже острах перед «покровителями» свят, предками, покійниками і богами лишався цілком реальним. Принесення їм жертовних дарів було вираженням поваги й водночас подяки за щедрий урожай.

За допомогою святкувань прагнули задобрити духів і богів. Люди почувалися безпечно, зібравшись разом для посилення впливу на бога, якому служили. Розважаючи богів, люди танцювали, співали, пили і п’яніли, аби боги перебували в доброму гуморі. Тому соціальне випивання — єдиний суспільно важливий звичай уживання алкоголю180.

Перше травня, свято Купала, День усіх святих, Різдво рівномірно розподілені протягом року і супроводжують життєвий цикл рослин. Та все ж вони дають лише досить розмите уявлення про соціальне, релігійне вживання алкоголю. В усьому світі за всіх часів різні спільноти поклонялися своїм божествам алкоголю і сп’яніння.

«Вакх», Мікеланджело да Караваджо, 1593—1594 рр.

ІV чарка: Напій богів

Що міфи та повір’я розповідають про ставлення богів до сп’яніння? Чи слова «humala» (сп’яніння) і «jumala» (бог) різняться лише першою літерою?

На думку американського філософа Вільяма Джеймса, релігійний досвід ґрунтується на містичних станах свідомості, якими можуть бути викликані музикою та поезією мистецькі переживання, транс і пророчі слова. Містичний стан може бути спричинений також сп’янінням, адже під впливом алкоголю людський мозок стає більш сприйнятливим до містики. Як уважає Джеймс, змінений унаслідок уживання алкоголю стан свідомості можна прирівняти до містичного переживання. Сп’яніння — це частина містичного і релігійного досвіду. Сп’яніння — це переживання, близьке до екстазу, захвату, самозабуття, що не має нічого спільного з холодним розсудом, сухим критичним мисленням і ясним розумом181.

Роздуми Джеймса мають тверду підоснову, оскільки алкогольні напої завжди були вагомою частиною релігійних ритуалів. Для ацтеків у дні святкувань кожен п’яний був «сином бога дощу». Разом з алкоголем ацтеки приймали в себе божество. У державі ацтеків алкогольним напоєм із соку агави могли насолоджуватися лише представники вищих суспільних верств і духовенства, а також старі люди й вагітні жінки. Інші змушені були дотримуватися заборони, оскільки за привселюдне п’янство їх очікувала смертна кара. Згідно з ацтекськими законами, навіть уживання галюциногенних грибів передбачало менше покарання, аніж п’янство серед простого люду. Хоча п’янство часто перебувало під забороною, ацтеки вірили, що під час певних свят уживання алкоголю було богоугодним заняттям. На релігійних фестивалях поклонники повинні були бути п’яними, оскільки інакше боги розсердились би. І було за що. В ацтеків двоє богів, як вони вірили, перебували в стані сп’яніння постійно182.

Сп’янілі від збродженого соку агави ацтеки розуміли вплив сп’яніння в джунглях Центральної Америки так само, як і народи Європи і Близького Сходу. Уважали, що алкоголь був частиною самого божества. Алкоголь і релігія становили принадне подружжя.

Уживання вина попервах було священним ритуалом, і сп’я­ніння вважали присутністю божественного духа. Інколи це виявлялося цілком конкретним чином: давні єгиптяни вірили, що в чорних і фіолетових виноградинах можна побачити очі шанованого бога-яструба Гора183.

Хоча вино — кров богів, боги, великі та мудрі, дозволили людям відчути їхню присутність у стані сп’яніння. Сп’яніння — подарунок людству від богів.

У шумерському «Епосі про Гільгамеша» описано, як Гільгамеш вирішує відправитися до свого праотця Утнапіштіма, аби дізнатися, як досягти безсмертя. Під час подорожі він зустрічає Сідурі, божественну німфу, яка розповідає йому, сумно хитаючи головою, що вічне життя, на жаль, доступне лише богам. Оскільки людська доля — померти у визначений час, Сідурі, що готує напої богам, радить Гільгамешу за своє коротке життя пережити стільки радості, скільки взагалі можливо. Співчутливо усміхаючись, Сідурі заохочує Гільгамеша шукати безсмертя, кохаючись і випиваючи. Хіба ці заняття не зменшують сум від того, що людина мусить померти?…

Стиль життя, який Сідурі радить смертним, проголошує також Книга Екклезіаста, або Проповідника, одна з частин Біблії184: «Їж, отже, хліб весело, пий вино щасливим серцем, бо Бог благословив уже твоє діло… Живи собі весело з жінкою, що її любиш, усі дні життя марноти твоєї, яку Господь дав тобі під сонцем, бо всі дні марноти твоєї — це твоя частка в житті й у твоїй праці, якою трудишся під сонцем».

Шукачеві сенсу життя боги пропонують хліб, любов і вино. Згідно зі святими текстами, цього має бути достатньо для розради. Можливо, Алексід, грецький поет, що жив у ІІІ ст. до н.е., мав рацію, коли писав, що справжні речі в житті — поїсти, випити і кохатися. Алексід стверджує, що письменник, який будує свою історію на цій священній трійці, ніколи не схибить185. Та й як він може схибити, якщо самі боги спонукають до таких занять.

Із цих трьох способів проведення вільного часу сп’яніння завдяки своїй містичності змусило людей по всьому світу думати, що алкоголь неодмінно повинен мати божественне походження. Західна людина, пересичена християнством, часто забуває власну культурну спадщину, в якій закарбовано, як поклонялися своїм, відповідальним за сп’яніння богам. Деякі боги вживали алкоголь зовсім не в міру.

 

Нінкасі
Держали вони раду,
сіли бенкетувати,
Їли хліб з ячменю,
Тягли вино солодке
Крізь соломинки.
Випивши напою п’янкого,
Віддали владу,
Позбулися турбот,
Втратили страх.

Вищенаведений вірш узято з шумерського міфу про створення світу. На думку жителів Межиріччя, було само собою зрозуміло, що їхні боги не плювали в чарку. В описі на диво багато людського, аби бути божественним: алкоголь навіть богів робить менш поміркованими. Коли боги збиралися разом, вони ніколи не минали нагоди відсвяткувати й напитися до безпам’ятства. Згідно з міфом, боги на своєму бенкеті тільки те й робили, що пили і кричали. Верховний бог Мардук навіть мав власного прислужника, ім’я якого образно означало «що мій пан п’є»186.

Ставлення шумерів до алкоголю було абсолютно релігійним. Пиво спочатку варили лише у храмах, тому перші пивоварні були місцями священнослужіння. Богиня пивоваріння Нінкасі жила на міфічній горі Сабу, тобто горі шинкарки. Згідно з легендою, храмові жриці були першими майстринями пивоваріння187.

Нінкасі у шумерів уважалася володаркою п’янкого плоду. Вона мала дев’ятьох дітей від бога виноградної лози Пагештіндуга. Шістьох їхніх дітей було названо на честь різних стадій сп’яніння. Мхус був богом мови, яка вселяє жах, що, певно, означало п’яний лемент. Меазаг — той, хто мовить правду, Емете — той, хто говорить зверхньо. Кідурказалсіта — той, хто живе в радості, а Насілігга — хвалько. Лишається Нінмада, що володіє землею, це ім’я може вказувати на вседозволену поведінку землевласника188.

 

Осіріс

Згідно з уявленням єгиптян, пивоваріння вигадала Ісіда, богиня природи. Єгиптяни шанували також чоловіка Ісіди, Осіріса, який навчив мистецтва виготовлення алкоголю людей. Коли батько Осіріса Ґеб вийшов на пенсію на небо, Осіріс став царем Єгипту. Перше, що він зробив, — це заборонив канібалізм і навчив єгиптян мистецтва рільництва. Також він навчив їх, як виготовляти пиво і вино. Лише після цього Осіріс вирішив, що настав час будувати храми й міста і встановлювати закони. Можливо, Осіріс вірив, що у стані легкого сп’яніння добре спершу обдумати спільні справи й ознайомити народ із насущними проблемами, а вже потім упроваджувати закони.

Осіріс був противником насильства і перемагав усіх ворогів своєю природною притягальною силою і музичним хистом. Він був красивим, темношкірим і високим. Він навчав увесь світ. На жаль, його вбив заздрісний брат Сет. Та Осіріс повстав із мертвих і відтоді дружелюбно зустрічав душі померлих на тому світі. Життя і воскресіння Осіріса єгиптяни святкували у циклі смерті рослинності, появи нового врожаю і його збору. Осіріс перетворився на бога рослинності та родючості, і це перетворення святкували, влаштовуючи п’яні гуляння.

Осіріс був одним із найулюбленіших богів у Єгипті. Сидячи на своєму троні, Осіріс зустрічає душі померлих на тому світі. У «Книзі мертвих» Осіріса часто зображають із богинею Ісідою та її сестрою, богинею-захисницею Нефтидою

 

Діоніс і Силен

Грецькі боги, що сиділи на терасі гори Олімп, уволю впивалися вином, не турбуючись про світлові сигнали[17]. У першому розділі «Іліади» Гомер описує, як у фігових гаях Олімпу боги пили призначене лише для них вино, яке називали нектаром. Бог ковальства Гефест подає келих вина своїй матері, богині Гері, після чого наливає всім богам справа наліво, раз за разом зачерпуючи. Боги святкували і сміялися весь день, аж до заходу сонця, бог світла і пуризму Аполлон грав на лірі, а музи розважали веселу компанію своїми піснями.

В описах «Іліади» не згадано бога вина Діоніса, який завоював прихильність греків лише в VІІ ст. до н. е.189 Діоніс, як і Осіріс, був спочатку богом рослинності. Пізніше він став богом вина і п’яного екстазу. З маленького Діоніса виріс кругловидий, дещо жіночний юнак, якого постійно супроводжувала компанія охоплених екстазом послідовників. Діоніс зазвичай їздить у колісницях, запряжених левом і тигром. Навколо нього водять хороводи бог природи Пан, сатири і старий Силен, бог випивки і сп’яніння190.

Силен — це особливий випадок. Більшість часу він проводить у стані сп’яніння і його зображують із келихом вина в руці. Він низький, лисий і пузатий старигань, який випиває стільки вина, що сатирам доводиться підтримувати його, аби він не впав з осла.

Поза тим, цей веселий п’яниця сповнений мудрості. Оскільки він найстарший із сатирів, то є їхнім духовним наставником. Він учитель Діоніса і багато знає. Йому відоме минуле і майбутнє. Він спроможний прочитати долю кожного незалежно від того, наскільки він п’яний191. Платон не вважав необачним порівняти свого учителя Сократа з Силеном. Платон із захопленням згадує, що слова Сократа зачарують будь-кого і що для цього знадобиться величезна кількість вина192.

Свято на честь Діоніса називали оргією, або вакханалією. Під час таких подій жінки відігравали центральну роль: їх називали менадами, або вакханками. Вони з’являлися голі, прикриті лише листям плюща і власним волоссям, і, охоплені екстазом, співали тритактні культові пісні, дифірамби під акомпанемент флейти Пана, прославляючи сп’яніння від вина.

Кожну другу зиму жінки з усієї Греції вирушали на гору Парнас, що у Дельфах, святкувати Діонісії. Подорож була складною, оскільки за п’ять днів треба було подолати круті гірські перевали. Босоногі жінки зупинялися в містах, де поклонялися Діонісу і танцювали для містян. Їм не потрібно було брати із собою вино, адже «святим жінкам» пропонували вино завжди, коли вони його потребували.

Бог сп’яніння Силен більшість часу проводить у нетверезому стані. Він найстарший із сатирів і, незважаючи на те що постійно п’яний, його голова повна розумних думок. Картина голландського художника Ґерріта ван Гонтгорста

Коли жінки з Дельфів чують, що наближається гурт жінок з Афін, вони виходять їм назустріч. Разом жінки прибувають у Дельфи, священне місце Аполлона і Діоніса. Коли заходить вечір, вони починають святкувати. Вбрані у фавнові шкури, вони б’ють у барабани і виляскують кастаньєтами. Дехто з жінок видирається на сходи, що ведуть на гору, зі смолоскипами в руках. Посеред олтаря служитель Діоніса перерізає горло молодій козі і кров принесеної в жертву тварини вільно ллється на землю. Діоніс — не лише бог вина, він бог усіх природних рідин і родючості. На вершині гори на найвищій сходинці стоїть переодягнений в сатира пастух, який починає грати на флейті Пана. Луна розходиться і повторює дивні, містичні звуки флейти. Одна з дівчат дико трясе головою і кричить: «Гей, гей, він іде!» Барабанний бій пришвидшується. Група жінок зі смолоскипами піднімається святкувати в гори193.

Жінки присягалися нічого не розповідати про свої святкові нічні обряди. Про їхні шалені гуляння ходило чимало чуток. Подейкували, що жінки, тримаючи змій у руках, роздирали все живе на клапті. Нестримне святкування нагадувало міфічний сюжет, у якому титани розірвали Діоніса на шматочки. Символічно це означало смерть виноградної лози восени і чавлення винограду. Грецький драматург, майстер трагедії Еврипід у своїй п’єсі «Вакханки» описує ці обряди:

Ходіть-но та погляньте, що за звіра ми
Уполювали в горах, доні Кадмові!
Не списом фессалійським, що петля його
Розкручує у леті, не тенетами —
Жіночими руками. Тож дарма, мужі,
Ви зброєю всіляко запасаєтесь:
Ми голіруч зуміли цього звіра взять
Та ще й на кусні розірвали хижого[18].

Більш приземленим і рівноправним поясненням диких вин­них оргій була просто-таки відпустка, такий собі жіночий вихідний. Грецькі жінки були ледь не рабинями своїх чоловіків, і вакханалії були способом позбутися чоловічого примусу. Хоча частина божевільних історій зазнала впливу чоловічого перебільшення і пліткарства, утім, оргії були частиною служіння Діонісу. Святкування не були посиденьками, на яких п’ють сік. Відомо, що принаймні навесні на Корикській рівнині чоловіки перевдягалися в сатирів і приносили із собою бурдюки з вином. На грецьких чашах зображені переодягнені чоловіки з ерегованими членами, вони увивалися за менадами, що були у стані, подібному до трансу. Святкування були часом сексуального звільнення. Еврипід у п’єсі «Іон» зобразив усе дуже природно. Головна дійова особа п’єси — Іон — дізнається про своє походження. Його батько в молодості п’яний святкував із менадами194.

Діоніс, або на римський лад Вакх, став також улюбленим богом римлян. Жодна інша особа не набула такого поширення в мистецтві та не спровокувала стільки приємних думок, як Вакх. Бога втіхи і товариськості завжди зображали в колі ледь сп’янілих друзів і екстатичних залицяльниць195.

Вакханалії супроводжувалися бурхливими гулянками. Мас­штаби проведення свят і кількість нещасних випадків і смертей сягнули таких розмірів, що Римський сенат в 186 році до н. е. вакханалії заборонив. Усе-таки отримання своєрідного дозволу на розваги уможливлювало проведення свят. Якщо хтось заявляв, що йому «з міркувань совісті» таки необхідно святкувати вакханалії, святкування дозволялося під суворим контролем і кількість учасників обмежувалася. Вакха ніколи не забували, і на вимогу народу Юлію Цезарю довелося зняти заборону святкування вакханалій196.

Порочна репутація Вакха зберігалася протягом тривалого часу. Константинопольський едикт 692 року постановив, що під час збору врожаю не можна було ані промовляти ім’я Вакха вголос, ані розважати інших тим, що викликало б загальне божевілля.

 

Церера, Пріап і Бона Деа

Деметра була старшою сестрою Зевса, богинею родючості, рільництва й засіву. Римляни називали Деметру Церерою, що латиною означає засів. Богиня послала у світ юнака Триптолема, аби той навчив людей орати, сіяти і пекти хліб. Під час влаштовуваних на його честь свят — грецьких Елевсинських містерій і Римських цереалій — приносили в жертву і пили присмачений медом напій. Про засівні обряди відомо небагато. В Елевсинських містеріях мали право брати участь лише посвячені, містики. Вони заприсяглися тримати побачене й пережите в таємниці, завдяки чому містерії лишалися містеріями.

Картина Нікола Пуссена 1635 року зображує вакханалії

Жертовний напій, який уживали під час святкування містерій, міг бути присмаченим медом[19]. Було б неприйнятно використовувати як святковий напій вино, адже існувала небезпека потривожити бога вина. На честь богині Церери не годилося пити напій, який п’ють на честь бога вина. Задля певності приносили жертву і святкували, ушановуючи обох богів. Коли в Римі заборонили вакханалії, римляни почали святкувати цереалії. Офіційно цереалії влаштовували щороку 12 квітня197. Пліній згадує, що жертовним напоєм була cerevisĭa. Коли під час відпустки в Іспанії замовляєш пиво, cerveza, мимоволі згадуєш про дарунок богині засіву людству.

Найшаленішими римськими богами сп’яніння були Пріап і Бона Деа. Пріап — бог родючості природи і захисник виноградників. Він був збродженим плодом любовних пригод Афродити і Діоніса. Афродита ходила наліво, поки її чоловік, бог ковальства Гефест, був п’яний. Пріап пізніше став відомий у Римі через свій непомірно великий червоний член.

Ювенал описує у «Сатирах»198 обряди служіння Пріапу, під час яких пронизливі флейти, труби і ще й вино зводять жінок із розуму. Вони безладно кричать, зачаровані Пріапом, охоплені пристрастю, їхні стегна геть мокрі від старого вина. Потому, як пише Ювенал, жінки роздягаються догола і закликають чоловіків увійти. Читаючи Ювеналові тексти, щоправда, не слід забувати, що він був відомий своїм жінконенависництвом і звичкою переходити на особистості. На честь Пріапа згодом перестали влаштовувати дикі оргазмічні обряди, врешті бог став для римлян опудалом199.

Дружиною або дочкою бога родючості Фавна була Бона Деа, на честь якої жінки влаштовували містичні обряди на початку грудня. Чоловіків до них не допускали, і з часом святкування переростало в оргію. Бона Деа була тісно пов’язана з Майєю, яка символізувала родючу весняну природу. Обряди на честь вшанування Майї влаштовували у травні. Головний фестиваль на честь Бона Деї проводили в домі котроїсь із заможних жінок, відзначаючи свято поклоніння богині серед ночі. Усі чоловіки в сім’ї і навіть тварини чоловічої статі мусили покинути будинок200. В античній культурі, де домінували чоловіки, таки було місце для жіночих витівок.

 

Тор і Один

Для германських народів пиво було божественним першоелементом. У сазі вікінгів згадано, що воно виникло, коли два роди богів — боги-воїни аси і боги рослинності вани — змішали свою слину в ритуальній чаші. У міфології вікінгів і германців немає богів власне алкогольних напоїв. Це досить дивно, оскільки боги настільки небайдужі до алкоголю, що могли б бути богами сп’яніння. Особливо бог грому Тор уважається великим любителем пива і пивоваром. Коли боги почули, що йотун[20] Гюмір має кадіб[21] для бродіння пива, не виникло сумнівів, що саме Тор піде його добувати. Ласий до пива Тор радо відправився в путь, кидаючи своїм молотом Мйольніром блискавки в усіх йотунів, які траплялися йому на шляху. Врешті він знайшов кадіб і відніс його на небесний звід, де готують божественне пиво, яке подають у Вальгаллі. Згідно з уявленнями германців, коли небо затягнено хмарами, — це боги варять божественне пиво, а коли гримає грім — це Тор чистить пивний кадіб201. Уявлення германських народів про походження грому дещо відрізняється від уявлень сусідів-скандинавів, для яких грім був знаком того, що Тор їде по небу на своїй колісниці.

Тор настільки полюбляв випити, що інші боги навіть піджартовували з нього. Йотун Утґард-Локі одного разу наповнив ріг Тора і викликав його на пивне змагання. Тор пив пінистий напій годину за годиною, але ріг його не порожнів. Пізніше Тор помітив, що Утґард-Локі з’єднав ріг трубкою з морем і зачарував морську воду, аби та була на смак, як пиво. Тор розлютився і замахнувся, щоб ударити своїм молотом йотуна по голові, але того вже й слід схолов. Соромитися Торові, утім, не було чого. Він випив стільки морської води, що змінив висоту поверхні моря, тим самим викликавши припливи і відпливи202.

Хоча на згадку про жадобу Тора до пива ми маємо припливи і відпливи, все-таки справжнім богом пива був бог смерті Один. Саме він створив пиво і мед[22], а також був божественним пивоваром. В ісландській сазі розповідається, що король Алрек мав двох коханок, Сиґні і Ґейргільд, які ненавиділи одна одну. Король обіцяв побратися з тією, яка приготує йому краще пиво, коли він повернеться з походу. Тоді жінки звернулися до богів: Сиґні до Фреї, а Ґейргільд, своєю чергою, до Одина. Коли останній дав Ґейргільд свою слину для зброджування пива, згідно із сагою, напій вийшов настільки благородним, що Ґейргільд удалося стати дружиною Алрека203.

Бог моря Еґір і богиня Ран разом зі своїми дев’ятьма доньками варять пиво. Тор роздобув для Еґіра місткий кадіб для бродіння пива, яке готували до бенкетів богів

У мусульманському раї можна досхочу пити вино з ріки, при цьому не п’яніючи. Таке потойбіччя не припало б до смаку вікінгам, для яких рай виглядав так, як для сучасної людини пекло. Вікінг, що гинув у бою, потрапляв святкувати у Вальгаллу, величні покої Одина. У царстві Одина у Вальгаллі надприродні жінки, валькірії, готували для звитяжно загиблих воїнів мед. Верх Вальгалли зроблений із блискучих щитів. Увечері зал осявають спалахи тисяч мечів, які розходяться від вогнів, що горять поміж святковими столами. Воїни щодня їдуть із Вальгалли на битву, але ввечері їхні рани заживають самі й у мирі бійці скачуть назад до великого залу їсти вепрятину й пити пінистий мед і пиво.

Вальгалла була шовіністичним місцем. Дітям і жінкам туди вхід був заборонений. Єдиними жінками у Вальгаллі були валькірії, і то їм відводилася ледь не роль офіціанток. Уживання алкоголю було суто чоловічою справою як на небі, так і на землі. Жіночу пиятику германські народи зазвичай засуджували204.

Одину поклонялися насамперед королі, воєначальники та їхні воїни. Святкування вікінгів супроводжувалися щедрим уживанням алкоголю, а оскільки їхній мед не був аж надто чистим, імовірно, наші скандинавські сусіди переживали жахливі похмілля. Жителі північних країн справно користаються з того факту, що вікінги відомі своєю любов’ю до пива, яке споживали у великих кількостях. Коли в 1989 році в Ісландії зняли заборону на продаж пива, у країні заснували пивний бренд під назвою «Вікінг». А в Данії продають пиво під назвою «Ред Ерік», оскільки Ерік Рудий відкрив Гренландію і започаткував на льодяному острові пивоваріння205.

 

Святі покровителі у християнстві

Хоча у християнстві вино й використовують в одному зі священних таїнств, надмірне вживання алкоголю не вітається. Отці Церкви, що жили в перших століттях нашої ери, бути однозначними у своїх вченнях. Вино — це дарунок Бога і підлягає схваленню, а сп’яніння — від диявола. На думку святого Павла206, п’янство занапащає тіло, що є храмом Святого Духа. Тому п’янство стає на заваді входу в царство небесне.

Рідко коли, простуючи з бару додому ввечері, згадуєш застереження Павла. Наступного ранку з похмілля п’яниця непевно шукає настанови Павла щодо вживання алкоголю в шостій главі Першого Послання до Коринтян. «П’яниці не успадкують царства божого», — стверджує Павло однозначно і беззаперечно. Може, Павло дещо перебільшує, використовує різку біблійну мову?

Покровитель виробників міцних алкогольних напоїв святий Антоній. Однак чому саме Антонія було обрано для цієї «мокрої» місії? Він же 20 років прожив у висохлому колодязі. Картина Давіда Тенірса Молодшого, 1665 р.

Принаймні погляди Павла набули широкого визнання. Доктори теології XVIII століття застерігали чарколюбів, нагадуючи, що п’янство є смертним гріхом, проте водночас зм’якшували суворий присуд Павла, стверджуючи, що саме по собі сп’яніння не забороняє вхід у Царство Боже, але створює ризик померти п’яним. Проповідник Йоган Веґеліус у коментарях, виданих 1747 року, попереджає, що людина не помічає наближення Судного дня, якщо вона п’яна. Веґеліус переконаний, що потрібно бути пильним і готовим до цього моменту, адже останній день може прийти будь-коли. І навіть якщо Судний день досі не настав, до нього однаково потрібно готуватися, молячись, чого не варто робити, коли ти п’яний. На початку ХІХ століття теологи вірили, що смерть у стані сп’яніння вела до остаточної загибелі душі207.

Вино як в іудаїзмі, так і в християнстві вважається найважливішим напоєм. У християнстві — це суттєвий складник причастя. Це кров Христа, випиваючи яку, парафіянин єднається із Сином Божим. Оскільки Христової крові під час причастя випивають зовсім небагато, звиклі до більш щедрих частувань християни вигадали нові способи поєднати алкоголь і релігію. Вони почали піднімати чарки у пам’ять про святих.

Єпископ Цезарій Арелатський, що жив у 500-х роках, застерігав християн щодо надмірного вживання алкоголю і зауважував, що багато хто має звичку під час бенкетування підіймати чарки за ангелів і святих, маючи на меті засвідчити своє шанобливе ставлення: пили за святого Мартина, святого Стефана, святу Ґертруду, святого Ульриха, святого Генриха…208

Ушанування святих було вигадливим способом обійти настанови святих отців щодо помірності. Особливо тісно алкоголь був пов’язаний з християнством у католицизмі, який визнає також святих покровителів алкогольних напоїв. Святий Арнульф був покровителем пивоварів, а святий Антоній — виробників і продавців міцних алкогольних напоїв. Вибір останнього в ролі покровителя не може не дивувати. Святий Антоній був єгипетським відлюдником, який віддав свій спадок бідним і ув’язнив себе на 20 років у пустелі у висохлому колодязі. Як такий персонаж може надихати виробників і продавців міцних алкогольних напоїв?

Вибір Арнульфа як святого покровителя пивоварів більш зрозумілий. Арнульф був єпископом Меца. Улюбленець містян помер далеко від рідного міста в 640 році н. е. Засмучені жителі Меца, як розповідає легенда, наступного року відправилися забрати тіло єпископа. Коли подорожні поверталися, поблизу села Шампіньєль вони відчули невимовну спрагу. На жаль, усе, що селяни могли їм запропонувати, був лише кухлик пива. Але тоді сталося диво: кухлик не порожнів. Пива завжди було вдосталь. Усі погодилися, що таке диво підлягало канонізації, адже не могло бути сумніву, що це справа рук покійного єпископа і пиво було способом вияву любові Арнульфа до своїх парафіян. Так Арнульф став святим покровителем пивоварів209. Цей святий усе ще посідає вагоме місце в серцях любителів пива. У Франції поблизу міста Ланса варять пиво, що носить ім’я «Святий Арнульф» на його честь.

Монах краде пиво. Ілюстрація до книжки кінця ХІІІ ст.

Крім ушанування святих, іншим вигадливим способом уникнення помірності були тонкощі риторики. Ченці пили пиво навіть під час посту, адже вважали його «рідким хлібом». У наступному розділі ми детальніше ознайомимося з тим, як «рідкий хліб» та інші алкогольні напої мали божественний зв’язок із вищими силами. Хоча, на думку Отців Церкви, сп’яніння вело до загибелі, у багатьох культурах його вважали станом, який викликає нат­хнення для творчості.

«Гра Вяйнямейнена» Р. В. Екмана. У стародавній Фінляндії і Скандинавії вживання алкоголю давало сильний творчий поштовх до створення пісень і поезії. Сп’яніння було станом творчості, мистецьким дарунком богів. Вяйнямейнен із задоволенням вихиляв келишок перед тим, як брався грати на своєму зробленому з щучої щелепи кантеле і співати про створення світу

V чарка: Напій поезії та пісні

Коли під впливом алкоголю кортить співати і з вуст злітають дивні рими, на людину сходить божественне натхнення чи екстаз? Що ми маємо на увазі, коли кажемо, що істина у вині?

Голос людини, що перебуває у стані легкого сп’яніння, підвищується і на обличчі з’являється щаслива гримаса. Усе виглядає вкрай фантастично, а надто власні думки й ідеї. Кожен, хто спізнав цей стан, може зрозуміти, чому алкоголь уважають містичним джерелом натхнення. Шекспір у п’єсі «Генрих IV» також пише, що добрий херес наповнює мозок довершеними, полум’яними і звабливими образами, і коли стає змоги описати їх словами, з уст злітають вигадливі дотепи.

Розповідають, що французький поет Шарль Бодлер ледь не систематично занапащав себе алкоголем. У занепаді він шукав натхнення. Алкоголь будив у Бодлерові поета. Його часто можна було застати з бокалом абсенту, що набув ледь не міфічної слави напою митців. Абсент став темою численних поетичних творів. Яскраво-зелений бокал досить часто з’являвся на написаних наприкінці ХІХ століття картинах, що зображували нічне життя Парижа.

Французький письменник Анрі Балеста змалював стан сп’я­ніння від абсенту як штучно створений рай, який звільняє реальність із лещат і зодягає найхимерніші і найбожевільніші думки в поетичну форму. Викликані абсентом інтенсивні галюцинації надихали таких митців, як Вінсент ван Гог, Поль Верлен та Амедео Модільяні, що, як відомо, полюбляли прихилитися до чарки210.

У 1860-х роках Париж охопила справжня абсентова епідемія. Хоча абсент, що мав 75 градусів і містив хімікат туйон, був отрутою, яку згодом заборонили, митці вживали його з регулярністю, якій можна було позаздрити. Жага митців до сп’яніння має довгу традицію, за допомогою алкоголю вони прагнули пробудити в собі творчу наснагу.

Ян Сібеліус мав звичку час від часу зникати на кілька днів і робити барний тур разом з іншими митцями. Дружина обдарованого композитора одного разу зателефонувала йому і запитала, коли чоловік повернеться додому. «Золото моє, я композитор. Моє завдання — писати музику, а не робити передбачення», — почула вона відому відповідь211.

Сп’яніння вважають божественним джерелом мистецького натхнення. Людина тоді «сама не своя», адже в неї вселяється божественний дух, завдяки чому вона говорить і думає відмінним від звичного чином. Це може пояснити дивні п’яні історії.

На містику, якою оповитий стан сп’яніння, звернули увагу ще в Давній Греції. Слово «ентузіазм» (enthusiasmos), що означає захоплення, у Греції спочатку вживали на позначення стану, який виникає від ритуального вживання алкоголю у великих кількостях. У такому стані людина була переконана, що вона захоплена богом вина, а тому набувала здатності приймати в себе бога власною персоною і ставала частиною його божественної сутності212.

Греки вірили, що вживання вина веде до екстазу, тобто стану, відмінного від звичного, а в стані екстазу людина єднається з богами. Оскільки божество входило в людину, що перебувала в стані сп’яніння, вважалося, що п’яна від вина людина чесна, адже вино розбило всі чари і викрило неправди213.

Зображення Діоніса на ритуальній апулійській чаші, 390—380 рр. до н. е.

Діоніс був богом підсвідомості та провокації, адже вино вивільняло людину з лабетів холодного розсуду і розкривало її справжню сутність. Філософ Геракліт стверджував, що несвідомість найкраще приховувати, однак це складно, адже за пляшкою вина приходить розслаблення. In vino veritas — істина у вині, як казали римляни. Переконаність у тому, що вино розбиває кайдани брехні, була поширена досить довгий час. Поет Бодлер вторує давній мудрості, стверджуючи, що чоловіку, який п’є саму лише воду, є що приховувати від людей.

 

Пророки

Стан «захоплення» викликав великий подив і повагу. Вірили, що обдарований пророк, перебуваючи під впливом божества, може розкрити волю богів. Саме в такому стані перебував, як були переконані греки, Дельфійський оракул. У Дельфах, що розташовані в Центральній Греції, поклонялися Аполлонові. У храмі знаходилися статуя Аполлона і могила «старшого» Діоніса. Піфією обирали доброчесну дельфійку, яка повинна була жити в цілковитій чистоті в період свого служіння. Люди приходили до Дельфійського оракула при храмі, щоб отримати відповіді на запитання, які їх непокоїли. Піфія сиділа на пророчому троні й у стані екстазу переказувала через Аполлона грекам волю Зевса. Вірили, що піфія говорила правду і ніколи не помилялася. У кімнаті під землею піфія давала здебільшого туманні багатозначні відповіді, які священик відтак інтерпретував для відвідувачів214.

Стану екстазу піфія досягала, ймовірно, за допомогою Діоніса. Чи перебував Дельфійський оракул у стані сп’яніння? Якщо так, не відомо достеменно, чим саме воно було спричинене. Існує підоз­ра, що піфія їла у своїй келії лаврове листя, що мало важливе значення для культу Аполлона, і з часом це викликало зміни стану свідомості. Однак не відомо випадків, щоб хтось п’янів од лаврового листя. У будь-якому разі не викликає сумнівів те, що піфія перебувала під впливом якоїсь речовини215.

У Біблії головною спокусою лжепророків, безумовно, було надмірне уживання алкоголю. Ісая216 попереджає про потоптану корону пишноти п’яних, зів’ялу квітку краси їхньої гордості, що впливає на здатність до тверезої оцінки: «Від п’янкого напою хитаються: священик і пророк позбивалися з дороги напоєм п’янким, від вина збаламутилися, від напою п’янкого хитаються, блудять вони у видіннях, у постановах своїх спотикаються. Бо всі столи повні блювоти, калу, аж місця нема! Кого буде навчати пізнання, і кому з’ясовувати об’явлення буде?»

Підозра, що оракул гугнявив свої пророцтва у стані сп’яніння, може скидатися на применшення пророчого дару піфії. Утім, одна з індійських релігійних сект справді поважає своїх п’яних священиків. У храмі Парассініккадаву Мадапурра у штаті Керала поклоняються богові Мутаппану, якого вороги, згідно з легендою, намагалися здолати, напоївши перед великою битвою міцним алкоголем. Але Мутаппан не сп’янів, натомість алкоголь перетворився на нектар, який дав йому божественну силу. У той час, як до храмів інших богів приносять молоко, мед і хліб, жертовним даром Мутаппану є алкоголь. Храм щодня відвідує близько двох тисяч паломників. Якщо паломник не має коштів, аби принести із собою пляшку, храм пропонує пожертвувати чарчину міцного напою. Поклонники лишали у святому місці навіть віскі «Джонні Вокер Блек Лейбл». Під час щоденного ритуалу один зі священиків храму починає танцювати і пити алкоголь, щоб увійти у стан трансу. Ритуал завершується белькотінням життєвих настанов п’яного танцівника, які він роздає паломникам217.

Індійський священик, отже, уже точно приправляє божественні одкровення п’яною самовпевненістю. Неважливо, наскільки плутано говорив Дельфійський оракул, адже в нього була важлива місія. Багатозначні пророцтва оракула передавали поради двох головних богів. Греки мали вишуканий спосіб демонструвати свою пошану як богові порядку, законності й освіченості Аполлону, так і богові хаотичності та дикого екстазу Діонісу. Навколо центру землі — омфала[23] — у Дельфійському храмі порядок і хаос існували в мирі та гармонії. Без хаосу не могло б бути порядку і самовладання, а здоровий глузд не існував би без нестримності та безрозсудності218.

Невпевнені люди знаходили розраду в пророцтвах оракула і могли витлумачити їх так, як їм більше подобалося. Не весь час була потреба звертатися до пророка для прийняття рішень. Кожен може сам бути собі пророком і переконатися, як під дією алкоголю в голову лізуть цікаві та свіжі думки. Процеси, які відбуваються в нервових клітинах мозку, коли людина п’яна, можуть обернути її погляди на протилежні.

Легке сп’яніння було особливо знаковим і важливим станом для давніх персів, які стверджували, що рішення, прийняті у стані сп’яніння, найкращі і їх потрібно дотримуватися. Давні перси мали незвичний спосіб використовувати творче піднесення, викликане сп’янінням. Цар і його радники у такому стані обговорювали важливі державні справи. Пізніше, протверезівши, вони переглядали прийняті рішення. Якщо в обох випадках, у п’яному і тверезому стані, вони доходили одного й того самого висновку, цар діяв згідно з ним219.

Якщо почитати рубаї перського поета Омара Хайяма, що жив у XI столітті, складається враження, що навіть мусульманська віра не змінила традиційного перського бачення досягнення блаженства від сп’яніння. Також, на думку Хайяма, вино розкриває справжню людську природу, її чесноти і вади.

Вино й пихатому додолу шию гне,
Вузли розв’язує, розплутує складне.
Налий Іблісові[24] — і він перед Адамом
Дві тисячі разів чолом землі сягне[25].

Хоча Хайям був побожним мусульманином, це не завадило йому складати оди вину. Вино — це протилежність святенництву. Хайям із більшим задоволенням слухатиме п’яних, ніж лицемірних священиків.

Я за Джемшідів трон і черепка не дам.
Вино поживніше за страви Маріам[26].
Зітхання вранішнє з грудей п’яниці краще,
Ніж довгі молитви, що мурмотів Адхам[27].

Вірили, що сп’яніння стимулює творчість і відкриває істину. У книжках любителя простого люду й заливчастого сміху Рабле, що жив у XVI столітті, п’янство зображено ледь не як божественний промисел. Рабле, який сатирично висловлювався про становище своєї країни й особливо її церкву і спалення на вогнищі, вірив, що за допомогою випивки здатен пізнати істину. У компанії Рабле можна було зустріти добрих пияків, чесних і щирих, що без тіні лицемірства полюбляли заливати за комір і заглядати у чарку. У вступі до «Ґарґантюа» Рабле вихваляється тим, що для написання «цієї царственої книги» він приділив не більше часу, ніж на латання здоров’я, тобто питву і їдлу. За такими заняттями краще всього писати про високі матерії і про глибокі питання, що Гомер, філолог над філологами, а також Енній, за свідченням Горація, батько поетів-латинян, на думку Рабле, добре розуміли220. У вступі Рабле попереджає читача, щоб той не забув випити за нього, а він читача притьмом підтримає.

Коли тепер кажуть, що вустами дитини говорить істина, то за часів Рабле стверджували, що істина говорить вустами п’яного221. На прикрість Рабле, його уявлення про божественне, спрямоване на пізнання істини божевілля від сп’яніння не було поширеним у світі. Вольтер глузував із Рабле, називаючи його безсоромним філософом, що здатен писати лише дурниці та бруд, і то коли п’яний. На думку Вольтера, неприпустимо, щоб чоловік, наділений таким талантом, марнував його так безглуздо.

Вольтер не розумів культури звичаїв XVI століття. Йому був не зрозумілий традиційний й істотний зв’язок між вільним висловлюванням думок і вживанням їжі та вина, а також «істина», яка розкривається в розмовах за столом. У XVIII столітті, що пропагувало розум, втратилося значення народних свят222. Хоча алкоголь більше не пробуджує в нас жагу до співів і поезії, він спонукає нас говорити. Отже, можливо, у цьому полягає важливе соціальне й терапевтичне значення алкоголю.

Інколи випити для хоробрості — це найбільша помилка, якої може припуститися щодо себе замкнена й тиха людина. Генрих Ібсен лишився в історії як дуже безтактний пияка. За свідченнями глузливого історика Пола Джонсона223, Ібсен пив, аби позбутися своєї сором’язливості та небалакучості. Його коники в Римському Скандинавському клубі надовго закарбувалися в пам’яті. Ібсен брав участь у багатьох бенкетах, що мали катастрофічні наслідки. На одному зі званих обідів він зчепився з молодим художником Августом Лоранжем і, будучи напідпитку, заявив, що художник із Лоранжа поганий, не достойний навіть ходити на двох ногах, а лишень навкарачки. Коли гості встали з-за столу, Ібсен був настільки п’яним, що не міг навіть повзти. Письменника довелося нести додому. Ібсен часто беріг свої ноги. Коли шведський художник Ґеорґ Паулі і його норвезький колега Крістіан Росс віднесли Ібсена додому після чергового нещасливого гуляння, обвішаний медалями Ібсен обізвав їх щенятами, які викликають відразу.

Чи п’ють ці чоловіки для хоробрості? Бачення п’яниць французьким художником Оноре Дом’є (1808—1878). Музей образотворчого мистецтва, Бостон

Незважаючи на нестримну жагу до випивки Хайяма і Рабле, написані ними оди вину і сп’янінню змушують задуматися над однобічністю нашого ставлення до алкоголю. У нетверезому мозку народжуються не лише самі дурниці, а й краса, яскраві думки, поезія, танець і спів, одне слово — мистецтво.

За Сократом, контрольоване безумство — дарунок богів, що надихає на написання од. В одному з діалогів Платона224 любитель вина Сократ зізнається, що причиною його багатослівності є те, що музи (німфи) полонили його. Тому він говорить дифірамбами. На думку греків, дифірамб — культова пісня на честь бога Діоніса — був найчарівнішим жанром поезії.

Культова пісня на честь Діоніса була тісно пов’язана з танцем. Алкоголь змушує людей танцювати й співати. Античні греки, що танцювали у стані сп’яніння, вигадали інституцію, яку назвали театром. Діоніс також є богом театру, під його покровительством улаштовували танці й вистави взимку, коли помирала виноградна лоза, і весною, під час пробудження природи.

 

Театр

Платон розповідає, як із жалю до людей боги започаткували свята, на яких ті могли б відпочити від своїх важких буднів. Для спільних святкувань боги дали людям муз і їхніх поводирів Аполлона і Діоніса. Оскільки боги долучалися до людей, ті водили хороводи, єднаючись за допомогою пісень і танців. Боги дали нам здатність відчувати ритм і гармонію і насолоджуватись ними. Слово «хоровод» (khoros), на думку Платона, неспроста співзвучне зі словом «радість» (kharâ)225.

Під час Діонісій танцювали комос — танець шалений і розпусний. Танцівниці були вдягнені в оленячі шкіри, а їхні голови прикрашали плющеві вінки. Перевдягнені в сатирів чоловіки мали шкіряні фалоси і довгі конячі хвости. Вони прагнули будь-що піймати танцівниць. Діонісії, що супроводжувалися таким театралізованим дійством, почали святкувати в Афінах у 500-х роках до н. е., коли в нижньому Акрополі встановили дерев’яну статую Діоніса. Разом зі статуєю в Афінах з’явилися цапоспівці (гр. tragodôi), що поклонялися Діонісу. З північного боку Акрополя було місце для танців, яке називали оркестром (orchêstra). Глядачі спостерігали за влаштованими на честь Діоніса танцями й слухали співи, сидячи на дерев’яних лавах, вони були вкрай неміцними, тож раз у раз ламалися. Оркестр перемістили ближче до храму Діоніса, після чого первісне поклоніння богові природи стало чимось зовсім іншим226.

Театр мав на меті приборкати споконвічні ритуали служіння богові вина, які набули масштабів, що вражали. Так, на честь Діо­ніса ставили комедії і трагедії — народні вистави перемістили на офіційну сцену. Актор-аматор Феспіс у 534 році до н. е. здобув нагороду за свою трагедійну майстерність. Міняючи свою маску, він водночас міняв і свою роль. Актор розповідав історію, а хор підтримував його співом. Цапоспівці з’явилися тоді ж, коли виникли трагедія і театр. Чаркоспівці (гр. kômôdoi) ставили зовсім інші вистави, які стали прообразом комедії. Перша комедія була представлена 486 року до н. е. Комос, веселий танець святкової процесії, дав назву комедії, а цап’ячий гімн (трагедія) — печальним виставам. Перша святкувала переродження цапоподібного бога вина у формі нового врожаю, а друга — смерть227.

За античних часів Діонісії тривали багато днів. Афіняни спонтанно поринали в події, що розігрувалися у виставі, демонструючи свою прихильність чи невдоволення. Тупотіли ногами, викрикували глузливі насмішки, сміялися і плакали. Безперечно, неконтрольованому долученню до дійства сприяло вино, яке глядачі вживали у великих дозах. Театр давав змогу відчути себе вільним. Як театр, так і вино перебували під покровительством бога Діоніса. Театр розвинувся з культу Діоніса, і йому вдавалося спрямувати чимало енергії, яка інакше анархічно вивільнилася б в іншому місці228.

Співці танцю комос були прикладом для чаркоспівців. У першотравневу ніч студенти, що затягують п’яні співи, нагадують грецьких співців комос. Першого травня зв’язок між мистецтвами і богом вина живе і процвітає, принаймні так уважають п’яні.

 

Алкоголь і поезія

Під час уживання алкоголю божественне натхнення може зійти у формі нових прекрасних думок і поетичних рядків. У своєму діалозі «Іон» Платон розповідає, що поетичне вживання мови є станом, даним поетесою — музою. Музи були дочками Зевса, джерелом натхнення митців. Вони допомагали грекам створювати героїчну поезію (Калліопа), релігійні хорові пісні (Полігімнія), любовну поезію (Ерато), танець (Терпсихора), комедію (Талія), гру на флейті (Евтерпа), історію (Кліо) і повчальну поезію, базовану на астрономії (Уранія). «Щасливий той, кого люблять музи, солодкі слова злітають з його губ», — писав грецький поет Гесіод понад 2600 років тому229.

Музи говорили вустами поета, але не кожного. Тому поети, яких музи обійшли увагою, намагалися встановити зв’язок із музами і богами за допомогою божественного посередника — вина. Римський поет Квінт Енній стверджує, що він ніколи не писав поезії, не випивши вина230. Наївне зізнання нагадує про тісний зв’язок між поезією і сп’янінням.

Зв’язок між сп’янінням і мистецькою творчістю описано в багатьох міфах. У Стародавньому Єгипті бог Осіріс, музикант і митець, дав єгиптянам алкоголь. Бог вікінгів Один отримав поетичний дар, випивши меду. Грецького бога Діоніса виховали музи.

Вікінги вірили, що алкоголь — це джерело поезії. Мед мав божественну силу. Казали, що він дає безсмертя, поетичний хист і мудрість. Вікінги найбільше поважали Одина, який навчив пивоварінню скандинавських богів і «тих чоловіків, які прагнули писати вірші»231.

Один відкрив мед, що дає натхнення, богам і людям. Не дивно, що його вважали великим магом, шаманом, якому підвладні вірші, руни і заклинання. Його син Брагі, який особливо полюбляв співи, також був небайдужим до меду. Довгобородий Брагі був богом поетичного мистецтва вікінгів232.

Виникнення любого вікінгам меду поезії було цілком міфічною подією. Коли два роди богів, що воювали між собою, аси і вани, уклали перемир’я, вони змішали слину в ритуальній чаші. З цієї рідини постав Квасір, який був мудрішим за будь-кого з людей. Двоє цвергів[28] убили Квасіра і змішали його кров із медом. Так виник мед натхнення та екстазу одрерір, який мав дивовижну властивість. Кожен, хто випивав цей напій, отримував хист до поезії або віщування. Коли Один та інші боги довідалися про цей таємний напій, вони захотіли його скуштувати.

Один разом із богинею історії Саґою п’є пиво. Пиво і мед спонукали до написання поезії. У піснях Едди описане магічне походження напоїв. Коли воїн Сіґурд просить валькірію Сіґрдріфу навчити його мудрості про світ, та приносить йому пива, «звареного на піснях і примовляннях, заклинаннях і радісних рунах». Вікінг випиває пиво, і йому відкривається багато рун

На жаль, цверги віддали свій запас меду йотунові на ймення Суттунґ, а той богів недолюблював. Один пообіцяв дістати мед для всіх, оскільки поетичне мистецтво опинилося під загрозою. Суттунґ жив у печері разом зі своєю красунею-дочкою Ґуннлед. Один пробрався до печери і зрозумів, що може поладнати з Ґуннлед. Файна дочка йотуна запропонувала Одинові мед за те, щоб той провів із нею три дні і три ночі. Сп’янівши, Один утратив будь-яке відчуття часу і потрапив у тенета меду й Ґуннлед. Коли згодом Один прийшов до тями, він вирішив утекти, забравши мед із собою. Суттунґ помітив його і кинувся переслідувати. Він легко його зловив, оскільки з похмілля Один був не в найкращій формі. Під час переслідування частина меду розлилася на землю. Це був зіпсований мед, тому ті, хто його пив, ставали віршомазами, а не справжніми поетами. Одинові все ж вдалося врятувати мед поезії, забравши його з собою додому в Асґард233.

Поет-вікінг хоч би ким був, тільки не м’якотілим. Подейкують, що відомий поет Х століття Еґілл Скаллаґрімссон у битві проти короля Ейріка Кривавої Сокири використав не лише свій меч, а й свій поетичний дар, аби поглумитися над супротивником234. Еґіллом і до сьогодні захоплюються в Ісландії як героєм і любителем пива, і щонайменше одна пивоварня носить його ім’я.

 

Застільна пісня

Давні греки, випивши вина, ставали дуже охочими до співів. Перед тим як приступити до випивки, вони приносити жертву богам і співали на їхню честь гімни. Випивши трохи вина, греки починали співати політичні й патріотичні пісні. Випивши трохи більше — горлали застільні пісні, і зрештою, геть п’яні заводили пісні про кохання, красу і радість. Усі ці пісні греки називали skolia. Коли наливали напій іншому, виникала гарна нагода затягнути пісню, хоч би й про оголену ніжку файної дівчини, що звабливо визирала з-під каптана.

Традиційно вино і кохання пов’язані між собою. Відомим є вислів Лютера: «Хто не любить жінок, вина і пісень, лишається на все життя дурнем». Шведський поет Карл Мікаель Бельман, що запам’ятався своїми віршами про кохання і вино, писав у автобіографії 1795 року — і, безсумнівно, при цьому пишався собою, — що він досягнув успіху в своїй місії: зробити вакханалії відомими235. Просякнута коханням застільна поезія не була винятково монополією трубадурів.

Архієпископи, як, наприклад, перший архієпископ автономної Фінляндії Якоб Тенгстрем, теж писали на зламі XVIII—XIX століть застільні пісні, присвячені вину і жінкам, і це зовсім не вважали дивним236.

У нових застільних піснях життя постає трагікомічним. Споконвічні теми пісень стосуються питань життя і смерті, уживання їжі, напоїв, плотської насолоди. Ці теми супроводжуються роздумами, як час спливає від молодості до старості, життя пролітає повз, доля невідворотна. Разом із тим застільні пісні дають надію, прославляючи братерство застільників і людства237.

Однією з найважливіших тем застільних пісень є підкреслення спільності. Для стародавніх германців пиятика була способом вияву містичної творчості. Застілля розпочиналися рано і тривали до пізньої ночі. Ефект від сп’яніння підсилювали колективним співом і ритуальними танцями з мечем, читанням поезії й інструментальною музикою. Що довше тривало святкування, то складніше було дотримуватися церемоніального порядку, оскільки учасники починали засинати від сп’яніння. Незважаючи на це, через спів і поезію вдавалося підвести колективний дух і досягти відчуття спокою238.

Часто у своїх віршах і піснях Бельман прославляє сп’яніння. Ілюстрація Пера Гіллестрема до теми. Королівська бібліотека Швеції

Традиція застільної поезії передбачає, що в кожному випадку напій має певні додаткові властивості, які віддзеркалюють життєрадісну атмосферу. До них належить позитивне ставлення до сп’яніння. У скандинавській застільній поезії завжди особ­ливо прославляли божественність вина, аж поки не досягали несвідомого стану сп’яніння. Застільні поезії вказували також на «нечоловічі» звичаї вживання алкоголю. Хтось п’є, як малий хлопчик, не здатний спорожнити свою чарку одночасно з іншими. У Німеччині в ХVІІ столітті студенти мали звичку спорожнювати чарки одну за одною, поки інші підбадьорювали їх піснями. Той, хто вихилив чарку, перевертав її догори дном, і жодна краплина не повинна була більше скотитися сльозою239.

До бойкотування застільних пісень ставилися негативно. Тесля Ерлінґ із Карлскруни зазнав гострого осуду, адже якось п’яним облаяв його величність короля Карла ХІІ. Обвинувачений перервав застільну пісню, що прославляла короля і корону, викрикнувши, що чхати він хотів на короля. Пізніше обвинувачений на своє виправдання заявив, що не пам’ятає нічого про цю подію, оскільки через «хворобу» не тямив, що коїть. Король визнав сп’яніння пом’якшувальною обставиною і засудив Ерлінґа лише до дев’яти покарань шпіцрутенами[29], церковних служб і довічних робіт у замку Марстранд240.

Пов’язані із застільними піснями правила нагадують про соціальні зобов’язання, які накладає вживання алкоголю. Алкоголь не призначений для вживання наодинці. Природа алкоголю соціальна. Він породжує почуття спільності та дружелюбності. Напій, випитий разом під акомпанемент колективного виконання пісень, робить того, хто п’є, членом будь-якої компанії, незалежно від мовних і культурних бар’єрів. Такій ситуації передують чітко визначені правила і ритуали.

У французькому місті Шиноні установлено пам’ятник Рабле, де чарку піднімають також на честь Пантаґрюеля і Ґарґантюа

«Сільське весілля». Картина Пітера Брейґеля Старшого, 1607 р.

VІ чарка: Стати членом спільноти

Коли особа стає членом нової спільноти, вона проходить так звані ритуали ініціації. Під час цих ритуалів традиційно вживають чималу кількість алкоголю.

У всіх життєвих ситуаціях ритуали грають важливу роль. Усі ритуали пов’язані зі зміною однієї позиції, групи чи місця на інші241. Зміни обставин, що відбуваються в перехідному стані, чи то під час парубоцької вечірки, чи після отримання докторського ступеня, часто супроводжуються вживанням алкогольних напоїв. А алкоголь ефективний засіб здійснення переходу, оскільки припечатує нового члена до нової соціальної позиції й укріплює його зв’язок з іншими членами спільноти.

Поширене у Фінляндії в ХVІІ столітті вживання «паленого» алкоголю призвело до того, що чарки почали піднімати за будь-яких знакових нагод, більшість з яких була цілком беззмістовною. Крім пиятики під час весіль, похоронів, убивства ведмедя і толоки, чарку піднімали за нанесення удару, забивання клину, стернування, обрубування дерева[30], шмагання різками, відкриття рота, церкви, приїзду чи від’їзду242. У наш час гравець у гольф може підняти чарку за влучний удар, якщо він прагне досягти ідеального результату. Якщо він одним ударом відправить м’яч у лунку, то повинен буде виставити всім шампанського. Бідному гравцеві у гольф є сенс грати погано або перестраховуватися на випадок таких ситуацій.

Один із найзагальніших неписаних ритуальних законів — це те, що напій повинен містити алкоголь. Наприклад, у єврейській культурі вживання вина є частиною всіх пов’язаних із майбутнім подій, таких як Шабат, весілля, обрізання243. Парубоцька вечірка рідко коли обмежується питтям кави. У ритуальному сенсі алкоголь і кава постають символічними протилежностями. Кава стимулює робочий процес, тоді як алкоголь знаменує перехід від роботи до дозвілля.

У західних суспільствах подорож з роботи додому — це невизначений стан переходу. Зазвичай кілька кухлів пива або іншого спиртного після роботи випивають на нейтральній території. Це ніби момент невизначеності в ресторані аеропорту між проходженням паспортного контролю і посадкою на літак. Спиртне дає нам нагоду провести час у стані переходу від організованої і керованої атмосфери до розслабленої і менш контрольованої. Уживання алкоголю після робочого дня поєднує в собі і відлуння роботи, і початок вільного часу. У Сполучених Штатах терміни «cocktail hour» і «happy hour» означають період часу між роботою і дозвіллям244.

Випите після робочого дня спиртне підтримує і розвиває особисті та солідарні зв’язки. Воно контрастує з ієрархією робочого місця. У Сполучених Штатах за чаркою спиртного прийнято звертатися до іншого на ім’я і навіть словом не обмовлятися про те, хто й наскільки просунувся кар’єрними сходами245.

Перехідний стан не може тривати вічно, адже він був би нестерпним через свою винятковість. У Швеції і Фінляндії перебування в невизначеному межовому стані сягає піку під час п’яних круїзів по Балтійському морю в нікуди.

Доля першопрохідців завжди була складною. На новачків чекало багато зобов’язань, до яких належали ритуальні частування алкоголем. Коли юнак уперше потрапляв у місто чи на ринок разом зі старшими чоловіками, то мусив виставити випивку для компанії. Коли переїжджав до іншого села, то мав пригостити випивкою компанію молодих людей, аби встановити з ними контакт і стати членом колективу. Якщо хлопчина з чужого села починав товаришувати з дівчиною, то мусив виставити випивку, якщо хотів, щоб йому не заважали мирно залицятися до неї246.

На частування алкоголем, запропоноване новоприбулим, особливо чекав робочий колектив. Не завжди було легко до нього влитися, особливо якщо новоприбулий скупився на частування алкоголем.

 

Робочий колектив

Коли в епоху Середньовіччя юнака брали підмайстром до якої-небудь гільдії, то перед тим, як взятися до роботи, він обов’язково мав поділитися певною кількістю алкоголю з її членами247. У фінському робочому колективі новий член також повинен був почастувати працівників алкоголем248. І в Пог’янмаа[31], і в Естонії, коли новоприбулий долучався до колективу, він виставляв випивку — rumalus. «Rumal» значить дурень, а частування означало позбутися дурості. Подейкують, що чоловіків, які вперше працювали на греблі на річці Кокемяенйокі, називали дрочунами. Вони повинні були виставити старшим працівникам алкоголь. Забути пригостити інших було фатальною помилкою. Якщо новачок не виконував свого обов’язку, йому обв’язували ноги канатом і кидали у воду. Його штани продавали, а на виручені гроші купували випивку.

Нових співробітників університетів також приймали в колектив після алкогольного частування249. В академічному світі початковий етап такий самий, як і в робітничому колективі. Спершу новачка потрібно принизити. В Уппсалі новоприбулі проходили церемонію, відому під назвою deposition. Депозиціонування означало «обрубування рогів» (cornua deponere). Молоді студенти мали роги й ослячі вуха на голові та свиняче рило на обличчі як свідчення їхнього тваринного становища. Екстравагантний на вигляд депозитор, розмахуючи дерев’яною сокирою, заганяв їх усередину. У рот новоприбулим запихали сіль, а на їхню голову лили вино. Потім депозитор обрубував їм роги, що супроводжувалося бурхливим гулянням.

«Посвята» першокурсника. На німецькій ілюстрації XVII століття новоприбулий змушений осушити велетенський пивний ріг

Насолодження алкоголем було частиною багатьох академічних свят. В університетах уже за часів Середньовіччя існував звичай іти гуртом під керівництвом професора до шинку святкувати отримання звання. Студентське життя завжди було бурхливим. Багато разів магістри поверталися з шинку голі, бо залишали одяг його власникові як заставу за несплачені борги за випивку. Магістерські гулянки могли тривати й по два дні поспіль250.

Професіонали завжди прагнули особливого ставлення до себе. У Фінляндії існував звичай, за яким, коли завершували будівництво брандмауера і димарів, мулярам виставляли чарки димної горілки. Щодо скупих забудовників муляри використовували свої важелі впливу. Хитрий муляр вмуровував у димар віконне скло, так що, коли дивитися крізь димар знизу вгору, він виглядав відкритим. І лише після того, як у господаря знаходилася димна горілка, муляр ліз на дах, щоб поглянути, чому немає тяги. Він таємно впускав у димар камінь, який розбивав скло, і тяга з’являлася. Хазяїн не міг надивуватися магічній силі чарки251.

У Франції забудовник повинен був частувати будівничих вином кожного дня і після завершення кожного етапу будівництва. Коли якийсь депутат маленького французького містечка не погоджувався частувати робітників вином і до всього ще й безтактно заявляв, що робота і алкоголь несумісні, він утрачав своє місце під час наступних місцевих виборів. Нещасливий політик помічав свою помилку, виставляв щедре частування і хвалився своїми здобутками у французькому Русі Опору, але було вже запізно. «Він ніколи не купував вина для будівничих», — звучало із вуст містян. Протидія вживанню алкоголю не мала успіху у Франції, оскільки її легко можна було охрестити невідповідною французькому духові, снобізмом, а то й узагалі чистим паскудством!252

Сівба і збір урожаю вимагали особливих застільних церемоній, за допомогою яких прикликали радість і силу чарів. Весняна ярова сівба завершувалася святковим бенкетуванням. Перший день заготівлі сіна не обходився без випивки. Завершення збору зерна супроводжувалося вживанням міцних напоїв і пива. Пили і їли багато, у такий спосіб набираючись сили і вшановуючи природу, яка цю силу давала.

Толока має пряме походження від релігійного святкування збору врожаю за язичницьких часів. Починаючи з давніх-давен, почастувати робітників кращим, що є в домі, було несхитним обов’язком.

У Франції селяни були переконані, що хазяїн, який пропонує роботу, має забезпечити також частування алкоголем. На півночі Франції під час прополювання бур’янів, збору врожаю і заготівлі корму хазяїн мусив принести червоного вина до краю поля і почастувати кожного робітника до краю наповненою чаркою. Без частування робітників знайти було дуже важко. Чутки про злобу і вперте небажання хазяїна ділитися вином поширювалися швидко, і хазяїну було вкрай складно відновити свою зіпсовану репутацію253.

Частування алкоголем завжди було проявом щедрості. У селянській спільноті її високо цінували. Свята настання нового року, росту і збору врожаю були улюбленими просто тому, що їжа і питво нерозривно пов’язані з роботою. Це винагорода за важку працю. П’яне застілля увінчує роботу.

 

Весілля і похорони

Традиційно наймокрішими з ритуалів ініціації нової форми життя були весілля, святкування яких по всій Європі могли тривали впродовж багатьох днів. На весіллях дозволялося пити вволю, оскільки вважали, що випивка магічним чином примножує родючість. У синтоїстичній весільній церемонії обмін чарками саке між чоловіком і жінкою і подальше випивання їхнього вмісту були ознаками зміцнення шлюбу. Випивання саке є важливим елементом японської весільної церемонії, оскільки цей напій уважають символом родючості.

Хоч єврейська культура звичаїв уживання алкоголю дотримується помірності, на весіллі особливо дбали про те, аби вино не вичерпувалося. Перше зі вчинених Ісусом чудес254 було забезпечення гостей на весіллі в Кані вином, коли воно скінчилося. Ісус наказав слугам наповнити шість посудин водою. Коли воду подали гостям, вона перетворилася на вино, до того ж найвищої якості. Лише після цього учні почали вірити в Ісуса, нагадує Іван у своєму Євангелії.

На весіллі алкоголь дозволено вживати у великих кількостях, адже він символізує родючість. Картина Ґуннара Берндтсона «Пісня нареченої», 1881 р.

У Фінляндії Ісус не зміг би вчинити таке чудо, оскільки держава, поза сумнівом, обклала б його великим податком і чудо було б визнане незаконним. У фінській народній культурі алкоголь також уважається святковим напоєм, який, само собою зрозуміло, уживають на весіллях. У «Калевалі» описано, як до весілля у Погйолі вбили велетенського бика і зварили небачену кількість пива, а також вміщено деякі поради молодій нареченій щодо того, як варити хороше пиво255.

У фінській весільній традиції підняття чарок грали важливу символічну роль. Спочатку наречену заводили в чоловічу сауну, а нареченого — у жіночу, і поки вони парилися, їм піддавали пари, ллючи на розпечені камені пиво і міцний алкоголь. Перед тим як наречена йшла до церкви, її садовили за обідній стіл біля вхідних дверей, одягнену у весільну сукню. Тоді їй наливали три чарки міцного алкоголю, аби розірвати зв’язок з домом, де минуло її дитинство. Одяг і вхідні двері були символами її дому, а чарки — запорукою того, що наречена не стане за ним сумувати. Після вінчання батько нареченої підіймав чарку за щастя молодих. Молодята стояли близько одне до одного і пили на брудершафт (тобто переплівши руки з чарками), після чого ставали одним цілим. Коли за щастя молодих було випито, союз уважався остаточно зміцненим256.

Традиційно гості, запрошені на фінське весілля, чекали, що застільні церемонії будуть проведені з повагою, тому міцні напої в жодному разі не вживали для того, щоб сп’яніти, а лише з метою віддати шану урочистій церемонії і пов’язаним з нею весільним обрядам. Надто п’яний гість лишався в пам’яті поганим спогадом на все життя. Великим соромом вважалося, коли наречений у стані сп’яніння прямував до пастора або танцював весільний танець. У Сатакунта[32] навіть був «стіл для п’яниць», відсунутий дещо убік, за який, очевидно, пересаджували гостей, що випили над міру257.

Вино подавали також на похоронах. Померлого поминали, піднімаючи чарку міцного алкоголю. Фіни також клали в могилу пляшку алкоголю, аби покійник, коли дістанеться небесних воріт, міг пригостити святого Петра чаркою, яка відчиняє ворота258. Таким цінним дарунком не погордував би й Петро. У той час як давні греки клали покійнику в рот монету, щоб той міг заплатити перевізникові за переправу через річку в потойбіччя, фіни надавали перевагу ритуальному алкоголю. Що могло бути для селянина ціннішим дарунком в останню подорож, ніж пляшка міцного трунку?

Старі люди вірили, що, проводжаючи покійника в останню путь, негоже було «ходити по воді». Тому співали пісні й піднімали чарки, створюючи тим самим особливу атмосферу. Наприкінці ХІХ століття частування п’янкими напоями поступилося місцем каві259.

Проте надмірним сп’янінням не мали на меті образити дух покійника, оскільки від цього могло постраждати все село260. Утім, цього не завжди дотримувалися. Коли французький драматург Жан-Франсуа Реньяр у 1681 році мандрував Лапландією, йому випало бути присутнім на похоронах одного пробста в Торніо. Вдова піклувалася, щоб срібні келихи весь час були повними вина і самогону. Вдова, як згадує Реньяр, переривала своє голосіння, раз за разом припрошуючи французів пити. Коли французи через два місяці повернулися до Торніо, пробста все ще не поховали. Французів одразу запросили на відправу, після чого почався бенкет, де подавали настільки погану випивку, що вона ледве лізла в горло. Багато разів піднімали чарку на честь померлих і сім’ї померлого. Потім виголошували тост за файних дівчат, далі — за королів. Випили настільки багато, що врешті пастори попадали під стіл. Зять покійника намагався відправити французів човном, але ноги йому зрадили і його ледь не віднесло течією261.

Хоча Реньярів опис видається навмисним перебільшенням, він дає уявлення про те вагоме становище, яке належало алкоголю в обрядах ініціації за давніх часів. Чарки на весіллях і похоронах символізують перехід до дещо іншої спільноти: весілля — до земної, похорони — до небесної. Однак алкогольне частування під час буденних зустрічей може бути передумовою входження до певної спільноти чи компанії.

У голландському шинку вміли розслаблятися. Картина Яна Стена, 1674 р. Нідерландський купецький народ подарував світові женевер, тобто джин, і бренді. Виникнення бренді пов’язане з жадібністю одного голландського судновласника, що жив у ХVІ столітті. Одним із видів його заробітку було перевезення вина з Франції до Голландії. Криводушний голландець думав, що якщо шляхом дистиляції викачає з вина частину води, то зможе отримати такий собі концентрат і перевозити більше вина за раз. У Голландії він знову додавав воду в концентрат. Та друзі судновласника, спробувавши дистильований напій, заявили, що розбавляння такого чудового напою водою було б злочином. Вони стали називати напій «brandewijn», «палене вино», а з роками назва змінилася на бренді

 

Застільна компанія

У європейській барній культурі алкогольне частування врегульовує поведінку людей, які зібралися за столом. Пригощання присутніх — досить поширена практика і ввічливим уважається, коли всі учасники по черзі пригощають присутніх алкоголем. Осушування чарок — надзвичайно складний і символічно завуальований ритуал. Пригощання алкоголем є публічним виявом дружнього ставлення, часто навіть важливішим за його вживання.

У ХVІІІ столітті в Парижі правила ввічливості передбачали, що чоловіки, які пили вино, пригощали новоприбулих, навіть якщо ті не були членами їхньої компанії. Частування алкоголем було ритуалом, який прирівнювався до привітання, коли пили за здоров’я іншого. Пригощання вином уважали виявом добрих манер, ввічливості та питанням честі. Коли хтось розділяв напій з іншим, він тим самим робив йому честь262.

Частування алкоголем навіть у цивілізованій Франції не завжди відбувалося згідно з усіма правилами цього вишуканого мистецтва. Людина може виявляти гостинність, однак це не те саме, що невміння рахувати. Старий вислів про те, що безкоштовних обідів не існує, стосується також культури вживання напоїв. Один чоботар, який жив у Парижі у ХVІІІ столітті, скаржився, що почастував свого друга алкоголем у шинку, а коли настала його черга купувати випивку, той відмовився, через це вони побилися. За версією «друга», чоботар обізвав його обманщиком і хоча він купив-таки йому випивку, чоботар лише продовжив нарікати263.

Дармоїди церемонним джентльменам зазвичай обходилися дорого. Вони напивалися задурно і стверджували, що пили тільки тому, що «це від них вимагається». Деколи намагалися вислизнути на вулицю, не заплативши, і лишити останнього за столом платити за всіх264.

Давні, присвячені богам ритуали вживання алкоголю з часом секуляризувалися, і люди почали пити для виявлення почуття спільності, братерства і дружнього ставлення. З виявом дружби і солідарності пов’язана традиція частувати присутніх по черзі та зобов’язання пригощати у відповідь. Коли барна культура набула більшої популярності, вона все ж не втратила рис ритуалу. Частувати по черзі стало зобов’язанням: кожен член компанії пригощає всіх присутніх. Порушення правила означає вилучення зі спільноти265.

В японській культурі вживання напоїв черговість є джерелом усього: п’ючи саке, дотримуються норм ввічливості, хазяїн наливає чарку гостю, а той, своєю чергою, наливає хазяїну. У Фінляндії аналогічним звичаєм було рукостискання. Пивний кухоль із вушками передавали за столом по колу з рук у руки, і той, хто давав і брав кухоль, подавали один одному руку. Ручкатися перестали лише в середині ХІХ століття, коли молодь почала насміхатися над улюбленим звичаєм старих людей266. У Шотландії чоловіки пили віскі в колі друзів. Один чоловік передавав пляшки іншому, тому пригощання віскі вважають виявом чоловічої дружби і солідарності267. У багатьох культурах сприймають за хамство наливати лише собі. Часто того, хто наливає лише собі, вважають п’яницею.

Коли у спільноті панує рівність, усі її члени ставляться один до одного з повагою. Вони частують присутніх алкоголем по черзі, супроводжуючи частування виголошенням тостів, які переростають у застільну бесіду. Тоді кожен дарує або ж «частує» компанію історією268. Бесіда за столом не обов’язково має бути на якусь конкретну тему, зазвичай їй передує виголошений на чиюсь честь тост. У п’яному стані таке провернути вдається особ­ливо добре.

Пивний ріг вікінгів

VII чарка: Напій дружби та спільноти

За цією чаркою поміркуємо про частування, гостинність і дружбу. Чому ми п’ємо, коли запрошуємо когось у гості? Чому слово «vieras»[33] використовується на означення як чужоземця, так і знайомого, запрошеного на свято? Чому хазяїн перед тим, як почастувати інших, пробує вино першим?

У дощових лісах Борнео у штаті Саравак живе плем’я даяків, яке викликало щире зацікавлення в небайдужих до випивки західних мандрівників. Даяки відомі своєю гостинністю і передусім здатністю вживати алкоголь у великих кількостях. Гіди розповідають туристам про так званий етикет longhouse. До чужинців, незалежно від того, звідки вони приїхали, ставляться дуже приязно і пригощають їх алкогольним напоєм під назвою «фуафе», виготовленим із рису чи ареки. На етикетці вказано, що єдиний прийнятний спосіб уживання напою — випити туак[34] залпом. Даяки переконані, що після цього чужинець увесь вечір насолоджуватиметься піснями і танцями.

Можна припустити, що між дощовими лісами Саравака і шведським столом лежить довгий духовний шлях, однак шведські застільні церемонії не надто й сильно відрізняються від даякських. Спершу подають шнапс. Назва «шнапс» походить від старого скандинавського слова snappen, що означає ривок269. Воно, поза сумнівом, указує на традиційний спосіб уживання шнапсу — залпом. Першу чарку п’ють за господиню і виголошують тост. Той, хто виголошує тост, піднімає свою чарку, називає ім’я того, за кого п’є, і каже skåll. Потому шнапс випивають, а чарку тримають кілька секунд, перед тим як поставити на стіл. Кожен із присутніх за столом повинен цокнутися, і за кожного повинні цокнутися інші270. Після цього шведи, як і даяки, переходять до застільних пісень.

Германці п’ють за любов

Хоча культура виголошення тостів видається відмовкою для вживання алкоголю, не слід забувати, що вживання їжі і напоїв — ритуальна діяльність, вияв гостинності та дружнього ставлення. Символічного значення, яке має вживання їжі і напоїв, не применшують ніде у світі.

 

Гостинність

Римські історики описували бенкети, на яких гостинність не була належним чином виявлена. Пліній Старший і Пліній Молодший критикують господарів, які самі вживають краще вино, ніж подають гостям, і які під час їжі заміняють добре вино на погане271. «Я всім подаю однакову їжу, адже кличу гостей не для того, щоб позбиткуватися над ними, а щоб їх почастувати», — пише Пліній Молодший272.

Римський поет Марціал, що жив у І столітті, глузував з однієї хазяйки, яка насолоджувалася сетійським вином, а гостям натомість подавала темне розведене, «чорну отруту». Ювенал також безцеремонно висміяв Віррона, безкультурного і хамовитого хазяїна, який сам їв гусячу печінку й трюфелі, а його гості мусили вдовольнятися «поганим тогорічним вином, чорними окрайцями хліба, пропахлими цвіллю, капустою, звареною в олії, підозрілими грибами, хвостом старої курки і зіпсованим яблуком, погризеним ученими мавпами, що лазять по мурах»273.

Бідний Віррон. Лишиться тепер в історії як один з найжалюгідніших хазяїв.

Усюди у світі чарку вважали символом гостинності, дарунком господаря. Запропоновані їжа і напої були виявом дружнього ставлення господаря до гостя. Коли гість приносить подарунки, вино чи шоколад, це маленька плата за виявлену до нього гостинність. Відмова від їжі означає відмову від дружби і водночас позбавляє хазяїна його ролі, яка зазвичай передбачає виявлення пошани до гостя274.

За середньовічних часів трактири не були спокійним місцем. Інколи кухлі доводилося приковувати ланцюгами до стіни, аби ними не розбили голови інших випивальників

Обмін подарунками під час зустрічі — це давня традиція. Вручаючи подарунок, заводили союзників, друзів і розширювали свою сферу впливу. До дарування та прийняття подарунків ставилися вкрай серйозно. Це пояснювалося тим, що разом із подарунком дарувальник віддавав частину своєї особистості, свого духу. Це уявлення нагадує ритуал на честь вбивства ведмедя, під час якого пили пиво з ведмежого черепа, водночас бажаючи перейняти ведмежу силу. Здавна правил гостинності дотримувалися через страх перед ворожими духами. Вірили, що духи приносять нещастя та смерть. Передаючи подарунок у відповідь, упевнялися, що дух повернувся туди, звідки прийшов, і знову відновився баланс275.

У різних культурах гостинність виявляють у різний спосіб, проте спільною для всіх є символіка, яка розділяє світ на свій і чужий. Слово «профан», тобто необізнаний, означає «перед храмом» (pro fanum) і є антонімом до слова «святий», тобто той, який усередині храму. Переміщення з однієї категорії до іншої завжди вагома подія. Коли стороннього приймають у дім, він завжди приносить із собою можливу небезпеку. Чужого в багатьох культурах уважають «нечистим». Нечистий — це сторонній, той, який не належить до певної групи людей, як їжа на одязі, що вже не є їжею, а є лише брудом. Гостя потрібно припасувати, як меблі, тому ми запрошуємо його почуватись як удома. Гості мусять зробити все можливе, аби запевнити господаря, що не мають інших намірів, крім хороших, і що бажають слухатись і бути покірними, коли перебувають під одним дахом. У Японії та на Близькому Сході, для того щоб продемонструвати покору, знімають взуття. Гість починає хитромудру виставу. Протиснувшись у найбільш вразливий і інтимний простір хазяїна, гість робить жести, якими виражає свою ритуальну делікатність: він лишає свій капелюх і ціпок (шолом і меч) у публічній нейтральній зоні переходу-передпокою і оголює свою беззахисну голову. Він усміхається, ручкається і цілується276.

Стосунки між господарем і гостем повні тонких нюансів і навіть стресу. Згідно з неписаними правилами гостинності, гості не можуть піти зі свята надто рано чи надто пізно. Це розмите правило, безумовно, завжди може бути потрактоване хибно.

На стародавньому Близькому Сході господарі дому наполягали на тому, аби їхні гості лишалися на кілька днів. У біблійній Книзі Суддів тесть переконує зятя-левіта залишитися спочатку на три дні, потім на чотири, а тоді й на п’ять. Урешті аж на п’ятий день левіт осідлав осла і вирушив назад зі своєю дружиною.

У Західній Європі та Сполучених Штатах заведено затримуватися в гостях не довше 2,5 години. Якщо гості цей термін перевищують, зазвичай їх більше не запрошують. Якщо йдуть надто швидко, то вважають, що свято не вдалося. Тому ніколи не можна дивитися на годинник. У різних країнах господарі вдаються до різних способів, аби делікатно натякнути гостям, що їм уже час іти. Якщо хазяїн-німець перестає наповнювати бокали, а хазяйка припрошує випити, то потрібно випити, але після цього не слід лишатись обговорювати Ґете довше, ніж півгодини. Якщо француз пропонує соку, натяк аж надто очевидний277.

Правила гостинності залежать від культури і тому чітко не визначені. Гість повинен знайти у джунглях натяків правильне потрактування. Господаря і господиню в жодному разі не можна образити, адже гостинність у первісному своєму значенні — це прагнення миру.

 

Гостинність як вияв мирних намірів

Алкоголь і їжа — ознаки союзу і дружби. Вони символізують щось, чим діляться і, отже, установлюють зв’язок між тими, хто зібрався за обіднім столом. Латинське слово «компаньйон» буквально означає «той, з ким ділимо хліб»278. Отже, компаньйона можна зустріти найперше за обіднім столом! Тому святковий стіл завжди був важливим місцем для ритуалів, за допомогою яких прагнули продемонструвати дружнє ставлення.

На грецьких бенкетах спершу приділяли увагу їжі, а після їжі переходили до дискусій. За часів Гомера було вкрай неввічливо припускати, що гість вестиме довгу бесіду з господарями, перш ніж кожен з’їсть свою порцію. Перед тим як подати вечерю, у гостя навіть не питали імені279, однак коли вже починали бесідувати, було дуже важливо говорити вправно. Вимога добре говорити під час бенкетів вочевидь сприяла розвиткові філософських дискусій.

Дружнє ставлення до гостей означало в гомерівській Греції чимало. Оскільки гість був розвагою в домі, дружба між ним і хазяїном стосувалася не лише їх самих, а й їхніх нащадків. Це означало, що, наприклад, на полі бою, керуючись поняттям дружби, що виникла із застільних посиденьок, воїни могли відмовитися битися один з одним280.

Магічний захист спільного вживання їжі визнають у всьому світі. Коли під час весільних церемоній діляться їжею і напоями з родичами і друзями нареченої і нареченого, мають на меті поєднати обидві сторони і їхніх нащадків у один рід. У багатьох культурах двоє людей не можуть говорити приязно між собою, якщо вони не їли разом: спільне споживання їжі заміняє знайомство. На це вказує також відома гостинність бедуїнів: вони зобов’язані вбити останнього верблюда, аби тільки нагодувати гостя281.

У багатьох культурах гостинність стосується також чужинців. В англійській мові на позначення господаря вживають слово «host», а гостя — «guest», причому обидва слова походять від індоєвропейського «ghostis», що означає чужинець. Цікаво, що давнє праслово вказує на ролі гостя і господаря. Існування господаря і гостя один без одного неможливе282.

Господар і гість підкоряються законам гостинності, згідно з якими подання та прийняття їжі вмотивоване страхом. Ворожість може бути прихована. Прийняття гостя або запрошення в чужий дім — це ознака того, що дві групи людей ритуально поєднуються в одну на певний період часу. Обидві сторони погоджуються зі встановленими зобов’язаннями миру і порядку, віддаючи пріоритет інтересам спільноти283.

У таких ситуаціях гість завжди був поважаним і вважався святим. У Галлії й імперії Карла Великого було немислимим завдати шкоди тому, з ким було розділено святкову вечерю284. Франкський «Салічний Закон», lex salica, який пізніше стане принципом успадкування влади в багатьох європейських державах, передбачав у ранньому Середньовіччі суворі покарання за вбивство запрошеного на свято гостя з тієї чи тієї причини. Якщо таке траплялось, усі присутні гості повинні були взяти участь у відшкодуванні вбивства. Положення закону, що стосувалися ставлення до гостей, були важливими, оскільки в той час чужинця вважали більшою чи меншою мірою ворогом. Влаштування святкових вечерь мало на меті зменшити страх, який вселяли чужинці285.

Для франків гостинність була настільки важливою, що їхні постанови гласили: гість повинен прийняти все, що йому пропонували. Якщо гість відмовлявся від їжі, то змушений був прийняти поданий йому напій. Коли королеву Фредеґунду з роду Меровінгів, що полюбляла вбивства і мала погану славу, звинуватили в убивстві архієпископа Руана, вона запросила обвинувача на вечерю. Королева пригостила його їжею, але той відмовився. Від напою він відмовитися не міг. Гість підніс бокал до губ, усвідомлюючи ризик, і помер від підмішаної в нього отрути286.

Сучасні ритуали вживання алкогольних напоїв нагадують про цю небезпеку. Існує думка, що оригінальною формою вживання алкоголю було куштування, під час якого той, хто пригощав напоєм, першим відпивав зі свого бокала, щоб показати, що напій не отруєний. При середньовічних дворах була людина особливої професії — королівський куштувальник. Хоча в наш час ресторани навряд чи прагнуть отруїти своїх клієнтів, увічливий «хазяїн» ресторану все-таки прагне гарантувати добре самопочуття своїх клієнтів, перевіряючи сам якість вина287.

На честь Мюнстерського миру влаштували бенкет. Картина Бартоломеуса ван дер Гелста, 1648 р. Капітан Корнеліус Янсзон Вітсен, тримаючи срібний пивний ріг в одній руці, подає іншу лейтенанту ван Ваверену

За часів правління Каролінгів увели правила вживання їжі, за допомогою яких прагнули захистити того, хто вживав напій. Коли гостю за обіднім столом потрібен був ніж, прислужник подавав його гостеві, після чого той простягав ніж назад, обережно тримаючи за кінчик леза. Інше правило стосувалося вживання напоїв. Піднімаючи велику чашу обома руками, гість відкривав незахищені груди, тим самим наражаючи себе на небезпеку. Вона полягала в тому, що хтось із присутніх за столом може скористатись із ситуації задля власної вигоди і порішить свого ймовірного ворога. Тому чашу дозволялося спорожнювати не маленькими ковтками, а лише великими. Якщо випити чашу одним великим ковтком, час, коли ти беззбройний і незахищений, скорочується. Той, хто пив, бувало, просив товариша, який сидів поруч із ним за столом, наглянути за ним і побути його захисником. Коли він пив, обхопивши обома руками пивний ріг, його товариш пильно стежив за тим, що відбувається, тримаючи руку на руків’ї зброї288.

Застережні заходи в непевні часи були недаремними. Король остготів Теодоріх убив у V столітті короля германців Одоакра під час застілля289. Король Англії Едвард Мученик помер 978 року, піднісши чашу до губ. Навіть у XVIII столітті в Оксфордському університеті члени застільної компанії тримали великий палець на столі, чекаючи, поки їхній товариш не спорожнить свій бокал290.

Гостинність за своєю природою, отже, є не лише виявом гарних манер. За нею криється страх за збереження власного життя. Тому під час спільних зустрічей необхідно виявити мирні наміри. Найважливіші правила за обіднім столом — це уникати того пов’язаного із забоєм тварини насилля, про яке нагадує подана до столу їжа. Оскільки вживання їжі завершує розпочатий убивством процес, люди припускають, що за обіднім столом такого більше не трапиться291. Не дивно, що в багатьох культурах, як-от культура вікінгів, був звичай оголошувати на час святкування перемир’я і забувати старі образи. Порушення миру вважалося виявом надзвичайно поганих манер292.

Оголошення перемир’я на час святкування було справді необхідним. Коли алкоголь ударяє в голову, дискусія не завжди лишається філософською і поетичною. Сперечальник міг підсилити свої аргументи, рубанувши опонентів мечем. Після випитих десяти літрів пива було зрозуміло, що інколи самовладання зраджувало раніше, ніж сечовий міхур. Люди були імпульсивними: вони швидко хапалися за зброю навіть через маленьку провокацію. У шинках, наприклад, іще в ХVІІ столітті кухлі доводилося приковувати до столів ланцюгами, аби їх не використали як зброю.

 

Угода і сп’яніння

Символічне значення алкоголю і їжі було особливо великим для германських народів. Римський історик Тацит у своїй праці «Германія»293 звеличує гостинність германців. Не відчинити двері ті вважають безбожним учинком, і кожен приймає гостя і частує відповідно до своїх можливостей. Після завершення бенкету хазяїн показує гостю, де той спатиме, і проводжає його. Вони йдуть без запрошення в найближчий будинок, і їх завжди люб’язно приймають. Оскільки йдеться про чоловіків, зброю вони все ж беруть на бенкет із собою. Нікому не соромно випивати впродовж усього дня. Однак Тацит зауважує, що, як часто трапляється в колі п’яних, на рівному місці виникають суперечки, які часто-густо закінчуються смертю і пораненнями. Ну і що з того, розмірковує Тацит, адже завжди є бенкет, під час якого начальники можуть порадитися щодо вирішення суперечок і укласти мир.

На думку Тацита, германці саме під час бенкетування найбільше відкриті до щирих думок і великих планів: «Цей народ, не підступний і не лукавий, розкриває таємниці свого серця, коли навкруги панує атмосфера свободи. У кожного з них відкритий і незатьмарений розум». Тацит переконаний, що найприголомшливішим є те, що прийняті рішення переглядають повторно наступного дня, на свіжу голову294.

Тацитові дифірамби нагадують сп’яніння фінів, які в нетверезому стані також висловлюють свої думки прямо і відкрито. У цьому теж є щось містичне: унаслідок сп’яніння фіни переходять на «ти», відкидають ранги і звання та говорять начистоту; а ще краще, коли обговорення відбувається без одягу в сауні чи на природі. Чи може людина бути чеснішою, з усіма розкритими картами на руках, ніж коли вона гола, п’яна, у лісовій гущавині?

З погляду римлян, таке щиросердне п’янство було б неможливим, як і вживання алкоголю було б приховуванням власних думок і почуттів під мантією лицемірства. Тацит дивувався з того, що германці поверталися до перегляду справ після завершення бенкету. Отже, не завжди сказані напідпитку речі були несуттєвим белькотінням. Спільні п’янки у Середні віки були місцем вирішення політичних питань. Культура вживання алкогольних напоїв германців нагадує звичай давніх персів приймати політичні рішення у стані сп’яніння.

В історіях про лицарів Круглого столу короля Артура поширене середньовічне уявлення про спільноту і лояльність. Для кожного лицаря за столом був передбачений келих вина і хліб. Під час зустрічі лицарі відразу сідали довкола столу, аби давати клятви, їсти, пити, розповідати про свої пригоди й чекати, кому наступному знадобиться допомога. Хоч артурівські історії надміру романтизовані, бенкети за круглим столом у неспокійні і жорстокі часи правління Карла Великого були рідкісною нагодою залагодити справи «законно». Васали не довіряли своїм підданим і зневажали своїх правителів. Молоді чоловіки брехали і були ненадійними. Лжесвідчення і лжеприсягання були настільки поширеними, що церква назвала брехню найбільшим із гріхів295. Даними під час бенкетів клятвами прагнули вгамувати жагу насилля, що норовила вирватися на поверхню.

Даючи клятви на бенкетах, селяни, робітники і торговці прагнули убезпечити себе. Популярним днем, коли давали клятви, було 26 грудня, язичницьке свято Йоль.

У найтемнішу пору року клятви були не іграшками, адже упевнитися в їхній правдивості приходили духи померлих і демони. У такий період члени гільдій брали участь у великих святах, де вони їли й пили, доводячи себе до надзвичайно хворобливого стану. Одурманені алкоголем, вони вірили, що можуть встановити зв’язок із надприродними силами. Тоді кожен член гільдії давав святкову і пишномовну клятву. Якщо з п’яного белькотання вдавалося що-небудь розібрати, можна було зрозуміти, що клятва стосувалася ведення ділових справ з іншим купцем, або вбивства спільного ворога, або чогось іншого в тому ж дусі296.

В «Історії північних народів» Олафа Маґнуса описано бенкет, на якому пили з кухлів із «вушком», що обрамляло голову того, хто пив. Аби підняти такий пивний кухоль, треба було мати міцні руки

У стані легкого сп’яніння простіше приязно обніматися з сусідом, ніж на тверезу голову, коли розум змушує остерігатися надмірної відкритості. Частування алкоголем — це символ миру, адже його розливають порівну. Ісландський поет Сноррі Стурлусон, що жив у ХІІІ столітті, розповідає про богів вікінгів — асів і ванів, які після завершення війни взяли чашу і разом ритуально скріпили за її допомогою мирну угоду297. Коли данці захопили Британські острови, в очах місцевих жителів вони були дуже підозрілими людьми. Місцеві відчули себе в безпеці лише тоді, коли переконали данців випити з ними чарку дружби298.

Укладання угод у нетверезому стані було улюбленим заняттям вікінгів. Бенкети тривали багато днів і часто ставали початком майбутніх подій, дружніх стосунків і шлюбів. Адам з Бремена розповідає, що коли Гамбург-Бременський архієпископ у 1050 році пішов на переговори з королем Свейном Естрідсоном, для закріплення союзу кожна зі сторін по черзі організувала бучну учту. Святкування тривали вісім днів. Під час бенкету вели переговори про мир між християнами і навернення язичників. Тоді архієпископ радісний повернувся додому і переконав імператора запросити датського короля до Німеччини, аби вони могли дати один одному клятву вічної дружби299.

Тверезі дипломатичні переговори з вікінгами закінчилися б іще до того, як встигли розпочатися. Уживання алкоголю у спільноті вікінгів було неуникним: це було соціальним і навіть релігійним зобов’язанням під час важливих подій. Навернення вікінгів у християнство не змінило цих звичаїв. У Треннелазі у день літнього сонцестояння на честь Івана Хрестителя слід було обов’язково брати участь у святі пива. Якщо хтось відмовлявся, такого непитущого оголошували поза законом300.

Вікінги проводили час, розповідаючи про свої геройські звершення і п’ючи хороше пиво. На святі середини зими, згідно з переказами, герої-вікінги запечатували обіцянку про звершення геройських подвигів за допомогою присвяченої Торові чарки обіцянки[35]. Коли наставала тиша, вікінги піднімали пивний ріг і казали, що негоже, щоб добре пиво видихалося. Оскільки пивний ріг важив не один кілограм, а ставити його було ніяк не можна, його передавали з рук в руки весь час бенкетування301. У «Сазі про Еґілла» є багато згадок про те, що відпити потрібно було стільки, скільки зможеш, часто в цій нелегкій справі підсобляв товариш. Девізом вікінгів, напевне, було «Коли зустрічаємося, тоді й напиваємося».

Засади найдавнішої у світі демократії спочивають у діжці для бродіння. В Ісландії є місце вирішення судових справ Тінґветлір, лавове поле, якому понад тисяча років, на його каменях вікінги розгадували руни, укладали угоди й ухвалювали закони. Ця важлива подія супроводжувалася бурхливим святкуванням і вживанням пива302. Стверджували303, що демократична традиція скандинавських суспільств базується на застільних ритуалах вікінгів. Скандинавські правителі керувалися традицією lagom: воїни передавали один одному чашу, сидячи довкола багаття, і кожен чоловік сам вирішував, скільки він відіп’є. Не надто мало, аби не осоромитись, і не надто багато, аби іншим вистачило. Lagom (lag — група, om — навколо) була немов пошуком серединного шляху. Може, під час застільних церемоній вони закладали базу для соціал-демократичної ідеології?

Алкоголь, як добре відомо, сприяє розвиткові особистих стосунків. Джордж Вашинґтон прийшов до влади завдяки алкоголю. Коли 1758 року він подав свою кандидатуру на пост депутата у Вірджинії, то забезпечив виборців достатньою кількістю алкоголю, щоб гарантувати собі перемогу. Він програв попередні вибори, оскільки не погодився виставити частування. У той час на передвиборчих заходах уважалося за норму частувати виборців міцним алкоголем. Вашинґтон приготував 560 літрів рому, пуншу, вина і пива. Він отримав 307 голосів, що приблизно дорівнює одному голосу за кожних два літри304.

Найважливішим у частуванні була не кількість алкоголю, а стиль і звички кандидата. Частування подобалося виборцям, бо вони відчували в тому, хто частує, спільного по духу. Якщо кандидат п’янів, для виборців це було ознакою його сильного характеру й незалежності305. Така людина видавалася народові чесною. Вашинґтон був хитрим політиком: він мав широку натуру і вмів пити. Те, що політика цінують, якщо він виходить зі свого кабінету до народу з чаркою в руці, наочно доводить, що алкоголь уважають символом рівності, довіри і дружби.

 

Торговельна печатка

В епоху Середньовіччя використання пивного рога для частування було прийомом торгівлі. Чарка має силу запечатувати угоди. В Європі XVIII століття торговельні угоди часто укладали за чаркою алкоголю. Іноді вказана в угоді сума включала також вартість пляшки, що її довелося заплатити тому, хто оплатив частування. Навіть повії починали роботу з клієнтом з чарки алкоголю. Раніше це було виявом гарних манер і надійності, таким, як потиск руки306. У Центральній Європі лікери стали важливим церемоніальним напоєм, оскільки їх використовували для скріплення торговельних угод. Французький лікер «Ратафія» бере назву від цієї практики. Назва походить від латинського rata fiat, це означає щось на кшталт «укладімо угоду»307.

У XVIII столітті у Фінляндії такий стиль ведення справ вийшов з-під контролю. Торговці мали звичку кликати селян, кожен своїх, до міст, аби придбати їхню продукцію, при цьому вони накачували селян алкоголем, бажаючи купити все за нижчою ціною. Нерідко частування, вартість якого, звісно, додавали до кінцевої вартості продукту, тривало днями. Селяни вели торгівлю з тим, хто виставляв найкраще частування, що, поза сумнівом, засмучувало бідніших буржуа. Вони також здіймали галас і вели себе нахабно, через що давній спосіб ведення торгівлі часто намагалися, однак безрезультатно, згорнути308.

У фінському звичаї ведення торгівлі частування кавою витіснило частування алкоголем. У Росії воно все ще поширене, тож фіни, яким кава встигла обриднути, мають нагоду протестувати цей спосіб за східним кордоном. Уживання горілки фінами завжди сприяло знаходженню спільної мови з росіянами. Іноземці також звернули увагу на відкритість фінів до ведення переговорів за чаркою алкоголю. Консультант з питань управління бізнесом Річард Д. Льюїс зауважує, що росіяни із задоволенням пиячать, раз за разом виголошуючи тости. Льюїс радить бізнесменам пити разом з ними у перервах між засіданнями, оскільки це найлегший спосіб встановити з росіянами контакт. Фіни, на думку Льюїса, мають неабиякий хист до укладання угод за чаркою горілки в Росії309.

Хоча у наш час правила частування пропонують пригощати кавою замість алкоголю, підписання угоди все ще святкують, розпиваючи алкогольні напої. Напій — це остання печатка. Звук, з яким корок вилітає з пляшки шампанського, — неначе стукіт суддівського молоточка. Розгляд справи завершено. Купецький корабель можна спускати на воду.

 

Зобов’язання пити

Застільні змагання з уживання алкоголю були досить дивним, але відомим у багатьох країнах вечірнім заняттям, яке зазвичай закінчувалося тим, що один із його учасників напивався до непритомності. Застільні змагання — це не іграшка, адже на кону честь учасника.

У британському суспільстві вкоренився досить-таки давній звичай: чоловіки і жінки після спільної вечері збираються разом, аби покурити і насолодитися алкогольними напоями. Чоловіки п’ють портвейн, а жінки — каву і лікер. Так вони сидять десь із півгодини, після чого жінок проводжають додому. Звичай бере початок від чоловічих застільних змагань. Припускали, що жінки підуть додому до того, як їхні вуха зів’януть від нецензурних слів і безсоромних жартів. Це називалося saving the ladies. У XVIII столітті в Шотландії, згідно зі спогадами лорда Кокберна, чоловічі посиденьки тривали, аж доки хтось, сп’янівши, не звалювався на підлогу. Дворянки, подейкують, ставилися до цих змагань з інтересом і наступного ранку питали, як їхній чоловік себе показав310.

Традиція застільних змагань досить давня. Римський поет Венанцій Фортунат, що жив у VI столітті, дивувався, як після германських застіль узагалі хто-небудь лишається серед живих311. Вікінги також доводили свій героїзм кількістю випитого алкоголю: що більшу чарку вікінг міг осушити одним ковтком, то більшим героєм уважався.

Один зі способів показати, наскільки ти чоловік, — це пити доти, поки інші не сповзуть під стіл. У первісному сенсі це є демонстрацією більшої витривалості та самоконтролю того, хто лишається за столом. Оскільки альфа-самець стада завжди змушений доводити іншим свою першість, п’яні чоловіки зазвичай нездатні сказати «ні» виявам героїзму і кинутому їм виклику. Такий виклик неможливо не прийняти, не втративши обличчя.

У «Сазі про Еґілла» описано312, як ісландський герой Еґілл на бенкеті допиває те, що лишається після інших, коли вони вже пити не в змозі. Увесь час приносять пивні роги. На якомусь етапі Еґілл перетинає зал, підступає впритул до хазяїна, бере його обома руками за плечі, піднімає, притискає до колони слави і оббльовує широким потоком його обличчя, очі, рот і ніс, так що блювотиння стікає аж по грудях. Хазяїн ледве дихає. Коли він переводить дух, то також починає блювати. Усі чоловіки погоджуються з тим, що Еґілл повівся як останній мерзотник, коли не вийшов на вулицю, щоб проблюватися, а натомість осоромив себе в хатині, де пили. Еґілл, певна річ, знав про хороші манери, але у цьому епізоді блювота була подякою за «щедре» частування. Еґілл заявив хазяїну, що блювота на його бороді буде доказом того, що Еґілл наважився перетнути зал і підступити до нього. За бажання Еґілл міг би допивати пивні роги після інших, не блюючи і не п’яніючи. Це повторюється у багатьох уривках саги: чоловіки один за одним програють застільні змагання, а герой Еґілл лишається переможцем.

Коли за Середніх віків пропонували перехилити чарку, від випивки просто не можна було відмовитися. Чарка за здоров’я, обов’язок випити запропоноване частування і чарка на брудершафт були складниками повсякденної культури. Нічим не можна було настільки сильно образити, як відмовившись від запропонованого частування або не піднявши чарку у відповідь. Кожну відмову трактували як тяжку образу застільної компанії. Якщо хтось намагався втекти з п’янки, його обзивали боягузом і слабаком. Тож закінчувалася п’янка переважно тим, що всі її учасники просто падали без тями313.

Шведська Арбуґа ще за язичницьких часів була важливим місцем зібрань, де в ранньому Середньовіччі написали «Арбуґський закон», який регулював спільні застілля гільдій суворими розпорядженнями. «Арбуґський закон» зобов’язував хазяїв дотримуватися звичаїв уживання алкоголю. Спрагла до сп’яніння компанія не покидала зібрання гільдій у тверезому стані. Потрібно було або пити, або йти геть. «Арбуґський закон»314 мав п’ять статей, яких потрібно було дотримуватися:

І. Ніхто, крім хазяїна, не може розливати напій.

ІІ. Ніхто не може поставити чарку на стіл, не допивши.

ІІІ. Ніхто не може наливати напій у посудину або передавати чарку до того, як хазяїн наллє напій.

ІV. Якщо хтось так зробить, то змушений буде випити чарку до дна як покарання.

V. Якщо хтось відмовляється дотримуватися правил, він перестає бути частиною компанії.

У Росії також уважали, що чоловік має всотувати алкоголь, як губка. Росіяни полюбляють засліплювати гостей блиском і нестримністю звичаїв. Коли цар Іван Грозний пив за чиєсь здоров’я, він спершу тричі хрестив передану йому виночерпієм чарку. Тоді всі присутні схоплювалися на ноги і вклонялися. Таке частування могло часом тривати й п’ять годин. Уже напої стікали по бородах, розчервонілі мармизи вилискували, голоси зривалися на крик. Обов’язок випивати всі чарки, якими частував їх цар, доводив деяких гостей до заціпеніння, а то й ледь не до зомління. І коли гості вставали з-за столу, щоб іти додому, цар пропонував іще випивку та їжу. Непомірні частування були найпоширенішим проведенням часу в Російській імперії за часів Івана Грозного315.

Іван Грозний був не єдиним російським царем, який змушував народ пити. Петро І вимагав, аби на державних святах гості пили доти, доки їм не стане зле або поки вони не знепритомніють316.

Покарання сперечливого купця: великий ріг наповнювали пивом і гулянка переміщалася на вулицю. Купець міг обирати: спорожнити ріг швидко чи сидіти весь час на стільці з гострими краями. З книжки «Історія північних народів» Олафа Маґнуса

Під час Тридцятилітньої війни випивка на честь вірності та дружби перетворилася на справжнє лихо. Особливо в Німеччині, де солдат не завжди знав, хто на чиєму боці воює. Через це пити за мир стало обов’язковою і настільки обтяжливою формою поведінки, що деякі дворяни відмовлялися ступати у двір, поки не отримували певного засвідчення того, що їм не потрібно буде брати участь у розпиванні алкогольних напоїв або пити їх більше трьох літрів317.

Члени королівської сім’ї також не завжди прихильно ставилися до вживання алкоголю. В Англії ХVІІ століття за короля пили так старанно, що Карл ІІ був змушений звернутись із заявою. Чоловіки тільки те й робили, що сиділи по шинках, і єдине, чим вони допомагали королю, — це пили за його здоров’я, як уїдливо висловився Карл318.

Бувало, випивка на брудершафт значила більше, ніж того допускають межі здорового глузду. У 1681 році у Фінляндії одного офіцера звинуватили в тому, що він попросив свого слугу побити вікна в будинку священика. Офіцер мав на те поважну причину: священик його принизив! Офіцера розлютило те, що священик звернувся до нього на «ти», а офіцер навіть не пив із ним на брудершафт. Тож чоловік відчув себе зневаженим319.

Примус до вживання алкоголю вважався північним звичаєм. Шведи довели це зобов’язання до крайнощів. На бенкеті в королівському палаці офіційно слідкували, щоб гості пили належним чином. На честь правителя пити, поза сумнівом, було обов’язково. Один шведський священик розповідав, що коли він 1650 року був присутній на влаштованій королевою Крістіною вечері, пити було обов’язково лише тоді — і священик уважав, що це добре, — коли піднімали чарки за королеву, королеву-вдову і Карла Ґустава. Коли Карл ХІ 1693 року влаштував великий бенкет в Уппсальській фортеці, за гостями були приставлені наглядачі, аби переконатися, що вони випивають чарки до дна320.

Не виникає сумнівів, що аналогічна культура вживання алкогольних напоїв була поширена в той час, коли фінські політики обрали дружні стосунки з вождями Радянського Союзу. Щоправда, фінам навряд чи знадобилися наглядачі за тим, осушують вони чарки до дна чи ні.

Чому відмова випити чарку — така велика образа? Можливо, за нею стоїть нехтування давньою традицією вияву вірності та дружби. Ми інтерпретуємо відмову так: той, хто відмовляється, не хоче себе ототожнювати з нами і перебувати з нами на одному рівні. Той, хто п’є обережніше за інших, перебірливий і ставить себе вище за інших. Застільна компанія нетерпима: пий або йди. Психологічно це можна зрозуміти. Той, хто напився, трактує відмову від чарки як серйозну образу й прагне, аби зрадник ретирувався321.

Спільні застілля дуже важливі. Застільні ритуали, спільно вжиті напої і сп’яніння закладають узи дружби, підтримують рівність і солідарність. Ритуальне вживання алкоголю поширене і в альпійських селах, і на трав’яних берегах Ісландії, і на українських дачах. Спільне вживання алкоголю, супроводжуване палкими дискусіями, було поширене ще в Античній Греції, де пиятика сягнула ледь не рівня мистецтва.

Симпозіум. На вазі, датованій 420 роком до н. е., зображені вечірні посиденьки, під час яких слухають гру на авлосі[36]

VIII чарка: Симпозіум

За цією чаркою розповімо, що симпозіум означає зовсім не поважну нагоду для дискусій, а симпатичний — не тільки приємну людину. За чаркою повідомимо також, яка людина підходить на роль очільника застільної компанії.

В світі, скажу тобі я, розкошів нема приємніших,
Як оті радощі прості, що ними втішається люд весь —
Як посідають усі до учти в господі рядами
Й слухають співів чудових, і повні столи перед ними
Хліба і м’яса, й, ковшем із кратери вина зачерпнувши,
Чашник присутнім розносить і в келихи всім наливає.
Кращого в світі, здається мені, вже немає нічого[37].322

Так поетично описує Гомер гулянки Одіссея і його товаришів понад 2800 років тому. Слова грецького і латинського походження, такі як «симпозіум» чи «бенкет», означають одне і те саме: пиятику. Симпозіумні дискусії були модними в 1890-х роках, а надто коли місцем зустрічі був шинок.

В Античній Греції людину, запрошену на гулянку, називали sympotikos323. Sympotikos означає того, разом з ким насолоджуємося симпозіумом, інакше кажучи, він симпатичний. Не завжди потрібен фестиваль або визначна дата, аби виправдати пиятику. Інколи достатньо, щоб люди, з якими п’єш, були симпатичними.

Уже давні греки розуміли цінність спільних гулянок. Пиятика — це не заняття для одного. Фінський шведськомовний[38] письменник Свен Странден324 влучно зауважив, що не однаково, п’єш наодинці чи в компанії: коли сидиш сам-один дома чи в барі, тебе можуть зненацька оповити меланхолійні думки. Коли людина з’їдає себе внутрішнім монологом, вона може вчепитися за якусь деталь, яка викривить її тогочасне бачення світу.

У багатьох країнах уживання алкоголю наодинці вважають ознакою дивацтва і поганого виховання. Особливо пильно вживання алкоголю контролюють в іспанській Андалузії, де поведінку регламентує пов’язаний з честю і самовладанням суворий етикет325. Бари в Андалузії — соціальне місце для зустрічі чоловіків. Чоловік не може уникати соціальних стосунків, однак, з іншого боку, надмірне захоплення алкогольними напоями може обернутися втратою обличчя. Уживання алкоголю соціальне і спов­нене духу змагання. Справжній чоловік п’є багато і не п’яніє. Сп’яніння вважають відразливим. Воно вказує, з одного боку, на відсутність самоконтролю і чоловічого стержня, а з другого — на егоїзм. Сп’яніння — це ознака того, що ти не розділив свій напій. Уживання алкоголю на самоті — визначальна риса п’яниць.

Для давніх греків випивка наодинці суперечила всім правилам мистецтва. Вільні чоловіки збиралися після заходу сонця в домі того хазяїна, для якого настала черга частувати інших. Спершу їли, і тільки після їжі починалася власне пиятика, симпозіум. Коли гості сідали до столу, починали з того, що жертвували чарку вина Діонісові. Потому обирали церемоніймейстером симпозіарха, володаря випивки, тобто того, хто визначатиме, скільки вина буде випито і які тости буде виголошено. Він також відповідав за вибір співвідношення при змішуванні вина з морською водою.

Греки справді пили вино, розбавлене морською водою. Можливо, що рецина[39], яку полюбляють у сучасній Греції, — це спомин про дні Античності. Стверджують, що рецина з присмаком смоли краще смакує розбавлена морською водою! Для греків уживання нерозбавленого вина вважалося порочним. Щоправда, п’янство становило важливу частину розвиненої культури. Уживання алкоголю під божественним захистом Діоніса балансувало між тверезістю і безтурботним сп’янінням, нудним і пустослівним бурмотінням і безглуздою й агресивною поведінкою п’яного. Ці суперечності й намагався звести нанівець симпозіарх326. Призначення останнього полягало в тому, аби залучити байдужі уми до філософської дискусії. Небезпідставною, отже, є така заява Луї Пастера: у пляшці вина більше філософії, ніж у всіх книжках.

За доби архаїчної Греції (IX—VI століття до н. е.) аристократи обговорювали на симпозіумах політику, укладали союзи й розважалися пліткуванням і співом. Коли наприкінці VI століття політикою стали займатися на площах — агорах, — симпозіум утратив свою центральну позицію політичного форуму аристократів, ставши більш приватним і особистим327.

Збереглося два важливих описи античних гулянь — «Бенкети» Платона і Ксенофонта, де описано, як Сократ проводить вечір. Сократ завжди був почесним гостем на бучних бенкетах і міг випити, як розповідали, неймовірно багато вина328. На бенкеті, описаному Ксенофонтом329, атмосфера була розслаблена. Вино розв’язало гостям язики. Сократ взявся перелічувати переваги, які дає вино: воно зволожує душу і проганяє печалі; пробуджує сердечність, як олія вогонь. Людина повинна бути, як рослини на землі: їх також не слід заливати. Якщо на бенкеті роздавати напої надто щедрою рукою, кульгатиме і тіло, і розум, поетизує Сократ.

Хоча всі з ним погоджуються, Філіпп вимагає більше випивки і просить налити йому велику чарку. Філіпп радить виночерпіям брати приклад із хороших візників, аби чарки в них швидше робили коло. Виночерпії слухаються. Випивши ще вина, Хармід зізнається, що бачив, як Критобул прихилився до Сократа, коли вони були у шкільного вчителя і щось шукали в одній книзі. Сократ вважає, що Критобул для нього замолодий. Він при всіх свідках забороняє Критобулові торкатися його, поки у того на щоках не виросте таке ж густе волосся, як і на голові.

У Римській імперії п’янство було звичною річчю. На картині Антона фон Вернера зображено римський бенкет. «Бенкет Трималхіона» Петронія дає досить відверте уявлення щодо римського звичаю святкувати. Трималхіон учить своїх гостей безцеремонності. Якщо хтось хоче справити на бенкеті свої природні потреби, цього не потрібно соромитися. На думку Трималхіона, ніщо не приносить такої муки, як стримуватися, щоб не пукнути, оскільки ніхто з нас не народився без дірки

Судячи з характеру розмови, наші філософи вже добряче напідпитку. Хлопці і чоловіки починають сперечатися про те, хто красивий і хто з ким. Гермоген увесь час мовчить, що викликає у Сократа підозру, що він п’яний як чіп. Однак Гермоген заперечує, зазначивши лишень, що в розмову між Сократом і товаришами не можна вставити і волосини, не те що слова.

Оскільки всі перебивали один одного й назрівала суперечка, Сократ, будучи блискучим тактиком, запропонував заспівати разом. Пісня — чудовий спосіб змусити товаришів забути їхні розбіжності та знову відчути дружелюбність і спільність. Бенкет закінчився тим, що хлопець і дівчина, що зображали любовну зустріч Діоніса й Афродити, стали цілувати одне одного з усією пристрастю.

Ксенофонтів текст подає античних філософів у вкрай непретензійному світлі. Величний, одягнений у тогу полеміст, який тримає пергаментний сувій у руці та спирається на доричну колону, відступає на другий план, натомість його місце посідає пліткар-балабол, який тільки те й робить, що перебиває інших.

У Платоновому «Бенкеті»330 вибудувано класичну криву сп’яніння. Спершу всі поважні й помірковані, але після кількох випитих чарок вина гулянка втрачає свій філософський ухил. Симпозіарх не зовсім справляється зі своїм завданням. Учасники дискусії, що оговтуються від похмілля після вчорашнього вечора, вирішують сильно не напиватись і не п’яніти. Рішення лишається недотриманою обіцянкою, як завжди стається, коли беруть на себе подібні зобов’язання. Саме тоді на якомусь етапі з’являється Алківіад, п’яний як чіп, і заохочує інших пити. Спершу він вимагає, щоб йому наповнили більш ніж дволітрову чашу, тоді випиває її і змушує Сократа випити таку ж. Філософські дискусії про любов припиняються, лише п’яний Алківіад виголошує промову на честь Сократа. Він, щоправда, дивується, чому п’яного запрошують узяти участь в ораторському змаганні разом із тверезими. Алківіад зі впевненістю п’яного зауважує, що черевастий Сократ нагадує своїм зовнішнім виглядом, розумом і здатністю не п’яніти від вина Силена. Врешті всі починають пити надміру й непритомніють, при тямі лишаються тільки Аґатон, Аристофан і Сократ.

Греки не влаштовували настільки пишних бенкетів, як римляни, для яких святкування були нагодою похизуватися своїми досягненнями. На бенкеті вільний чоловік забував про все, крім своєї професії та становища. Святкування було мистецтвом. Аби створити святковий настрій, гості прикрашали квітами свої головні убори. Бенкет починався з частування, під час якого гості наповнювали свої шлунки гойно приправленою їжею. Приправи розпалювали спрагу, яку втамовували солодким вином типу марсали або вином, розведеним за грецьким звичаєм водою. У перервах між підняттям бокалів кричали і наказували слугам зробити вино міцнішим331.

Очікувалося, що на бенкеті гості висловлюватимуть свою думку щодо всіх загальних дискусійних тем. Як і греки, римські культурні діячі, філософи й учені жваво дискутували, а поети і мислителі під впливом алкоголю також уважали цілком можливим філософствувати про все поміж землею і небом.

Хоча тон бенкетам задавали філософські дискусії, філософія втратила свою панівну позицію і віддала її вину. Ні в кого не вистачало терпіння обговорювати одні й ті самі життєві питання кожного вечора.

Римляни мали власне слово на позначення бенкетів, на яких відмовлялися вести піднесені, але нудні бесіди. У такому випадку йшлося про commissatio, які були аналогічними до грецьких бенкетів і на яких дотримувалися тих самих правил. Пили «згідно з інструкціями розпорядника. Він визначав кількість чарок, які гості повинні випити, а передусім манеру вживання: могли пити за кожного з присутніх або ж кожен наливав товаришеві, який сидів поруч, і бажав щастя»332.

Античні тексти свідчать, що, незважаючи на високі прагнення, розпорядник бенкету не завжди міг упоратися зі своїми обов’язками. Аби модерувати незв’язні п’яні дискусії, потрібна була неабияка майстерність. Хоча від античних бенкетних ритуалів залишилися тільки тексти на пергаментних сувоях, проте є ще один народ, який і сьогодні підтримує почесну симпозіумну традицію.

 

Бенкетування по-кавказьки

Гостинність грузинів, що живуть біля підніжжя Кавказьких гір, відома на весь світ. Геть незнайомий гість і той може сподіватися на неймовірно щедре частування. Така гостинність, безперечно, захоплює, але разом із тим і дивує. Як грузинам вистачає енергії і коштів на таке частування? Аби зрозуміти цей феномен, слід ближче ознайомитися з самобутньою і стародавньою культурою звичаїв, у якій честь роду записана на святковому столі.

У Грузії панує культура мачо. Оскільки питання честі повсякчас зринають у грузинській культурі, чоловік повинен увесь час підтверджувати і привселюдно доводити, що він catso, тобто чоловік. Святкування і гостинність пасують для цього якнайкраще333.

Для грузинів святкова трапеза — це мистецтво. Ніхто не може випити, не виголосивши тосту. Для кожної трапези обирають розпорядника бенкету, або тамаду, який, як і симпозіарх, визначає темп, з яким п’ють алкогольні напої. Тамада не обов’язково хазяїн бенкету. Найчастіше він старший за інших. Старих у Грузії не відправляють у будинки для літніх людей — їх цінують. Не достатньо, аби тамада був поважаним старцем, він повинен також мати добре підвішений язик, бути спонтанним і кмітливим. І, звісно, він мусить добре переносити випивку, адже сам установлює її кількість.

Свято розпочинається, коли тамада закликає до тиші та порядку. Тамада дратується, коли якогось із його розпоряджень не дотримуються, оскільки контроль не можна втрачати від початку до кінця. Роль тамади передбачає, що ти маєш неабиякий авторитет, адже тамада також припиняє святкування. З любителів помірятися, у кого більший, слід збити пиху на початку, бо під кінець вечора напідпитку такі хвастуни можуть бути аж надто обтяжливими. Тамада — це термостат святкової атмосфери, який визначає, хто говоритиме перший і які теми будуть обговорені. Так вдається уникнути також спірних тем, яких у пістрявій кавказькій історії набереться чимало.

Під час великих свят гості, які сидять за різними столами, перегукуються між собою і п’ють один за одного, дивлячись прямо у вічі. Одні гості виголошують тости за інших, а ті ще за інших — грузинські свята можуть тривати понад вісім годин. Так врешті всі п’ють з усіма.

Іноді під час довгої застільної трапези встигають підняти до 20 келихів, але між тостами роблять відносно великі перерви, аби ніхто надміру не сп’янів. Буває, що виголошення тосту може зайняти годину. Вихиливши келих до дна, грузин виливає останні краплі на землю, і кількість крапель, як подейкують, вказує на те, скільки ворогів він має. Стверджують, що такі грузинські звичаї пояснюються тим, що цей народ завжди жив у оточенні ворогів, тож повинен був бути готовим повсякчас оборонятися334.

Тости виголошують за хороших людей і за добрий стан справ. П’ють за честь іншого, за Грузію, за батьківщини чужоземних гостей, за роботу присутніх на святі, за освіту, за мужність, за жіночність, за чиюсь матір, за материнство… Звичайно, ніхто не лишається цілком тверезим під кінець свята. На якомусь етапі хтось може виголосити тост «за електрику, що дає нам змогу освітити це свято».

Чарки у грузинів зовсім не нагадують наперсток. Кришталевий келих вміщує 150 мілілітрів вина. Якщо грузин випиває 20 келихів за вечір, то це більше двох літрів вина. Завдяки тому, що кришталеві келихи прозорі, ніхто не може змахлювати. Честь у буквальному сенсі на столі, і всі можуть спостерігати, як інші намагаються стояти, не хитаючись, і виголошувати тост.

Не п’яніти від алкоголю і добре говорити — не єдині важливі якості у чоловічих змаганнях за честь. У грузинів не прийнято вставати з-за столу, аби справити нужду. Чоловіки змушені весь час перебувати в одній кімнаті, інакше хтось таємно піде до вбиральні спорожнити міхур чи шлунок і отримає перевагу в змаганнях за титул короля застілля.

У грузинській культурі святкування — чоловічий привілей. Здатність не п’яніти і не бігати до туалету й обдарованість поетичним талантом приносять честь сім’ї та роду.

На святі ніде подітися, якщо постійно доводиться демонструвати своє ораторське мистецтво й інтелект. Таке святкування починає напружувати й здаватися певною повинністю. Іноді потрібно вміти й подуріти. Ціною є, звичайно, страх втратити обличчя. Обов’язково потрібно сказати щось розумне, що звучить як сама собою зрозуміла ідіотська істина. Можна розповісти якийсь жарт, з якого тільки ти сам і посмієшся. Можна осоромити дружину. Той, хто п’є, не хоче, аби з нього сміялися. Для цього кожен, хто переживає за власну честь, запрошує на свято професійного розважальника.

 

Розважальники

Афінські аристократи в VI столітті до н. е. почали запрошувати на свої свята й інших гостей, крім «політиків», які тільки те й робили, що обговорювали договори й спільні справи. Гості стали опановувати різні ролі. Незмінним гостем був «підлесник», який, аби «заплатити» за частування, підлещувався до хазяїна, якого називали «годувальником»335. На описаному Ксенофонтом бенкеті336 у двері хазяїна Каллія стукає Філіпп, який прагне розважити гостей, оскільки має «все, що потрібно, аби їсти чужий хліб». Філіпп уже на порозі заявляє, що такому блазню, як він, на його думку, «веселіше прийти на бенкет незапрошеним, аніж якби його запросили». Філіппа запрошують прилягти.

Та Філіпп не спромігся розвеселити гостей і, засмучений цим, завершує трапезу: «Раніше мене кликали на обіди для того, щоб я розважав гостей, а тепер задля чого хто мене покличе? Мені легше було б стати безсмертним, аніж серйозним; запрошувати мене, очікуючи отримати запрошення у відповідь, теж ніхто не стане, тому що всі знають, що до мене додому приносити обід[40] зовсім не прийнято».

«П’яниці». Картина Антоніо Фабреса, 1896 р.

Тоді всі стали сміятися і втішати Філіппа, припрошуючи його продовжувати трапезу. Святкування темної афінської ночі не стихало.

Філіпп — типовий приклад паразита. Це слово первісно означає «той, хто ділить з тобою хліб». Паразит насолоджується подачками свого багатого хазяїна. Ми і надалі звемо тварину або людину, за рахунок якої живе паразит, хазяїном.

В Античній Греції і Римі паразити весь час жили, перебуваючи в боргу перед своїми добродійниками. Вони були гостями, які ніколи не ставали хазяями, і тому мусили платити свій борг іншими послугами. Паразитів зазвичай садовили на гірші місця: вони сиділи на стільцях замість того, аби розлягтися на дивані; іноді їх частували в останню чергу або ж не подавали їм делікатесів. З їхніх жартів сміялись і розраховували, що вони підлещуватимуться й упадатимуть перед хазяїном. Роль паразита за доби Середньовіччя виконували королівські блазні. Вони також становили важливу складову середньовічної трапези. Король Англії Генрих ІІ дав почесний титул блазневі на ймення Роланд Пердун і його наступникам з тією умовою, що на щорічному різдвяному бенкеті вони виконуватимуть saltum siffletum et pettuni, тобто стрибатимуть, свистітимуть і пускатимуть гази337.

Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала глу­поті»338 також звертає увагу на роль блазня. На думку Еразма, жодне свято не буде веселим без присмаку глупоти. Якщо серед гостей немає нікого, хто б справжньою або награною глупотою змусив інших сміятися, зазвичай люди наймають блазня, який своїми дурними жартами заповнюватиме незручну тишу. Хороший блазень створює атмосферу свободи, де безпечно сміятися разом з одного й того самого.

Пережитки традиції залучення блазнів і досі можна спостерігати на корпоративах, на які запрошують пародиста. Ми більше не користуємося послугами професійних розважальників у себе дома, оскільки їхню роль перейняли телебачення і відео. Приємно дивитися телепередачі компанією напідпитку і прокручувати старі ролики в Ютюбі. Принаймні п’яного вони завжди спроможні розсмішити.

Фламандські звичаї вживання алкоголю 1567 року. Селяни відпочивають після святкування. Картина Пітера Брейґеля Старшого

IX чарка: Напій головотяпів

Великі особистості, що залишилися на сторінках історії, були також великими любителями алкоголю. За цією чаркою розповімо, хто, напившись, спалив перську столицю Персеполь і що являє собою богословське пияцтво.

Одна з найвизначніших папірусних знахідок у світі — «Папірус писаря Ані», що є частиною відомої єгипетської «Книги мертвих». Хоча папірусні сувої «Книги мертвих» задумувались як інструкції до загробного життя, вони містили також поради щодо життя земного. Царський писар Ані з міста Фіви 3400 років тому попереджав свого сина Чусухотепа про небезпеки надмірного уживання алкоголю:

«Не пий забагато пива. Коли говоритимеш, з рота таке лізтиме, що не знатимеш, хто це сказав. Ти падатимеш з ніг, і кінцівки тебе не слухатимуться. Ніхто не подасть тобі руки. Твої товариші по чарці встануть і скажуть: “Викиньте того п’янчугу на вулицю”. Коли тебе шукатимуть, щоб спитати твоєї поради, ти лежатимеш на землі. Ти як мала дитина»339.

Відверті настанови давав Ані тисячоліття тому. Таких порад потребували єгиптяни й у загробному світі. Писар Ані досить відкрито просить у богів дозволу вільно пити і кохатися в потойбіччі340. Єгипетська папірусна колекція розкриває давній перебіг життя через сповнені напрочуд людськими проявами ієрогліфи. Властивість помилятися, каяття, а також потреба дати пояснення і знайти виправдання зробленим дурницям просто-таки захоплюють сучасного читача. Нічого нового старі сувої про людське життя не розповідають. Люди за всіх часів у всіх усюдах були головотяпами.

Повчальна історія про небезпеки надмірного вживання алкоголю зустрічається також у джунглях Центральної Америки341. Тольтекський цар Се Акатль був покірним служителем пернатого змія, бога Кетцалькоатля. Покровитель жерців Тецкатліпока Димляче Дзеркало послав чортів до царя, який зарікся пити. В образі старих безневинних чоловіків вони піднесли царю алкогольний напій із соку агави. Після тривалих умовлянь Се Акатль опустив палець у напій і облизав його. Напій йому сподобався, і він почав його пити і випив так багато, що врешті сексуальна стриманість зрадила йому і він провів ніч із молодою файною жінкою. Оскільки цар порушив усі свої духовні обіцянки, він, опечалений, спалив свій палац, захоронив у найближчих горах скарби мистецтва і вигнав із царства всіх птахів.

Одна з найдавніших японських хронік «Коджікі» попереджає, що з саке треба бути обережним342. Хитрий брат богині сонця Аматерасу Сусаноо-но Мікото врятував принцесу Кусінаду з пазурів огидного змія Ямата-но Ороті, приготувавши вісім великих дзбанів саке і напоївши змія до безпам’ятства. Після цього Сусаноо-но Мікото зарубав беззахисного змія своїм чарівним мечем.

Міфи з усього світу нагадують, що з алкоголем жартувати не варто. Лише герої міфів уміють правильно з ним поводитися. В античних історіях трапляються аналогічні розповіді про хитрих героїв, які використовують силу алкоголю на свою користь. Одіссей частує циклопа фракійським, надзвичайно міцним вином, випивши якого, циклоп непритомніє і Одіссей виколює йому око.

Циклоп аж ніяк не був єдиним, хто, як уважали греки, хильнув зайвого. Боги теж були неідеальними. Вони плели інтриги, зраджували одне одному, відкрито заздрили й мстилися. Кілька зроблених напідпитку дурниць не надто змінювали імідж богів у гірший чи кращий бік. Навіть Геракла, який здійснив численні подвиги, зображують на античних грецьких вазах божеством, цілком сп’янілим від вина: він заледве може переставляти ноги, його обличчя розпливлось у дурнуватій посмішці, а червоні очі не можуть бодай на чомусь сфокусуватися. На одному із зображень на вазі Геракл, підвипивши, лежить у кімнаті повії, а старий звідник випорожняє на нього свій нічний горщик343.

Так греки повелись із сином Зевса, уособленням сили й геройства, який, здійснивши дванадцять подвигів, отримав у нагороду безсмертя. Греки вважали, що лише Діоніс може пити алкоголь без ускладнень і ризиків344. Інші боги потребували його хитрого розуму, адже той умів впливати і на богів, і на людей силою вина. Діоніс приходить на допомогу Гері, коли її син, бог ковальства Гефест, охоплений люттю, викував для Гери такий трон, з якого вона не могла встати. Оскільки, посилаючись на нагальну роботу, Гефест відмовився здійматися на гору Олімп, аби звільнити свою матір, Діоніс вдався до хитрощів. Він напоїв Гефеста і п’яного доправив на Олімп. Пити Гефест не вмів і сп’янів швидко, що символічно трактували як перемогу природи (виноградної лози) над технікою (куванням заліза).

Певна річ, міфи відбивають цінності тієї культури, яка їх створила. Єгипетський міф345 повідомляє радісну звістку про те, що пивне сп’яніння — умиротворений стан, який змушує забути минулі образи. Згідно з міфом, мати бога неба Гора Хахтор хотіла знищити все людство, бо старий і немічний бог сонця Ра став об’єктом людських насміхань. Хатхор переходить від думки до дії і влаштовує масову колотнечу. Навіть Ра лякається лютої ненависті Хатхор. Є лише один спосіб зупинити збожеволілу від смаку крові Хатхор — пиво. Ра варить 7000 глеків пива і забарвлює напій у червоне соком мандрагори. Слуги Ра виливають червоне пиво на поле. Побачене викликає у Хатхор захват, бо вона вірить, що пролила стільки крові. Вона починає пити кров, яка насправді є пивом. Що більше вона п’є, то більше розгоряється її спрага. Врешті вона впивається і повністю втрачає свій запал. Пиво врятувало людство. З того часу на честь Хатхор у Єгипті щороку влаштовують велике свято пива, а щомісяця — «День сп’яніння»346.

У єгипетському міфі непритомність, викликана алкоголем, ­зовсім не є станом, якого слід соромитися, адже сп’яніння змушує єгипетську богиню забути про свою злість. Хто старе пом’яне, того глек пива не мине, — міг би заявити давній єгиптянин тому, хто схильний до нападів люті й уважає за краще жити в темному вирі минулого.

Ной напідпитку. На ксилографії XV століття Сим намагається прикрити голого Ноя одежиною. Яфет заплющує очі, а Хам спостерігає. Злий з похмілля Ной проклинає нащадків Хама за те, що той бачив батька голого і непритомного

У Біблії до алкогольної непритомності ставляться значно негативніше. Як написано в Біблії, 600-літній Ной, незважаючи на свій вік, був у хорошій формі та вірив у світле майбутнє. Позаду залишився круїз на ковчезі, і рятування світової флори і фауни завершилося успішно. Ною спав на думку чудовий спосіб насолодитися життям на пенсії: він вирішив посадити виноградник. Згідно з Біблією, Ной був першою людиною, яка взялася вирощувати виноград і робити з нього вино. Ной також був першою людиною, яка від нього сп’яніла. Вино було смачне, від нього покращувався настрій і хотілося співати. Певна річ, Ной завзято приклався до вина, та так, що дорогою до свого шатра розгубив одяг і, дійшовши, голий знепритомнів. Бог страшенно розлютився. Син Ноя Хам випадково побачив голого батька. З похмілля Ной прокляв сина Хама Ханаана! Ною можна дорікнути за відсутність самокритики, але з похмілля людина часто буває нетерпляча і дратівлива.

Наслідки першого Ноєвого сп’яніння були далекосяжні. Коли сини Ноя ділили світ, Хаму дісталась Африка, Симу — Азія, а Яфету — Європа. Через Ноєве прокляття Хамова частка була як-не-як дещо невизначеною. Оскільки, на думку Ноя, син Хама Ханаан повинен був стати рабом Сима і Яфета, теологи таким чином намагалися пізніше виправдати африканську работоргівлю!

Існує багато версій того, як Ной сп’янів уперше. У середньовічній збірці новел «Римські діяння» розповідається, що коли Ной знайшов виноградну лозу, він помітив, що виноград був надто кислим. Тоді Ной удобрив виноградну лозу кров’ю лева, ягняти, свині і мавпи, аби виноград знову став солодким. Автор «Римських діянь» стверджує, що вино з тієї виноградної лози зробило багатьох схожими на розлючених левів, інших — на соромливих ягнят, а деяких — на дурних і потішних мавп. Решта, виходить, були як свині347.

Пізніше були спроби використати перше сп’яніння Ноя як пом’якшувальну обставину. Коли єпископа Вісбю Й. Есберґа знай­шли 1723 року п’яного до непритомності на вулицях Стокгольма, він пояснив під час допитів, що випив, бо мав сильний «зубний біль» і «застуду». Коли йому вже треба було йти до свого пристановища і дорога була довга, він раптом відчув «запаморочення». Єпископ попросив у духовенства пробачення за те, що заснув, і запевнив, що ніколи більше не торкнеться алкоголю. У надії використати Ноєву історію як пом’якшувальну обставину він також зауважив, що Ной скоїв такий самий гріх, однак «від нього не відвернулися»348.

Народна поезія також розповідає про скоєні напідпитку помилки. Найнемислиміші описи містяться у віршах скандинавської «Едди», які з гумором показують, до чого може призвести надмірне вживання пива. У вірші «Пересварка Локі» зображено п’яні витівки бога вікінгів. Бог моря Еґір зварив для асів багато пива. Хоча боги святкували в мирі, на бенкет заявився злий бог Локі та щонайперше вбив слугу Еґіра. Через таку безтактну поведінку Локі вивезли в ліс, аби він не заважав іншим богам святкувати. Проте Локі повернувся і став глумитися над усіма присутніми, аж поки йому не запропонували пива. Випивши пива, Локі продовжив виявляти свою паскудну вдачу.

Локі ображає бога поезії Брагі, стверджуючи, що той найбільший боягуз серед богів. Богиню весни Ідунн він обзиває найпожаднішою до мужів, а богині моря Гевьон закидає:

Мовчала б ти, Гевьон,
бо нині згадаю,
як ти оганьбилась:
гарний хлопчина
тобі дав намисто,
а ти його пестила[41].

Дружина Одина Фрігг також чує на свою адресу, що має вдачу жадати мужів, а богиня любові Фрейя — що віддалася кожному з присутніх асів і альвів. На думку Локі, Фрейя до всього не приховує своїх проблем із газами:

Мовчала б ти, Фрейє,
відьмо, замішана
в блуді великім,
з братом твоïм,
богом прегарним,
заскочили Фрейю —
перділа від страху.

Добрі слова випадає почути також богові погоди Ньорду й богові війни Тюру, якому Локі зізнається, що його дружина народила від нього сина. У барі Локі одразу приструнчили б. Але це ніщо порівняно з гнівом богів. Вони зв’язали Локі й обливали його обличчя зміїною отрутою. Тоді його хапали такі сильні корчі, що вся земля здригалася. Виклична п’яна поведінка Локі призвела, згідно з міфом, до страшного землетрусу!

В «Едді» вживання пива поважають, але надмірне п’ян­ство не вітається. У християнській традиції сп’яніння майже завжди вважають підступами нечистого.

 

Пити по-богословському

Якщо, на думку Маркса, релігія була опіумом для народу, то сотні років тому алкоголь був релігією для священиків. Ченці зробили неабиякий внесок в алкогольну індустрію. Вони покращили ігристі вина, винайшовши корок для пляшки, завдяки якому вони могли краще зберігати вина, і, певне, були першими, хто, підвищивши вміст спирту, виготовив херес і поширив мистецтво дистиляції всією Європою. Назви монастирів на боках пляшок досі нагадують про той час, коли церква мала монопольне право на виготовлення алкоголю. На сатиричній ілюстрації до книжки ХІІІ століття репрезентовано уявлення бенедиктинців про монаха у винному погребі, який допиває вино, що лишається у ківшику, після того як він наливає монахам їхню денну дозу. Зображені ченці, звеселілі та розповнілі, валяються біля пивної бочки349.

Чернече пияцтво має давню традицію. Не виникало сумнівів, що потрібні були правила, які регламентували б чернечий вільний час. Ґільда, монах і історик, що жив у V столітті, визначав ступінь сп’яніння за набряком язика і вимовою. Якщо монах, випивши, мимрив так, що не міг читати псалми, як покарання його залишали без вечері. Століття потому вигадали інше правило, в якому взяли до уваги людські вади. Святий Давид запровадив накладання єпитимії, а саме відлучення від читання псалмів на 15 днів, якщо монах п’янів через незнання, 40 днів, якщо через недбальство, і 120 днів, якщо монах шукав сп’яніння навмисно350.

Місіонер Колумбан, що жив у VII столітті, розробив суворі правила для монастиря, що його він заснував на Боденському озері. Якщо священик був настільки п’яним, що не міг читати псалми, його відлучали від служіння на 12 днів. Якщо монах був настільки п’яним, що блював, на нього накладали єпитимію терміном 30 днів. Якщо ж священик був настільки п’яним, що блював гостіями[42], його відлучали від служіння на 90 днів. У правилах монастиря Анже, складених у Х столітті, сказано: якщо монаха знудить на обідній стіл, на нього буде накладено єпитимію на 30 днів. Священик буде відлучений від служіння на 10 днів довше351.

Святий Бенедикт з Нурсії був чоловіком, який знав міру. Коли він у 529 році заснував монастир у Монте-Кассіно і Бенедиктинський чин, то склав правила, де визначив міру вина: «Кожна людина отримала від Бога дар, кожна свій. Тому ми з підозрою ставимося до того, що інші визначають для нас міру вживання їжі та напоїв. Але, попри це, ми віримо, особливо беручи до уваги потреби наших слабших братів, що півчаші вина в день буде достатньо для кожного. А ті, кого Бог наділив даром цілковитої стриманості, нехай знають, що на них чекає особлива нагорода…»

Як уважав святий Бенедикт, краще вдовольнятися невеликою кількістю вина, аніж жадібно пити воду. Та схоже, що святий Бенедикт і сам не вірив, що та «особлива нагорода», про яку він згадував, була значно спокусливішою, ніж півчаші вина, тому й застерігав монахів від нарікань на міру вина і закликав молитись Богу.

Сумніви Бенедикта були небезпідставні. У деяких монастирях пиво, згідно з монастирськими правилами, можна було пити щодня. Протягом дня монахи їли сім разів і випивали п’ять пивних мірок. Не дивно, що в медичних школах, таких як Салерно, багато обговорювали недуги ченців і черниць, які були спричинені переї­данням і перепиванням352. У ХІІІ столітті стали обмежувати денну дозу вина для монахів. В одному з бургундських монастирів це нововведення викликало глибокий сум, оскільки в день тепер можна було випити лише чотири літри вина353.

Єпископ міста Турне приймає десятину пива від короля

Також поведінка церковників зазнала коригування. На організованому в Росії в 1551 році церковному соборі російських священиків вичитували дошкульними словами: «Є ченці та священики, які розважаються тим, що ведуть веселе життя і роз’їжджають по селах для втіхи — в усіх монастирях ігумени і ченці п’ють, а священики напиваються до нестями. Заради Бога, добре подумайте про ці скандали»354.

Звичайно, церковні очільники пообіцяли втрутитися. Не дивно, що в тестах Рабле «пити по-богословському» означає напитися до нестями. Рабле знав, про що писав, він бо був раніше монахом. Зрозуміло, що сторонські теологи намагалися заборонити тексти Рабле, але нічого з цього не вийшло.

Фінам теж відомо, що означає «пити по-богословському». Розповідають, як один священик на ім’я Генрих Петрі напоїв своїх парафіян міцним алкоголем і відправив їх побити свого колегу, який претендував на його місце. У ХVІІ столітті ситуація лише погіршилася. Дружина ленсмана[43] з Лайтіли[44] жалілася, що її чоловік пиячив у церковному шинку вісім днів, і, коли вона прийшла, щоб забрати його звідти, її облили брухом. На парафію Кеуруу** змушені були на рік накласти анафему, настільки багато там було п’яниць355.

Прийдешнім поколінням залишилося багато живих народних описів, м’яко кажучи, сумнівного способу встановлення священиками контакту з вищими силами. Опис356 капелана Вікмана з комуни Ківіярві датується 1772 роком: «Він має погану вдачу, щодня напивається до чортиків і буйствує, зовсім не дбає про свою парафію, неспроможний навіть проповідь прочитати, виганяє людей з церкви, як на Михайла[45]. Ніхто не розбирає, що він говорить, він плутає молитви і епістоли, коли їде у волость[46], блює і розлягається, як свиня, навіть читає селянам молитви шведською»[47].

Лишається здогадуватися, що парафіян дратувало більше: пияцтво капелана чи шведська мова.

 

Пияцтво і політика

У Фінляндії завжди були популярні правителі, які добре переносили алкоголь. Може бути, що фіни добре вміли плести інтриги за чаркою російської горілки, але досить часто політика й алкоголь були трагікомічним поєднанням.

Одна з найкумедніших історій розповідає про намагання європейського монаха і монгольського правителя обговорювати світову політику за допомогою п’яного перекладача. Монгольський правитель Чингісхан у ХІІІ столітті тримав усю Європу в страху. Після смерті хана його син Чаґатай успадкував владу. Чаґатай іще в 1240 році захопив південь Росії, Польщу і Угорщину і погрожував завоювати всю Європу. Він раптово помер у 1242 році.

Коли до влади прийшов хан Мангу, короля Франції Людовіка Святого осяяла, як він уважав, блискуча думка: якщо навернути хана у християнство, він, напевно, ставився б до французів гуманніше. У травні 1253 року з Константинополя відправилася делегація з п’ятьох монахів на чолі з фламандцем Рубруком, аби зустрітися з Мангу за 5 тисяч кілометрів, поблизу пустелі Каракорум. Після майже двох із половиною років блукань монахи за допомогою монгольського провідника прибули до ханського двору357. Провідника одразу почастували чаркою, а монахів — лише хлібом, і, здавалося, ні в кого з монголів вони не викликали зацікавлення. Така була нагорода за два з половиною роки, проведених у суворому степу? Мало-помалу день за днем монахи наближалися до цілі свого візиту. Хан погодився прийняти їх. Монахам запропонували рисове вино, напій з кобилячого молока і мед. Добряче напившись рисового вина, монахи завели розмову. Перекладач також напився в друзки і, за словами Рубрука, недопереклав вишукане вітання французького короля, та й нитка розмови весь час уривалася.

«Я розумів, що наш перекладач не спромігся видати жодного змістовного речення, і, крім того, мені здавалося, що хан теж п’яний»358. Нещасний Рубрук з гіркотою пише, що після його промови єдиним реченням, яке він зміг розібрати з перекладеної відповіді хана, було: «Як сонце розпросторюється в усі боки, так і моя влада». Перед монахами стояло нелегке завдання. Коли вони пробули півтора року при дворі Мангу, хан врешті повідомив, що лишається у своїй старій вірі. Хан випив чотири чарки і запропонував монахам підкріпитися перед дорогою додому359.

Рисове вино не змінило світову політику настільки разюче, як виноградне. Вино було важливим товаром і цінувалось як продукт харчування, необхідний для виживання. За вино навіть воювали. Кельтів, що жили у Франції, дуже цікавило вино, яке, як вони знали, привозили з Італії. У 387 році до н. е. 30 тисяч спраглих до вина кельтських воїнів захопили Рим360. Потрясіння римлян було таким жахливим, що той день, коли кельти розбили римську армію, ще довго називали днем нещастя.

Завдяки алкоголю було програно битви і війни. У 539 році до н. е. перси напали і полонили вавилонян посеред свята, коли ті були ще п’яні. Давні греки багато воєнних поразок зазнали напідпитку. Історик Ґіббон стверджує, що схильність римлян до пияцтва без міри була однією з причин падіння Римської імперії361. Алкоголь згубив і сучасніші нації. Пияцтво мало неприємні наслідки і для Франції, яка програла війну Пруссії 1870 року. На думку багатьох французів, це сталося через те, що солдати не виходили із запою. Один представник Французької медичної академії був переконаний, що солдати занадто користалися з того, що народ частував їх вином і міцнішими напоями: «Саме тому вони не можуть заперечувати, що їхній опір окупантам був мінімальним і вони так безладно відступали»362.

У Франції цю сумну поразку пояснили «алкоголізмом», поняттям, яке на той час тільки ввели в ужиток. Алкоголізм був причиною того, що Франція як держава переживала моральний занепад, непевну політичну ситуацію і була заслабкою. Потрібна була моральна реформа363. На думку чиновників, алкоголізм був особливо поширений серед селян і робітників. Ті, хто були при владі, забували дивитися на себе в дзеркало. Голуба кров також містила проміле. Найбільші п’яні головотяпи жили в палацах.

 

Великі головотяпи

Історик Олаф Маґнус, що жив у ХVІ столітті, здається, був першим шведським посадовцем, який прагнув попередити про небезпеки пияцтва. На думку Маґнуса, принаймні три королі згубили своє життя в кадобі з медом. Першим був король Гаддінґ з Уппсали, який на святі короля Зеландії[48] так напився, що впав у кадіб. Коли король Гундінґ почув, що його друг Гаддінґ мертвий, то влаштував великий поминальний бенкет. Добре сп’янівши, король Гундінґ у пам’ять про свого друга втопився у такому ж великому поставленому серед зали кадобі з медом. Обидва королі дали клятву, що інший не житиме, якщо один з них помре. На цьому трагедія не завершилася. Звістка про смерть Гаддінґа була неправдивою, і коли Гаддінґ почув про трагічну смерть його друга Гундінґа, він і сам покінчив з життям — цього разу вже напевне. Так мед забрав і Гундінґа, і Гаддінґа. На останок Олаф розповідає, ніби кульмінуючи свої приклади, про готського правителя Фйольнера, який мав звичку випивати разом із воїнами. Одного вечора всі вони так напилися, що жартома вкинули Фйольнера в кадіб із медом! Фйольнер був настільки п’яний, що не зміг виплисти на поверхню й утонув364.

Оскільки Олаф не розповідає, яка чарівна сила змушує германців пірнати саме в кадіб з медом, критичний читач починає брати просвітницькі наміри Олафа під сумнів. Історія європейської людини, щоправда, завжди оберталася довкола алкоголю, тому Олафу можна пробачити його пропагандистські способи впливу.

Неабияким головотяпом був Александр Великий — також великий любитель вина. Александр виріс у культурі, де пияцтво було звичною справою. Він походив із македонців, яких греки вважали п’яницями. Батько Александра Філіпп ІІ, цар Македонії, був серцеїдом, любив влаштовувати оргії і часто ухвалював рішення у стані сп’яніння. Матір Александра Олімпіада також була послідовницею культу Діоніса365. Завжди, коли Александр вигравав битву, це було хорошим приводом влаштувати бенкет на честь перемоги. Плутарх366 розповідає, що після бенкету Александр спав до обіду, а то й до наступного дня. Вечерю Александр розпочинав, коли вже заходила ніч. Він слідкував за тим, аби гостей за столом обслуговували відповідно до їхнього звання. Подейкують, що бенкети тривали довго через балакучість Александра. Як пише Плутарх, цей «приємний» і «натхненний» правитель через своє чванство занудьгував і став надто схожим на своїх воїнів, він вихвалявся і сліпо слухав своїх підлесників. На думку Плутарха, така поведінка ставила більш освічених гостей на бенкеті в незручне становище, оскільки змагатися з підлесниками було нижче їхньої гідності, але й пасти задніх вони не хотіли. Перше було образливим, останнє — небезпечним.

Гаряча вдача Александра виявлялася під час бенкетів. Часто, випивши вина, він повністю втрачав контроль над собою. Він повісив історика Каллісфена, бо той відмовився падати перед ним ниць, як робили перси. На одному з бенкетів він розпочав суперечку зі своїм найкращим другом Клітом і вбив його. На захист Александра слід зауважити, що зазвичай він плакав зранку через скоєні помилки і рідко коли вбивав друзів, якщо був тверезий. У будь-якому разі пиятика дорого йому коштувала. Одного разу він організував у Вавилоні для своїх ­воєначальників застільні змагання, 36 учасників їх померли наступного дня. Якось, у 330 році до н. е., пропиячивши цілий день, він надумав спалити палац перського царя в Персеполі367.

Александр Великий провів більшу частину свого життя на полі бою і за чаркою вина. Його п’яні забаганки були небезпечними. На ілюстрації Александр святкує народження свого сина. Слуга наливає вино

Александр помер 323 року до н. е. у Вавилоні. Причиною смерті, як підозрюють, було запалення підшлункової залози, викликане надмірним уживанням алкоголю. Александр супроводжував свою останню трапезу вживанням надмірної кількості вина, що разом із каменями в жовчному міхурі могло спричинити запалення підшлункової368.

Александр не був винятковим у своїх звичках уживання алкоголю. Видатні люди часто мали чималу печінку.

Об’єми виготовлення вина і його вживання в Італії надзвичайно зросли в першому столітті до нашої ери. Багато хто допився до того, що ввійшов в історію: римський префект Косс прийшов до Сенату п’яний, знепритомнів і його мусили нести звідти додому. Марк Антоній навіть написав книжку про те, як він пив. Антоній був палким послідовником Вакха і, лежачи на александрійському дивані в обіймах Клеопатри і з бокалом у руці, бачив себе новим Діонісом. Антонію подобався, м’яко кажучи, епатажний стиль. Цезар не був у захваті, коли Антоній їхав у турне по містах на запряженій левами колісниці, ставив своє шатро на узбіччі і влаштовував дорогі бенкети369. Як стверджував Плутарх370, Марка Антонія не любили через його показний триб життя. Він почав пити дуже рано, знався з «усілякими вуличними жінками», об’їдався вночі, проводив час у театрах з артистами і блазнями, засинав пізно, а зранку кружляв вулицями, намагаючись позбутися похмілля. Плутарх додає також, що одного разу Антоній їв і пив усю ніч на весіллі артиста Гіппія, а наступного дня народ покликав його на форум і з похмілля його знудило в поділ плаща, який хтось йому завбачливо підставив.

Светоній, як і решта римських істориків, був заїлим пліткарем. Він пише, що імператора Тиберія Клавдія Нерона у молодості за його любов до випивки кликали Биберієм Кальдієм Мероном, де «биберій» означало того, хто п’є, «кальдій» — ґроґ, а «мерон» — нерозбавлене вино371. Подейкують, що одного разу Тиберій призначив на посаду квестора[49] одного невідомого пана тільки тому, що той міг спорожнити чашу з вином на заклик імператора. Тиберій палко захоплювався Новелло Торквато, який зміг за раз випити більше дев’яти літрів вина372. Торквато, певне, мав чарівні сили. Навіть Пліній Старший, який ставився до алкоголю негативно, оцінив його здібності. Пліній згадує, що Торквато ніколи не мимрив, коли говорив, і ніколи не «спорожняв своє тіло», коли пив. Утім, він завжди був у робочому стані наступного дня, хоча й пив більше за інших. Він міг пити вино одним хилом, не переводячи дух і не зупиняючись, щоб ковтнути, з повагою зазначає Пліній373.

До імператора Августа Светоній ставиться навдивовижу приязно. Він вихваляє помірність Августа — той міг випити хіба чверть кварти[50] вина й ані півлітра більше, без того, щоб йому стало зле374. Після цього він зазвичай усе вивергав.

На римських застільних оргіях не було чого вдавати скромного. Светоній розповідає, що імператор Клавдій був ладний їсти і пити «коли завгодно і де завгодно». Клавдій рідко коли покидав обідню залу до того, як наїдався і напивався донесхочу. Коли Клавдій ішов відпочивати, то спав із відкритим ротом і йому вставляли в горло перо, аби полегшити живіт375. Їй-богу, Клавдій увійшов у історію не через свої блискучі здібності державного управлінця. З іншого боку, якщо порівняти його з Тиберієм Нероном, він і справді був генієм.

За давніх часів люди зазвичай перед важливою вечерею спорожнювали шлунок блюванням. Вони могли проблюватись і під час вечері, щоб більше з’їсти. Ставлення римлян до функціювання тіла було приземленим. У поезії Марціала хазяїн просить раба принести нічний горщик до столу і допомогти його використати. До всього, на підлозі виднілися блювотні розводи376.

Елегантним римським методом було полоскотати горлянку павичим пером. Римський державний діяч Сенека писав, що римляни блюють, аби їсти, і їдять, аби блювати. Ці дошкульні рядки вочевидь були адресовані імператорові Нерону, чиїм горе-вихователем був Сенека. За часів правління імператора Нерона в Римі було 150 святкових днів на рік і пияцтво на карнавалах було основним заняттям безробітних римлян. Нерон і сам ходив по пивницях, пиячив на вулицях і влаштовував екстравагантні гулянки377.

За часів Нерона поширився римський звичай пити алкоголь на порожній шлунок: це масове захоплення, як уважає Пліній, було результатом запозичення чужих звичаїв і рекламною хитрістю лікарів378. Якщо на голодний шлунок випивали достатньо багато, то використовували перо, щоб викликати блювоту і випити ще. Тоді кидали кубик і випивали стільки чарок, скільки випадало379.

Римляни не зійшли з обраного імператором курсу. Светоній розповідає про імператора Вітеллія, який мав величезний живіт і червоне обличчя від того, що пив забагато вина і, як казали, міг з’їдати і випивати неймовірні порції, бо освоїв мистецтво блювання. Светоній запевняв, що апетит Вітеллія був «безмежний». Він був таким ненажерою, що, навіть коли приносив жертву, не міг втриматися, щоб не куснути м’яса і жертовного пирога з алтарів, ледь не вихоплюючи їжу з вогню380.

Частину Светонієвих описів можна з легкою душею віднести до латинських пересудів і перебільшень, що їх римляни називали історичними текстами. Незважаючи на це, не можна сказати, що римляни не знали, що означає пити не в міру. Римські бенкети, які завершувалися оргіями, звеличені в літературі та кінематографі. Хоча римляни вміли влаштовувати вишукані бенкети замість вульгарних пиятик, коли вже вони вирішували напитися, то напивались, як годилося.

Чи не в усьому Римі вважали — принаймні чоловіки, — що бенкетам чогось бракувало б, якби не глузування блазнів, витівки розпусних виконавців і танці дівчат під акомпанемент кастаньєт. Блазнювання та безсоромні танці були призначені для того, щоб допомагати гостям перетравлювати їжу!381

Античні державці були не єдині, хто дотримувався звичаїв непоміркованого вживання алкоголю. Великий гунський правитель Аттила, «бич божий», завершував свій день геть втомленим від випивки. Підозрюють, що шлюбної ночі він буквально допився до того, що спустив дух. Він помер від крововиливу в горло. Візантійська історія теж має правителів-чарколюбів. Імператор Михаїл ІІІ (842—867) мав прізвисько П’яниця, бо коли він виголошував публічні промови, то так заїкався, що люди кричали йому, що він знову перепив382.

 

Пити, як королі

Раніше люди могли випити неймовірну кількість алкоголю. Коли король Швеції Ерік XIV був ув’язнений у тюрмі міста Турку, він випивав 15 літрів пива на день — дві сучасні упаковки. Його брат Юган ІІІ був іще спраглішим до випивки. Разом із дружиною, красунею Катериною Яґеллонкою, він випивав 14 літрів вина кожного дня383.

Російський цар Іван Грозний мав пристрасть до горілки, яка, власне, здебільшого і робила його грізним. Іван став професійним п’яницею, коли йому виповнилося 12 років. Він любив пиячити й вештатися ночами Москвою і зовсім не знав міри. Історія пам’ятає його як хамовитого хвалька. Ще молодим Іван був такої високої думки щодо себе, що вважав Бога своєю рівнею. Сп’янілий від необмеженої влади, Іван утратив інтерес до державних справ і зосередився на полюванні, гулянні й улаштуванні оргій. Він зазвичай починав бенкет після вечірньої служби о восьмій. Блазні та навчені ведмеді розважали царя. Удавані ченці притягували до палацу жінок і потім ганяли їх, стріляючи по них стрілами. Після цих оргій Іван ішов у свої покої, де троє сліпих старців один за одним розповідали йому давні народні перекази, аж поки він не засинав384.

Іван Грозний дуже полюбляв горілку. Пристрасть до нескінченного вживання алкоголю не сприяла розвиткові від початку поганих дипломатичних здібностей Івана. У 1571 році Іван Грозний написав шведському королю Югану ІІІ, що ніколи не чув про якесь там Шведське королівство, аж поки батько Югана — селянин зі Смоланда[51], тобто Ґустав Ваза — не прийшов до влади. Юган, у свою чергу, обізвав Івана безчесним рабом і брехуном-нехристом зі свинським розумом

Хоча Іван чемно слухав казки на ніч, проте мав гарячу й відповідну його прізвиську лиху вдачу. Одного вечора захмелілий від меду Іван танцював у палаці зі своїми підданими, вдягнутими в маски. Коли він побачив, що князь Рєпнін прийшов без маски, то хотів змусити його її одягти. Розізлившись, Рєпнін відкинув маску вбік. Через це Іван так розлютився, що вбив князя385.

Петро І також мав великі складнощі з оточенням, коли був напідпитку. Коли він був тверезим, всі погоджувалися з думкою, що людина він зовсім непогана. Рішення про свої великі реформи він, утім, часто-густо приймав, випивши горілки. Напідпитку Петро І влаштовував грандіозні забави: у 1710 році він зібрав карликів зі всієї імперії у Петербурзі, де побудував сніговий замок на березі замерзлої Неви. Двох карликів він навіть там і одружив. Кульмінацією святкування стало те, що одруженого напередодні карлика всадовили на велику бочку з пивом і катали вздовж Неви. За карликом, тобто верховним блазнем, у бочку слідом пішли «кардинали». Під кінець дійства переодягнений у Нептуна моряк штрикав кардиналів ціпком, аби вони борсалися в пиві386.

Зародку дипломатії не судилося розквітнути через безперервне п’янство правителів. Німецького правителя Йоганна Ґеорґа, що жив у XVII столітті, під час тридцятилітньої війни, вважали мудрим і чесним, але водночас і охочим до випивки. Пристрасть до спиртного зробила його страхіттям дипломатів. Під час семигодинної трапези він, не зронивши ні слова, випивав непомірну кількість пива. Час від часу він давав придворному карликові ляпаса і через рівні проміжки часу виливав слузі на голову осад зі свого бокала на знак того, що він хоче добавки387.

Дипломати не давали ради і з супротивником Йоганна Ґеорґа — командувачем шведської армії Юганом Банером. Останній мав звичку випивати, як він казав, «келишок» вина за їжею. Розповідають, що відправлений до нього французький дипломат мусив слухняно чекати чотири дні, поки Банер, що був у запої, набуде належного стану, щоб прийняти гостя. Дехто вважав, що у стані сп’яніння Банер був дещо прихильнішим388.

З пиятики Банера і Йоганна Ґеорґа нема чому дивуватися, адже їхня поведінка відповідала звичаям, притаманним їхній епосі. Ідіотське поводження у стані сп’яніння було особливим видом мистецтва, великими шанувальниками якого стали дворяни.

 

Знатне пияцтво

У Шведській імперії звичаї вживання алкоголю дворянами передбачали свинську поведінку. Молоді дворяни починали пиячити одразу після ранкової молитви й не припиняли аж до вечора, коли могли докучати міським буржуа. Наприклад, 1661 року в Порвоо п’яна компанія барона Фабіана Вреде обстріляла своїми пістолями вікна міських буржуа, змусивши в той самий час міського органіста грати на скрипці, аби він акомпанував дзеленчанню вікон. Пан Вреде став пізніше довіреною особою Карла ХІ. Такий бешкет був відомий під назвою grassatim. У період, коли Швеція була великою державою, потрібно було, щоб усі навкруги бачили й чули, як знать розважається389.

Так, у Ваасі молоді офіцери і студенти кілька разів обходили навколо міста, били в барабан, стріляли з пістолів, кричали й збивали віконниці, співаючи безсоромних пісень. А пізніше вони виправдовувалися тим, що святкували «задля хорошого діла», щоб «нагадати про державну владу». Вони пояснювали свою поведінку тим, що випили і за мера, і за ратушу, і додавали, що й у Стокгольмі палили з пістолів усю ніч і нікого з них за те не притягли до суду390.

П’яний бешкет був відвічним заняттям знаті. У Стародавньому Єгипті пияцтво також уважали ознакою заможності та хизування. Багата молодь радо з’являлася в публічних місцях напідпитку. На папірусних сувоях, які дійшли до наступних поколінь, студентів застерігають від ходіння по шинках, аби високопоставленим посадовцям не довелося, оминаючи їх на вулицях, задихатися від смороду, який від них ітиме391.

Картярі чубляться в голландському шинку. Картина Яна Стена, 1665 р.

Студентське життя не надто змінилося за кілька тисячоліть. У статуті Уппсальського університету 1606 року було вказано таке: якщо якийсь студент сидітиме в шинку після десятої, його буде заарештовано на день. Тих, хто «атакуватиме ратушу» або «зриватиме міські мости», буде відраховано з університету на три роки392.

Шведські підлітки королівської крові також зуміли заплямувати свою репутацію напідпитку. Шведський король-герой Карл ХІІ у свої 15 років надто захопився міцними алкогольними напоями. Подеколи він напідпитку майже голий роз’їжджав верхи вулицями Стокгольма і пустував разом зі своїм другом Фридрихом, герцогом Гольштейнським393.

Король у молоді роки взагалі вів надто бурхливе життя. Дотримуючись звичаю grassatim, він разом із компанією лякав столичних буржуа, стукаючи в їхні вікна. Іншим разом вони розстрілювали вікна королівської фортеці та викидали назовні меблі. Згодом рок-гурти, проводячи ніч у готельних номерах, повторювали ці дитячі забавки. Одного разу король напоїв ув’язненого ведмедя вином до такого стану, що той випав із вікна фортеці і здох394.

Пияцтво з якоїсь незрозумілої причини вважали привілеєм дворян і багатих. Греки, які до жаги сп’яніння не ставилися прихильно, утім, дозволяли багатим людям проведення дивного п’яного ритуалу в питних закладах. А найбагатшим грекам було дозволено напиватися в дим, бити посуд, трощити меблі й виливати напої на підлогу. Безперечно, п’яний відшкодовував збитки, і до його вчинку ставилися з розумінням, адже ритуал був виявом доброї волі. Багатій демонстрував свою антипатію до матеріального395.

Зверхнє ставлення греків до матеріального — незвичайний виняток у наскрізь буржуазній Європі. Нестримні гуляння вищого класу майже згасають під час Французької революції і приходу до влади буржуазії. Буржуа ХІХ століття не міг навіть подумати про те, щоб піти в паб. Лише творчим особистостям, ученим і митцям, було дозволено вести богемний спосіб життя. Адже зрозуміло, що сп’яніння невід’ємне від сутності митця і з цим не можна сперечатися.

Сп’яніння не робить різниці між жінками і чоловіками. У безодню сп’яніння затягує як правителів, так їхніх підданих, як розумних, так і невчених. Буває, що воно розкриває риси характеру, які намагаються прикрити за лицемірством. На щастя, головотяпство можна пояснити алкоголем. Сп’яніння — одне з найдавніших у світі виправдань для поганої поведінки.

Давні греки. На давньогрецьких вазах зображують переконливі наслідки надмірного вживання алкоголю: на датованій VI століттям до н. е. вазі юнак тримає голову бенкетувальника, поки той блює в чашу

Х чарка: Застороги при похміллі

Моральне похмілля часто супроводжується пригніченістю і розмитими уривками спогадів про поперед­ній вечір. Душить сором, і наступний день минає у самокартанні та роздумах щодо сенсу життя. Таким похмурим думкам сприяє жалюгідний фізичний стан. Коли похмеляються, розмірковують над тим, що накоїли і як від цієї туги протверезіти.

Похмілля — це насамперед погане самопочуття. Кількаступеневе похмілля настає після сп’яніння від двох проміле і більше, яке дослідники називають «сп’янінням середньої сили». Самопочуття зазвичай погіршується, коли вміст алкоголю в крові падає. Найгірше стає тоді, коли вміст алкоголю сягає нуля. Після цього похмілля триває від 6 до 24 годин відповідно до того, наскільки сильне і затяжне сп’яніння йому передувало. Похмілля є наслідком фармакологічних впливів алкоголю на центральну і периферійну нервову систему, а також на гормональну систему. Передусім має значення виділення гормонів стресу — адреналіну і норадреналіну. Саме вони викликають напруження, пригнічення, потовиділення і тремтіння396.

З похміллям боролися тисячі років якнайнезвичнішими способами. Спираючись на авторитетні та класичні джерела, доктор Бенкт радить у своїй медичній книжці, що вийшла друком 1570 року, для уникнення головного болю під час похмілля спочатку проблюватися, а відтак виспатися з листками вареної капусти на голові, після чого прийняти ванну397.

Однією з най­популярніших тем зображень Нового часу був п’яниця, що блює

Рідко коли в наш час сплять з капустяним листям на очах, але завжди варто спробувати. У 1797 році доктор Сеґерстедт опублікував «Підручник з медицини», де подав дуже детальні інструкції для догляду за здоров’ям п’яних. Спершу їх потрібно облити холодною водою. Якщо п’яний напився на морозі, потрібно дати йому оцту від холоду. Для зменшення концентрації міцних напоїв можна дати випити багато розчиненого в напої цукру і молока. Перед тим як починати пиячити, слід випити олії. Наостанок Сеґерстедт з усією серйозністю стверджує, що чайна ложка солі, підмішана в келих вина, і сім гірких мигдалин геть зовсім позбавляють сп’яніння!398

У наш час у лікарів зіпсувалася фантазія і вони заявляють, що від похмілля позбавляє лише час. Похмільне страждання завершується, коли останні залишки алкоголю виходять із системи кровообігу. До лікування похмілля можна все ж таки підготуватися заздалегідь, уживаючи воду та їжу. Настанова Сеґерстедта пити олію перед випивкою не здається надто привабливим способом з кулінарної точки зору. Свен Странден399 уважає, що за випивкою потрібно пити воду та їсти. Слід узяти за звичку пити воду між чарками. Настанова доречна, оскільки насолода трапезою вповільнює всмоктування алкоголю і вміст алкоголю в крові буде меншим.

З’ясувати, що накоїв минулого вечора, — вельми силозатратний проект. Для шумерів він не створював проблем. На випадок, якщо шумер вицмулив своєю очеретинкою більше, ніж він мав на це коштів, він мав «страховку». Шумер міг віддати свою дружину кредиторові під заставу, аби та працювала, аж поки не покриє борг400.

Римський історик Пліній Старший з меншим розумінням ставиться до п’яних витівок і з п’яними не церемониться. П’яний ніколи не бачить світанку і тільки вкорочує собі віку. Пияцтво — причина блідого обличчя, обвислих щік, пекучих очей і тремтячих рук. Пияцтво — причина нічних жахіть і безсильної жаги втіхи. Наступного ранку все забуто, пам’ять мертва. Це люди називають «отриманням задоволення від життя», обурюється Пліній. На його думку, деякі люди втрачають минуле, але п’яні втрачають і майбутнє401.

Плінієвого звинувачувального крику ніхто б не витерпів з похмілля. Людина в такому стані часто надто чутлива. Подейкують402, що фінський проповідник Пааво Руотсалайнен навіть уважав алкоголь необхідним, оскільки в стані похмілля людина краще усвідомлює свою провину! А людина, яка мучиться через усвідомлення своєї провини, завжди була плодом, який дозрів для парафіяльної діяльності.

 

Домовик — соцпрацівник давніх часів

Раніше в Північній Європі п’яниць тримали в шорах не поліція і соцпрацівники, а домовики. Гном був домовиком, який не терпів, коли в домі пили, билися і загалом вирішували домашні справи агресивно. Тоді дух виходив зі свого сховку і сварився на домочадців кулаком. Домовик змушував вести себе пристойно й уникати безчесних учинків. Наслідками поганої поведінки могли бути зауваження, попередження, ба навіть помста домовика403.

Домовик зазвичай носив гостроверхий червоний капелюх і виглядав як низькорослий буркотливий старець. Доброзичливий друг дітей не має нічого спільного з простацьким гномом. Це вигадка Г.Х. Андерсена. З його казок поширилося хибне уявлення про те, що гном — вельми мила істота. Гном же, навпаки, дуже нестримана істота. Він гнівно ходить вперед-назад горищем, тупаючи так, що риплять дошки і прогинається стеля. Іншого разу він розчиняє навстіж двері з такою люттю, що люстра падає зі стелі. Шум не стихає всю ніч, і ніхто в домі не може склепити очей404.

На п’яних гном і взагалі має зуба. Буває, гном так несамовито гнівається, що візьме та й повикидає їх надвір. У фінській народній традиції відомо чимало історій про те, як домовик повикидав п’яних зі дверей стодоли на вулицю. У переважній більшості історій п’яному не знаходиться місця в домі і він змушений іти ночувати в стодолу, звідки його викидає маленький червоний чоловічок. Відомі випадки, коли домовик викинув на вулицю також хазяїна, коли той пішов напідпитку гріти клуню405.

Стан сп’яніння — дуже добрий будівельний матеріал для історій про домовиків. Найчастіше ті, хто стверджує, що бачили домовика, були напідпитку. Це навіть змусило дослідників народних традицій думати, що червоний одяг і капелюх гнома можна було б списати на кольорові галюцинації, викликані вживанням алкоголю406.

Сп’яніння і домовик вдало співіснують. Домовики зляться на п’яних. А п’яна людина настільки захоплена, що бачить домовиків — маленьких червоних чоловічків.

 

Палиці, нагаї і штрафи

Коли дослідник алкоголю Кеттил Бруун у 1950-х роках вивчав п’яних, стоячи біля них за ширмою з нотатником у руці, він ризикував не витримати дистанції до досліджуваного об’єкта. Одна тестова група так сильно сп’яніла ще на початку вечора, що перекинула ширму. Так один із піддослідних отримав привід для наполегливих погроз перекинути її знову. Тестова група ставилася до експериментаторів із підозрою й агресією407. У п’яного своя логіка, яку тверезим не зрозуміти. Тому п’яну людину прагнуть контролювати і для сп’яніння визначають місце і нагоду.

Багато правителів минулих часів були законотворцями і в багатьох законах, які вони створювали, звертали увагу на п’яну поведінку. Буква закону показує, яким імпульсивним був час, у якому жили наші предки. Люди реагували швидко і часто агресивно навіть на маленькі провокації. Не дивно, що сп’яніння прагнули взяти під контроль за допомогою закону.

Королі Кенту Глотгер і Едрик у VІІ столітті ухвалили серію законів, два з яких стосувалися пияцтва. Якщо товариш по чарці ділив посудину з іншим, він платив 6 шилінгів хазяїну, 6 шилінгів тому, в кого взяв посудину, і 12 шилінгів королю. Якщо товариш по чарці діставав свою зброю, але не завдавав ніякої шкоди, він мусив заплатити певну суму хазяїну і 12 шилінгів королю. Король Інє наприкінці VІІ століття ввів у дію закон, який стосувався бійок у шинку. Якщо п’яний затівав перепалку, а товариш не піддавався на провокацію, провокатор змушений був заплатити штраф у розмірі 30 шилінгів408.

Закони, що набули чинності в VІІ столітті, свідчать, що в шинку постійно існував ризик наразитися на агресію. Шістьма століттями пізніше агресія нікуди з шинків не поділася. У середи­ні ХІІІ століття Бірґер Ярл видав у Швеції розпорядження, згідно з яким потрібно було укласти правила, які стосувалися миру в суді, у церкві й удома. Мир у суді та церкві не порушували, якщо той, хто став об’єктом нападу, повертаючись із церкви і суду додому, завертав у шинок409. Шинок, отже, був пом’якшувальною обставиною, і закон гласив, що після кількох випитих кухлів жертва також могла зчинити сварку.

Гільдія святого Георгія з Уппсали в ХV столітті уклала суворі правила пияцтва, які мали на меті запобігти порушенню миру. Якщо хтось розливав на підлогу більше пива, ніж міг витерти ногою, він мусив заплатити одну срібну монету. Якщо впускав чарку — 2 срібних монети, бив жінку в приміщенні гільдії — 2 монети, бив жінку в передпокої — 1 монету, бив жінку на дворі — 1/2 монети, виливав воду в передпокій або на вулицю — 2 монети, непритомнів на столі гільдії — 1/2 монети, цокався — 2 монети410. Побиття жінок було отож настільки ж серйозним, як і непритомність після цокання! Цокання було таким важливим ритуалом, що перед тим, як цокатися, потрібно було зняти головний убір, не можна було лаятись і сидіти за столом, маючи при собі зброю. Ніхто з членів гільдії не міг також бити охоронця, який стояв на дверях411.

Штраф не завжди зупиняв п’яного, а надто заможного. Інколи вдавалися до фізичного покарання, наприклад, палиць. Хільдеберт І (511—558) призначив за пияцтво покарання в розмірі 100 ударів палицею. Карл Великий, який сам уживав алкоголь досить помірно, віддав наказ бити нагайкою тих, хто сп’янів уперше, а тих, хто припускався цієї помилки знову, ще й приковував до ганебного стовпа412.

У Франції закон, що набув чинності 1536 року, гласив, що тих, хто напився перший раз, слід відправляти до в’язниці на хліб і воду, а тих, хто робив це повторно, шмагати нагаями413. Американські пуритани не лише шмагали п’яних, а й відправляли їх на виправні роботи. На тих, хто пиячив постійно, ставили ганебну мітку, яка забороняла їм купувати алкоголь414. В Англії часів Олівера Кромвеля, у ХVІІ столітті, було відоме покарання під назвою «плащ п’яниці». П’яницю запихали в бочку з вибитим дном. З бочки стирчали тільки голова і руки. Ноги були вільні, щоб п’яний міг марширувати як на параді415. П’яний міг переживати страшне похмілля, поки перебував у бочці.

У Швеції в 1723 році для простого люду було видано указ заковувати тих, хто напився вперше, у колодки на одну неділю, удруге — на дві неділі, утретє — шмагати різками або прутом. На відміну від часів Бірґера Ярла, скоєння злочину в нетверезому стані більше не було пом’якшувальною обставиною. Також каралося під’юджування інших до випивки. П’яним уважали того, у кого були наявні очевидні ознаки сп’яніння416.

Оскільки пияцтво не припинялося, довелося вдаватися до шокової терапії. Доктор Сеґерстедт у своєму «Підручнику з медицини», що вийшов 1797 року, пропонує свій варіант лікування від алкогольної залежності. Аби п’яниця позбувся своєї згубної звички, потрібно вкинути в келих з вином живого вугра і примусити п’яницю вжити весь вміст!417

 

Розмір чарки

У єврейському Талмуді доступно пояснено, коли людину можна вважати тверезою: якщо вона випила дві з половиною чаші вина, після чого пройшла півтора кілометра і поспала. Якщо вона випила стільки ж італійського вина, то протверезіє, пройшовши зо п’ять кілометрів418.

Крім ходьби, один зі способів зменшити викликані вживанням алкоголю зміни в організмі — це вплинути на розмір чарок. Принаймні цей спосіб використовували в Китаї. Прагнучи запобігти надмірному вживанню алкоголю чиновниками, китайський імператор свого часу видав розпорядження, згідно з яким вино не можна було пити суповими мисками, дозволялося використовувати лише маленькі чарочки. Японський ритуал уживання саке явно тяжіє до помірності. Саке потрібно пити з маленьких чарок маленькими ковточками через великі проміжки часу. Після кожного ковтка насолоджуються делікатесами — якщо, звичайно, прагнуть виявити ввічливість419.

Спраглі мислителі й інші спраглі особи були поширеною темою китайського живопису. Картина Чжана Чуна кінця XVI століття під назвою «Три веселих п’яниці»

Про небезпеки саке попереджали ще в середньовічній Японії. Саме тоді були написані такі слова застереження:

Саке змушує сміятися,
саке змушує зазнаватися,
саке змушує верзти дурниці,
саке змушує бажати ще.

Коли п’яний забуває на деякий час про шумну компанію та остаточно поринає у власні думки, він може почати переглядати свої звички. Особливо якщо в його розосереджене поле зору потрапляють застережні наукові факти. Античні греки малювали на своїх чашах зображення, які слугували рольовими моделями і застереженнями для учасників п’янок. На келихах зображали жваву бесіду, гру на музичних інструментах, секс, пияцтво й блювання420.

Греки прагнули підкреслити значення помірності, хоч і не завжди вдало: «Друзям помірності я змішую три чарки: першу — за здоров’я, другу — за любов і насолоду, а третю — за спокійний сон. Коли цю чарку випито, мудрі гості йдуть додому. Четверту пити не хочуть — це чарка агресії; п’ята приносить меланхолію, шоста — розпусту, сьома — синяк під оком, восьма — сторожу, дев’ята — погане самопочуття, а десята — гнів і розбиті речі».

Так писав грецький мислитель Евбул близько 375 р. до н.е. Три чарки протягом століть уважали взірцем помірності. Одним із доказів цього є розмір сучасної винної пляшки, якої вистачає на три келихи для двох421. Лишається дивуватися, невже греки так легко п’яніли від вина, що півтори пляшки могли довести їх до нестями?

Фіни мали правдивіше уявлення щодо впливу випитої кількості алкоголю. Фінський священик Лаврентій Петрі навів у своїй «Книзі проповідей», що вийшла друком 1644 року, правило трьох келихів. Перший — Poculum Necessitatis — келих потреби і поспіху, другий — Poculum Salubritatis — келих здоров’я і третій — Poculum Hilaritatis — келих радості. На цьому, на думку Лаврентія Петрі, можна і зупинитися, оскільки четвертий — Poculum Furoris — келих гніву, який мудрих робить безумними, а безумних іще безумнішими, губить мистецтво, подразнює очі, викликає бунт, несе бідність і біль422.

Для правителів Poculum Furoris був ризикованим келихом. У п’яній голові схильні зароджуватися небезпечні політичні думки.

 

Мудрі настанови по шкоді

Певна річ, шинок завжди був місцем зустрічі інтриганів, і під впливом алкоголю багато було сказано того, чого казати було не слід. Історія про новочасну Швецію повчальна. Своєю суворою політикою Ґустав Ваза нажив багато ворогів. Одним із його лютих ненависників був друкар грошей Андерс Ганссон, який у 1536 році разом зі своїми таємними спільниками вирішив підкласти пороховий набій у церкву святого Миколая під королівський стілець і підірвати його на Вербну неділю під час служби, відправивши тим самим короля на небо. У суботу заколотники зібралися за чаркою затвердити свій план. Одним із запрошених був шкіпер Ганс Віндранк, якому випивка смакувала, певне, аж надто добре. Віндранк напідпитку пішов розповісти про великий таємний союз дружині сусіда. Та розповіла своєму чоловікові, а той дав сигнал людям у замку і змовників викрили. Якби Віндранк не напився як чіп, шведська історія могла б піти іншим шляхом.

Напевно не відомо, чи Віндранка (дослівно шведською «сила вітру») насправді так звали, але відомо те, що у той самий час у Швеції жив знаний своїм уживанням пива Андерс Елгувудет, тобто Андерс Пивна Голова423. У той час типовим було давати прізвисько за фізичними або психічними ознаками людини.

Іще в Месопотамії були створені настанови, покликані запобігти об’єднанню невдоволених п’яних у таємні союзи. Вавилонський цар Хаммурапі вмів використати на свою користь схильність п’яних забувати, що шинкарі теж мають вуха. У законах Хаммурапі окремо згадано, що шинкар завжди повинен бути насторожі та доправляти до царя пиволюбів, які планують злочинний заколот проти держави424.

З іншого боку, сп’яніння використовували також, аби запобігти інтриганству. Турки, які прийняли іслам порівняно пізно, приєдналися до вільнодумної школи ханафітів. Оскільки заборона Мухаммеда вживати вино не стосувалася дистильованих алкогольних напоїв, раки, тобто анісову горілку, пити було дозволено. Османські султани навіть радили пити раки, адже вважали, що в кав’ярнях плели інтриги проти влади, а в шинках раки тримала людей у гарному гуморі та на протистояння правлячій верхівці не лишалося часу425.

Проте османські правителі не обов’язково знали, які дивацтва лізуть у п’яну голову. Напідпитку думки проясняються і ними можна ділитися без остраху. Так, у пориві вилити душу можна наговорити такого, про що наступного ранку шкодуватимеш. Платон також попереджав, що напідпитку людина вважає себе розумною і врешті у своїй сміливій нестриманості заходить так далеко, що каже і робить, не церемонячись, усе що заманеться426. На думку Аристотеля, проблемою не обов’язково є надто сильне сп’яніння, насправді проблемою, навпаки, є сп’яніння надто слабке. Найчастіше ті, хто напився найдужче, поводяться краще, ніж ті, що ледь сп’яніли. Той, хто сп’янів злегка, вважає, що геть зовсім не сп’янів, і тому дає помилкову оцінку тому, що відбувається, поводиться зневажливо й зверхньо427. Уявлення Аристотеля щодо сп’яніння досить своєрідні. Філософ уважає, що пиво і вино п’янить по-різному. Сп’яніння від пива змушує завалюватися назад, тоді як сп’яніння від вина — рівномірно в усі боки428.

Александрійський містик Філон Юдейський, що уважно читав Платона, не прагне обмежувати кількість алкоголю. Він звертає більше уваги на його якість. Часом можна випити більше, якщо той, хто п’є, чітко усвідомлює, що робить, і здатен раціонально контролювати свої дії. Мудрий уміє пити в міру. Цікаво те, що, на думку Філона, навіть той, хто п’є в міру, може напитись як чіп, якщо має «великі питання» для обговорення429.

Хоч би яке важливе рішення потрібно було прийняти, надійні запобіжні заходи перед глобальною дискусією за келихом вина були доречними. На античних бенкетах голови гостей прикрашали вінки з листя плюща або троянди. Учасники бенкетів уважали, що у такий спосіб захищають себе від сп’яніння та полегшують похмілля. Вірили, що троянда остуджує жар від вина і спиняє від привселюдного розголошення таємниць. Відтоді троянда стала символом мовчання. На християнських сповідальнях із дерева вирізьблювали троянди з п’ятьма пелюстками. Те, що говорили на сповіді, називали sub rosa, тобто під трояндою, оскільки сповідальник зобов’язаний був зберігати таємницю430.

Вікінги не вірили, що трояндовий вінок на голові завадить п’яному висловлювати свої безкомпромісні погляди. Крім того, трояндовий вінок на вікінзькому шоломі виглядав би просто смішно. У пісні «Повчання Високого» у «Старшій Едді» наведено детальні інструкції щодо того, як потрібно себе поводити, щоб вижити після сп’яніння. Коли людина приходить у нову компанію, тобто бере участь у бенкеті, потрібно постійно бути насторожі. Пива слід пити в міру, бо кепський в дорогу зробиш запас, як пива нап’єшся. Що більше п’єш, то менше твій розум належить тобі. Надмірне вживання пива змушує чоловіка говорити зайве:

Лупає дурень очима,
прийшовши до рідних,
мовчить чи балака;
та варто йому
зробити ковток,
спливе його дурість[52].

У «Старшій Едді» розумного гостя заохочують рано йти з бенкету, щоб не сталось якогось лиха:

Чарку тримаючи, муже,
пий медовуху, та в міру,
мову веди як годиться,
буде не дивно
ані для кого,
як спать рано підеш.

Еразм Роттердамський також давав аналогічні настанови у своїй книжці гарних манер для молодих чоловіків. Еразм наголошує, що, коли скидається на те, що бенкет надто затягується, зважаючи на молодий вік, слід рано йти додому. Еразм радить хлопцям вести себе тихо, якщо до них не звертаються окремо. Він не покладається на здатність молодих чоловіків до оцінки ситуації, тому заохочує потягнути час і добре подумати, перш ніж відповісти на запитання, щоб упевнитися, що правильно його зрозуміли. Після цього слід відповісти коротко і красиво. На бенкеті не слід обмовляти людей, які на ньому не присутні431.

«Остерігайся розкішного життя!» Картина Яна Стена, 1663 р.

Крім надмірної балакучості, Еразм попереджає також про контроль за виразом обличчя за столом. Зайвий вияв почуттів, сміх і усмішка вказують на втрату контролю. На думку Еразма, усміхатися так, щоб було видно зуби, неввічливо, бо так поводяться собаки. Коли смієшся так, що видно зуби, потрібно прикриватися серветкою або рукою. Причина сміху повинна бути всім відома, щоб ні в кого не виникло відчуття, що сміються з нього.

Настанови «Старшої Едди» й Еразма стосуються часу, коли люди наводили контраргументи мечем. Необдумані, зверхні та самовпевнені слова, сказані напідпитку, могли коштувати голови. Молодому півникові слід було бути обережним, аби не розлютити старших. Трактування доброзичливого сміху за обіднім столом могло сильно різнитися від однієї культури до іншої. Ще у XVIII столітті такий сміх не вважали виявом доброзичливості і його слід було уникати432.

Іноді сміх може обернутися глузуванням і спричинити сварку. В єврейській «Книзі Сираха», збірці традиційних єврейських порад і висловів, містяться попередження щодо п’яних перепалок. У її настановах відчувається розуміння радостей і печалей людського життя. Друзям ніколи не можна докоряти під час бенкету або осуджувати їхню п’яну радість. У жодному разі не слід сваритися з другом у присутності інших людей433.

У давніх текстах наголошують, що алкоголь приносить радість, а не сум. Слова святого Тимофія, напевне, якнайкраще показують, що дає «мудре» ставлення до алкоголю: «Вино даровано нам, аби звеселяти нас, щоб сміялися ми, а не сміялися з нас»434.

 

Короткочасне любовне захоплення

Нерозсудлива сексуальність може бути однією з найбільших причин морального похмілля. До морального похмілля належать загравання попереднього вечора з протилежною статтю. Для Плінія Старшого сп’яніння — це стан розпусного безумства. Жодна інша діяльність у людському житті не забирає настільки багато часу, як виготовлення вина. Нагородою за всю цю працю і клопіт є змінений стан усередині голови, який викликає безум­ство й призводить до невірності та розпусти435.

Античні римляни і греки не схвалювали жіноче п’янство. Вони вірили, що саме воно призводить до невірності. Афіней пише, що етруски мали звичай ділити своїх п’яних жінок, які насолоджувалися випивкою з чоловіками в чому мати спородила436. Дочку римського імператора Августа Юлію вислали на певний час із країни через участь в оргіях. Також їй було заборонено вживати вино протягом кількох років437.

Шовіністичні римляни все-таки розуміли чоловічу схильність робити дурниці напідпитку. Сп’яніння було гарним приводом для короткочасного любовного захоплення. Римський поет і письменник Овідій згадує у своєму «Мистецтві кохання»438, що надмірне сп’яніння бридке, але імітація сп’яніння може іноді врятувати обличчя залицяльника. Якщо чоловік в очах жінки поводиться, як хам, і не здобуває бажаної любові, він завжди може звинуватити в усьому сп’яніння:

Там же й Амур, зарум’янившись густо, до рук своїх ніжних
Ріг раз од разу бере, повен п’янкого вина.
Тільки-но Вакх йому крильця зросить, — вологою взявшись,
Пурхать не може той бог, німо стоїть, та за мить
Вже він із крилець вологу ту струшує; хай лиш на серце
Крапля комусь упаде — тут же пектиме любов[53].

Овідій зауважує, що вино — чудовий засіб розпалити жагу кохання:

Духу вино додає, до кохання жагу роздимає,
Вихилиш келих до дна — туга покине тебе.
Сміх бере гору тоді, до змагання й злидар чує силу,
Болі, турботні думки вже не захмарять чола.
Рідкісна в нашу добу заполонює душу відвертість,
Підступи й хитрощі геть бог правдолюбний жене.

Овідій попереджає читача, що коли вино вдаряє в голову, воно може погіршити здатність молодого, спраглого до любові мандрівника до ясного мислення:

Ось коли хлопців серця в свої сіті ловили дівчата:
Владна Венера й вино — наче вогонь у вогні.
Хай лиш в оману тебе не введе миготлива лампада:
Не за вином, не вночі вроду цінити берись.
Таж серед білого дня трьом богиням Паріс приглядався,
Поки Венері сказав: «Першість тобі віддаю».
Ніч усі хиби, всі вади бере під своє покривало,
Тож перша-ліпша з дівчат гарною буде вночі.
Про самоцвіти, багрець, чи правдиві, лиш день тобі скаже,
Як і про постать, лице, чи бездоганні, — лиш день.

У наш час «Мистецтво кохання» Овідія можна швидше назвати мистецтвом чоловічого шовінізму, але оскільки автор — поет, до того ж поет античний, прийдешні покоління канонізували його як невмирущого класика кохання.

Овідій, утім, такий же романтик, як і французькі чоловіки ХVІІІ століття, які безцеремонно списували на алкоголь усі свої провини. Коли одружений чоловік «знаходив» себе в обіймах повії, йшлося не про невірність, а про «ослаблену алкоголем здатність до опору» і «вразливість до спокус». Алкоголь відпускав гріхи ефективніше, ніж духівник439.

Сповідальник, принаймні посилаючись на Біблію, не міг відпустити такий гріх, як п’яна невірність. Автори Старого Заповіту анітрохи не засуджують уживання алкоголю, засуджують лише вживання алкоголю без міри. У «Книзі приказок Соломонових» зазначено440, що вино — то насмішник, напій — п’янкий галасун і кожен, хто блудить у ньому, немудрий. На думку Осії, блуд, вино і виноградний сік забирають розум441.

Без блазнювання ніяк не обійтися. Єврейське свято Пурім за доби Відродження почало нагадувати християнський карнавал на Масляну. Гра на музичних інструментах, танці та маскарадні костюми були атрибутами свята. Ілюстрація з надрукованої у Венеції книжки 1593 р.

Новий Заповіт також категоричний. У Посланні до ефесян442 Павло застерігає від уживання вина і натомість пропонує: «І не впивайтесь вином, у якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом»[54]. Перед цим він уже попереджав про непристойності, нісенітниці та пустощі. На думку Павла, п’янство — це слабкість плоті, що веде до відсутності сексуальної моралі.

Святий Єронім застерігає від уживання вина такою гарячою поезією, що, читаючи її, відразу тягне випити. Єронім пише, що тіла хлопців і дівчат палають внутрішнім жаром і вино тільки будить всередині них Етну або Везувій. Тому хлопцям і дівчатам слід уникати вина, як отрути, і пам’ятати, що вино — це перша зброя нечистого проти молоді. Єронім заохочує пити воду, яка остуджує природний жар443.

Домініканець Ґійом Перо класифікував у ХІІІ столітті п’янство як підвид обжерливості, одного з семи смертних гріхів. Пияцтво губить тіло і душу. Тілесними ушкодженнями є похмілля і його неестетична складова — перегар. Пияцтво схильне спонукати людей до інших тяжчих гріхів, таких як хіть444.

Богословські напучування часто були безрезультатними, оскільки Вакх і Венера завжди уживалися разом. Пояснень похмілля існує вдосталь. Моральне похмілля — сила, згубна для душі. Свен Странден445потратив на написання книги про нього чимало часу. Він був переконаний, що моральне похмілля виникає тоді, коли людина присягнулась і пообіцяла щось таке, чого не змогла або не захотіла дотриматися. У жодному разі не слід скиглити про те, яка погана людина, тому що цей факт уже давно ні для кого не новина. На думку Страндена, з похмілля не треба братися за самозвинувачення, а треба втішити себе. Якщо минулого вечора образив тих, з ким пив, потрібно спокутати образу й утішити їх. Естетика похмілля охоплює такі ритуали: ретельно вимитися, скористатися парфумами і вдягти одяг радісних кольорів. Потрібно підходити до похмілля правильно. Думати про красиве й велике.

Похмілля й уживання алкоголю, що йому передувало, не обов’язково мають згубні наслідки. Вони можуть також бути можливістю вирости над собою, укріпити дружбу і навчитися самодисципліни. Принаймні так уважав Платон.

 

Виховне значення бенкетів

На думку Платона, бенкети мають виховне значення. Витриманість громадян можна було перевірити під час застілля, влаштованого з добрим наміром укріпити дружбу між запрошеними гостями. На жаль, застілля має свої підводні камені. Платон визнає: що більше за столом випито, то веселіше стає. Кожен відчуває, як у нього покращуються самопочуття та настрій, стає легко говорити відверто, кожен перестає слухати сусіда й уважає, що контролює себе й решту446.

Тому розпорядником бенкету потрібно обирати такого чоловіка, який лишається спокійним і розуміє природу спільного проведення часу. Його завдання — збереження дружби між присутніми та її зміцнення. Отже, розпорядником бенкету потрібно обирати досвідченого й мудрого старого чоловіка447. Бенкет зм’якшує й омолоджує душі, так що в руках того, хто вміє виховувати і ліпити їх, вони гнучкі, як і раніше, в юності. І цей ліпник такий, як і тоді: умілий законодавець. Він установлює закони, які стосуються бенкету. Завдяки цим законам самовпевнений, сміливий і надто безсоромний бенкетувальник, який не згодний дотримуватися порядку й не думає над тим, коли варто мовчати, говорити, пити та співати, налаштований діяти якраз навпаки. На захист цих законів Платон поставив спокійних і тверезих керівників п’яних, яких він називає розпорядниками Діоніса. За віком вони старші 60-ти років448.

Весілля в Кані. Заборонені шлюби між ізраїльтянами і ханаанцями були темою ксилографії Крістофера фон Сихема, 1646 р. Подія виглядає дуже радісною

Виховання добропорядного громадянина, який частує вином, може здатися сучасній людині дивним. За античних часів люди вважали, що все має якесь призначення і насолода становить не меншу цінність, аніж чесноти449. Крім насолоди від уживання їжі та напоїв, існувала також насолода від навчання. На думку Платона, вино було дане нам як ліки, за допомогою яких ми можемо втихомирити нашу душу450. З насолодами слід поводитися розумно і керувати ними, як хороший законодавець керує державою. Витриманість також важлива у встановленні законів. А витриманість громадян можна перевірити також під час застілля, адже тоді можна виховати порядних громадян і навіть наступних законодавців.

Хоча, на думку Платона, розумні старі чоловіки повинні були наглядати за витриманістю застілля, самі вони могли пити вина донесхочу. Це було привілеєм старості. Платон був переконаний, що хлопці, яким не виповнилося 18 років, ніколи не повинні торкатися вина — не слід гратися з вогнем. До 30 років можна було насолоджуватися помірними дозами вина, але ніколи не п’яніти. А з настанням старості можна було цілком віддатися Діонісові та розважатися, як заведено серед старих чоловіків, — адже вино лікує старечу кволість, повертає молодість і приносить солодке забуття451.

У наш час Платонові роздуми напевно стали б у пригоді. Якими б були застілля в особняках, якби туди заявився досвідчений і харизматичний старий і завів би дискусію. З розумінням, але і з суворістю він затулив би роти схильним до монологу п’яним і під гучноголосий гамір указував, коли кому черга говорити. Він обирав би цікаві теми для дискусії і дозволяв би сперечатися, але вів би дискусію уміло, аби суперечка не переросла у сварку.

Коли застілля почало б виходити з-під контролю і гості стали б повторювати свої пречудові монологи, старий дав би свисток про завершення гри і по-батьківськи провів би гостей додому. Наступного ранку всі дякували б за прекрасний бенкет, який для всіх закінчився гарним настроєм і переконливим відчуттям, що говорили про важливе. І все це було б можливим завдяки досвідченому розпоряднику бенкету, мудрому старому чоловіку, який пройшов школу життя. Але де таких знайдеш? Можливо, на жовтих сторінках телефонного довідника повинен бути розділ «Розпорядник бенкетів».

 

* * *

Чому завжди потрібно вміти «пити правильно»? Сп’янін­ня позбавляє перешкод і випускає погане повітря назовні. Принаймні так філософствували французи, захищаючи карнавальне безрозсудство перед Паризьким теологічним факультетом у 1440 році. Веселе проведення часу на святі було обов’язковим для того, щоб

«… безрозсудство, яке є нашою другою природою і вочевидь закладене в людині від народження, можна було хоч раз на рік вільно виявити. Винні бочки тріскаються, якщо вчасно не відкрити отвір і не запустити в них повітря. Усі ми, люди, — наповнені злом бочки, які тріскаються від вина мудрості, якщо це вино постійно не бродить у стані шанобливості та богобоязливості. Потрібно запустити в них повітря, аби вони не зіпсувалися. Тому ми дозволяємо собі в певні дні віддаватися безрозсудству, аби потім з наповненим серцем повертатися до служіння Богу»452.

Аналогічний шлях звільнення пропонує єврейське свято Пурім. На карнавалі, організованому на честь цариці Естер, яка в 485 році до н. е. врятувала євреїв од геноциду, євреїв заохочують уживати алкогольні напої без міри. На святі віряни повинні напитися так, що перестануть розрізняти фрази «нехай буде благословенний Мордехай» і «нехай буде проклятий Аман». Мордехай був батьком Естер, а Аман був правителем, який хотів знищити всіх євреїв. На святі Пурім слід випити стільки чарок, скільки знадобиться, аби забути про ворожнечу453.

За єврейськими уявленнями, тотальне сп’яніння має терапевтичну дію. Під дією сп’яніння давні образи забуваються, поступаючись місцем шаленству і сонливості. Прикрощі розчиняються в алкоголі. Чи можна було б використати талмудську науку також у західних країнах?

За час маленьких мандрів історією алкоголю в цій книжці пивний ріг по вінця наповнився історіями різних епох і культур про те, як сп’яніння прагнули присвятити миру, дружбі та рівності. Таке сп’яніння боїться агресії і меланхолії. Випити пропонують не для того, щоб роздути ворожнечу, а для того, щоб розвіяти сум, адже в основі вживання алкоголю лежить радість. Сп’яніння покликане об’єднувати людей, а не роз’єднувати. Таке ідеальне сп’яніння не всім дано від природи. Тому люди потратили віки на розроблення правил і ритуалів, пов’язаних з уживанням алкоголю, аби підозріливі відлюдьки могли веселитися за спільним святковим столом.

В останньому розділі цієї книжки наведено десять золотих правил сп’яніння. Хоча вони як колода в оці, ці правила написані для того, аби читач міг насолоджуватися хорошим напоєм, хорошою компанією і хорошими думками в радісній атмосфері. Нехай основу для цього підготує гарна поезія Омара Хайяма, яка заперечує аскетизм, а вино, любов і мудрість бачить як одне ціле:

Приємніш пить вино, до гарних залицятись,
Аніж в удаваній побожності вправлятись.
Коли усіх п’яниць поглинуть має пекло,
Хто ж із людей тоді зуміє в рай дістатись?
Найкраще пить вино у віці молодім,
Укупі з милою, з товаришем своїм.
Цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
I пить без просипу — єдине щастя в нім[55].

10 золотих правил сп’яніння

I

Візьми господарю і господині подарунок, найкраще пляшку алкоголю. Не бери на свято даремно свого авто, бо інші думатимуть, що ти не хочеш святкувати зі щирим серцем.

 

II

Говори коротко і ввічливо. Якщо ти трохи напідпитку, не говори, чого не слід, з оманливою впевненістю. Намагайся слухати інших. Виявляй до них зацікавлення. Не перебивай, але й не веди монолог. Натомість пропонуй господарю і господині приємну й достойну компанію.

 

III

Будь гостинним. Наливай усім. Сп’яніння не знає нерівності. Добрий господар або господиня задає темп уживання алкоголю, а гості за ними слідують. Добрий господар або господиня піклується, аби всі сп’яніли рівною мірою.

 

IV

Прагни того, щоб не бути більш п’яним за інших. Ніхто не ніяковітиме, якщо всі сп’яніють однаково.

 

V

Пильнуй, як і з кого смієшся. П’яна людина вразлива і часто безневинний сміх відлунює в її голові загрозливим ворожим громом.

 

VI

Не відмовляйся від запропонованої чарки даремно. Надмірна манірність не пасує до святкової атмосфери чесності та вічної дружби. Щонайбільше твоя відмова змусить господарів думати, що запропоноване частування не гідне твоєї персони.

 

VII

Не докоряй іншим за сп’яніння. Не сварися напідпитку привселюдно. Якщо назріває сварка, заводь застільну пісню. Сократ теж використовував цей метод.

 

VIII

Остерігайся з оманливою самовпевненістю чіплятися до інших напідпитку, якщо щиросердно не впевнений у своїх намірах.

 

IX

Не йди зі свята надто рано. Не дивись на годинник, адже це нагадує іншим про плин часу. Якщо тобі треба йти, йди настільки непомітно, наскільки це можливо, щоб не потягти за собою інших. Проте не будь також останнім гостем.

 

X

Не нагадуй іншим даремно наступного ранку про те, що було вчора, якщо це змушує їх ніяковіти. Давній центральноєвропейський вислів влучно зауважує: п’яниця з хорошою пам’яттю огидний.

Король п’є. Картина Якоба Йорданса, 1640 р.

Література

AFP (2015): Is this why we love drinking booze? www.news.com.au

Allardt, Erik, Yrjö Littunen (1973): Sosiologian perusteet. WSOY, Porvoo.

Alho, Olli (1988): Hulluuden puolustus ja muita kirjoituksia naurun historiasta. WSOY, Juva.

Apo, Satu (1991): ”Olut, viina ja myyttinen fantasia — alkoholijuomien synty suomalaisen kansanperinteen mukaan” // Kolme on kovaa sanaa. Kirjoituksia kansanperinteestä, ред. Pekka Laaksonen та Sirkka-Liisa Mettomäki. SKS, Helsinki.

Aristotle (1961): Problems I. Books I—XXI. William Heinemann, Cambridge.

Armour, Robert A. (1989): Gods and Myths of Ancient Egypt. The American University in Cairo Press, Cairo.

Bahtin, Mihail (1995): François Rabelais — Keskiajan ja renessanssin nauru. Taifuuni, Helsinki.

Bengtsson, Niklas (1998): Viini ja uskonnot. Helsinki University Press, Helsinki.

Bianquis-Gasser, Isabelle (1992): ”Wine and men in Alsace, France” // Alcohol, Gender and Culture, ред. Dimita Gefou-Madianou. Routledge, London and New York.

Biedermann, Hans (1993): Suuri symbolikirja. WSOY, Juva.

The Book of the Dead (1984). Papyri of Ani, Hunefer, Anhaï. Liber, Fribourg, Geneve.

Brasch, Rudolp (1990): How Did It Begin? Customs, superstitions and their romantic origins. Tynron Press, Singapore.

Bremmer, Jan (1990): ”Adolescents, Symposium and Pederasty” // Sympotica. A Symposium on the Symposion, ред. Oswyn Murray. Clarendon Press, Oxford.

Bremmer, Jan (1997): ”Jokes, Jokers and Jokebooks in Ancient Greek Culture” // A Cultural History of Humour. From Antiquity to the Present Day, ред. Jan Bremmer & Herman Roodenburg. Polity Press, Cambridge.

Brennan, Thomas (1988): Public Drinking and Popular Culture in Eighteenth-century Paris. Princeton University Press, New Jersey.

Brillat-Savarin, Anthelme (1988): Maun fysiologia. Koko Kansan Kirjakerho, Jyväskylä.

Bruun, Kettil (1972): Alkoholi: käyttö, vaikutukset ja kontrolli. Sosiologinen pohjoismainen tarkastelu. Tammi, Helsinki.

Carcopino, Jérôme (1997): Sellaista oli elämä keisareiden Roomassa. WSOY, Juva.

Carter, Maureen J. (1996): Magic, Monsters and Oracles from the Greek Myths. Efstathiadis, Attikis.

Christie, Nils & Kettil Bruun (1986): Hyvä vihollinen. Huumausainepolitiikka Pohjolassa. Weilin+Göös, Espoo.

Corbin, Alan (1990): ”Backstage” // A History of Private Life IV: From the Fires of Revolution to the Great War, ред. Philippe Aries & Georges Duby. Harvard University Press, Cambridge.

Cuppy, Will (1992): The Decline and Fall of Practically Everybody. Barnes & Noble, New York.

Douglas, Mary (1988): ”A Distinctive anthropological perspective” // Constructive Drinking. Perspectives on Drink from Anthropology, ред. Mary Douglas. Cambridge University Press, Cambridge.

Driessen, Henk (1992): ”Drinking on masculinity: alcohol and gender in Andalusia” // Alcohol, Gender and Culture, ред. Dimita Gefou-Madianou. Routledge, London.

Eddan sankarirunot (1980). Переклад, вступ, коментарі Aale Tynni. WSOY, Porvoo.

Eddan jumalrunot (1982). Переклад, вступ, коментарі Aale Tynni. WSOY, Porvoo.

Egill Skallagrímsson (1994): Egillin, Kalju-Grímrinpojan saaga. Otava, Helsinki.

Eliade, Mircea (1982): A History of Religious Ideas. Vol.2. From Gautama Buddha to the Triumph of Christianity. The University of Chicago Press, Chicago and London.

Englund, Peter (1996): Suuren sodan vuodet. WSOY, Porvoo.

Erasmus Roterodamus (1961): Cullainen Kira Nuorucaisten Tapain Sijwollisudest. Ред. та вид. Helmer Winter, Turku.

Erasmus Rotterdamilainen (1996): Tyhmyyden ylistys. Yliopistopaino, Helsinki.

Falk, Pasi (1980): ”Malja sinulle! Johdatus juomariittitutkimukseen” // Pullon henki. Märän sukupolven tervehdys Pekka Sulkuselle, ред. Pasi Falk. Helsingin yliopisto.

Falk, Pasi (1983a): Humalan historia. Juomisen merkityksen historiallisuus. Lisensiaattityö. Helsingin yliopisto.

Falk, Pasi (1983b): Juominen ja humala modernissa yhteiskunnassa. Sivulaudaturtyö. Helsingin yliopisto.

Flacelière, Robert (1997): Sellaista oli elämä antiikin Kreikassa. WSOY, Juva.

Foote, P. G. & D. M. Wilson (1973): The Viking Achievement. The Society and culture of early medieval Scandinavia. Sidgwick & Jackson, London.

Furuhagen, Hans (1985): ”Helleenien maailma” // Otavan suuri maailmanhistoria 3. Otava, Helsinki.

Gilgamesh. Maailman vanhin sankaritaru (1980). Suomentanut, esitellyt ja selittänyt Armas Salonen. WSOY, Porvoo.

Girard, Rene (1979): Violence and Sacred. The John Hopkins University Press, Baltimore and London.

Guirand, F. (1996a): ”Greek Mythology” // The Larousse Encyclopedia of Mythology, ред. Robert Graves. Chancellor Press, London.

Guirand, F. (1996b): ”Assyro-Babylonian Mythology” // The Larousse Encyclopedia of Mythology, ред. Robert Graves. Chancellor Press, London.

Guirand, F. & A.-V. Pierre (1996): ”Roman Mythology” // The Larousse Encyclopedia of Mythology, ред. Robert Graves. Chancellor Press, London.

Gusfield, Joseph (1988): ”Passage to play: rituals of drinking time in American society” // Constructive Drinking. Perspectives on Drink from Anthropology, ред. Mary Douglas. Cambridge University Press, Cambridge.

Haavio, Martti (1942): Suomalaiset kodinhaltiat. WSOY, Porvoo.

Haavio, Martti (1959). Karjalan jumalat. WSOY, Porvoo.

Hammurabin lait (1951). Переклад з мови давнього Вавилону зі вступом та коментарями Armas Salonen. WSOY, Porvoo.

Harva, Uno (1945): Muinaissuomalaisten Bacchus. Kalevalaseuran vuosikirja 23—24. WSOY, Porvoo.

Health Departement of Western Australia (1996): ”History of Alcohol”. [http://www.public.health.wa.gov.au/ALCOHOL/histor.pdf]

Heino, Eero (1969): Bacchus Suomen kirjallisuudessa kustavilaisesta ajasta kotipolton kieltämiseen. Acta Universitatis Tamperensis Ser. A Vol.27. Tampereen yliopisto, Tampere.

Henrikson, Alf & Disa Törngren & Lars Hansson (1983): Suuri Tarukirja. Koko kansan kirjakerho.

Holmyard, E. J. (1990): Alchemy. Dover, New York.

Homeros (1962): Odysseia. Suom. Otto Manninen. WSOY, Porvoo.

Hudson, John (1995): Suurin tiede. Kemian historia. Art House, Jyväskylä.

Hämäläinen, Martti (1996): Eros, väkivalta ja uskonto. Atena, Jyväskylä.

Jackson, Michael (1990): Suuri olutkirja. Gummerus.

James, William (1982): The Varieties of Religious Experience. Penguin, Harmondsworth.

Jellinek, E. M. (1976): ”Drinkers and Alcoholics in Ancient Rome”.

Journal of Studies on Alcohol. Vol.37, no. 11.

Jellinek, E. M. (1977): ”The Symbolism of Drinking. A Culture-Historical Approach”. Journal of Studies on Alcohol. Vol.38, no. 5.

Johnson, Hugh (1989): Viinin tarina. Otava, Helsinki.

Johnson, Dorothy M. & R. T. Turner (1994): The Bedside Book of Bastards. Barnes & Noble, New York.

Johnson, Paul (1988): Intellectuals. Weidenfeld and Nicholson, London.

Julin, Petra (1998): Tuhat ja yksi häätaikaa. Tammi, Helsinki.

Juvenal (1969): The Satires of Juvenal. Harvard University Press, London.

Kalevala (1969). WSOY, Porvoo.

Karjalainen, Sirpa & Teppo Korhonen & J. U. E. Lehtonen (1989): Uusi ajantieto, WSOY, Porvoo.

Kaukinen, Milja & Marjukka Nylund & Pertti Siikala (1991): Alkoholijuomien käsikirja 2. Väkevät alkoholijuomat. Restamark, Helsinki.

Khaijam, Omar (1975): Viisaan viini. Suom. Toivo Lyy. WSOY, Porvoo.

Kiianmaa, Kalervo & Esa Korpi (1991): ”Humala ja sen syntymekanismi” // Alkoholi. Vaikutukset elimistöön ja terveyteen, ред. Kalervo Kiianmaa та Reino Ylikahri. Valtion painatuskeskus, Helsinki.

Kondo, Hiroshi (1992): Sake. A Drinker’s Guide. Kodansha International, Tokyo.

Ksenofon (1960): Sokrates. Muistelmia. Pidot. Sokrateen puolustuspuhe. Переклад та коментарі Pentti Saarikoski. Otava, Helsinki.

Kurjensaari, Matti (1975): Loistava Olavi Paavolainen. Henkilö- ja ajankuva. Tammi, Helsinki.

Laaksonen, Liisa & Maija Salo (1983): Lystiä leikkiä. Perinnettä ja perinneleikkejä. Mannerheimin lastensuojeluliitto. WSOY, Porvoo.

Leakey, Richard (1981): Ihmisen jäljillä. Kirjayhtymä, Helsinki.

Lehessaari, Anna-Liisa (1996): Alkoholin vaikutus puheen prosodiikkaan. Helsingin yliopiston Fonetiikan laitoksen julkaisuja 40, Helsingin yliopisto.

Lewis, Richard D. (1993): Mekö erilaisia? Suomalainen kansainvälisissä liikeneuvotteluissa. Otava, Helsinki.

Lewis, Richard D. (1996): Kulttuurikolareita. Otava, Helsinki.

Lissarrague, François (1990): ”Around the Krater: An Aspect of Banquet Imagery” // Sympotica: a Symposium on the Symposion, ред. Oswyn Murray. Oxford Clarendon Press.

Lissarrague, François (1994): ”Figures of Women” // A History of Women in the West, ред. Pauline Schmitt Pantel. The Belknap Press of Harvard University Press. Massachusetts.

Lohberg, Rolf (1998): Das Grosse Lexikon vom Bier. VMA-Verlag, Wiesbaden.

MacDonald, S. (1994): ”Whisky, Women and the Scottish Drink Problem. A View from the Highlands” // Gender, Drink and Drugs, ред. Maryon McDonald. Berg, Oxford/Providence.

Mars, Gerald & Yochanan Altman (1988): ”Alternative mechanism of distribution in a Soviet economy” // Constructive Drinking. Perspectives on Drink from Anthropology, ред. Mary Douglas. Cambridge University Press, Cambridge.

McDonald, Maryon (1994): ”A Social-Anthropological View of Gender, Drink and Drugs” // Gender, Drink and Drugs, ред. Maryon McDonald. Berg, Oxford/Providence.

Meri, Veijo (1995): C. G. Mannerheim. Suomen marsalkka. WSOY, Porvoo.

Monckton. H. A. (1966): A History of English Ale & Beer. The Bodley Head, London.

de Montaigne, Michel (1985): Esseitä. WSOY, Juva.

Montet, Pierre (1982): Sellaista oli elämä faraoiden Egyptissä. WSOY, Porvoo.

Mäntylä, Ilkka (1969): Ja yhteinen rahvas todisti. Kollaasi 1600-luvun suomalaista tuomiokirjoista. WSOY, Porvoo.

Mäntylä, Ilkka (1985): Suomalaisen juoppouden juuret. Viinanpoltto vapaudenaikana. SKS, Helsinki.

Mäntylä, Ilkka (1998): Viinissä totuus. Viinin historiaa Suomessa. Otava, Keuruu.

Nataf, André (1988): The Wordsworth Dictionary of the Occult. Wordsworth reference.

Nestorin kronikka (1994). Suom. Marja-Leena Jaakkola. WSOY, Porvoo.

Nqokwey, Ndolamb (1988): ”Palm wine among the Lele” // Constructive Drinking. Perspectives on Drink from Anthropology, ред. Mary Douglas. Cambridge University Press, Cambridge.

Niiranen, Timo (1986): Erotiikan kulttuurihistoria. Kustannuskiila, Kuopio.

Nirkko, Juha (1997): Pääsiäinen. Juhlatietoa, kuvia ja kertomuksia. SKS, Helsinki.

Olaus Magnus Gothus (1973): Pohjoisten kansojen historia. Suomea koskevat kuvaukset. Переклад з латини Kaarle Hirvonen. Otava, Helsinki.

Ovidius (1988): Rakastamisen taito. Rakkauden parannuskeinot. Переклад та коментарі Seppo Heikinheimo. Weilin+Göös, Trondhejm.

Papagaroufali, Eleni (1992): ”Uses of alcohol among women: games of resistance, power and pleasure” // Alcohol, Gender and Culture, ред. Dimita Gefou-Madianou. Routledge, London.

Pellizer, Ezio (1990): ”Outlines of a Morphology of Sympotic Entertainment” // Sympotica. A Symposium on the Symposion, ред. Oswyn Murray. Clarendon Press, Oxford.

Peltonen, Matti (1988): Viinapäästä kolerakauhuun. Kirjoituksia sosiaalihistoriasta. Hanki ja jää, Helsinki.

Peltonen, Matti (1997): Kerta kiellon päälle. Suomalainen kieltolakimentaliteetti. Vuoden 1733 juopumusasetuksesta kieltolain kumoamiseen 1932. Hanki ja Jää, Hämeenlinna.

Pentikäinen, Juha (1989): Kalevalan maailma. Yliopistopaino, Helsinki.

Petronius (1945): Trimalkion pidot. Переклад та коментарі Edwin Linkomies. Otava, Helsinki.

Platon (1979): Pidot. Teokset III. Suom. Marianna Tyni. Otava, Helsinki.

Platon (1986): Lait. Teokset VI. Suom. Marja Itkonen-Kaila, Holger Thesleff, Tuomas Anhava, A. M. Anttila. Otava, Keuruu.

Pliny the Elder (1991): Natural History. A Selection. Penguin Books, Harmondsworth.

Plinius nuorempi (1974): Kirjeitä keisariajan Roomasta. Valikoima Plinius Nuoremman kirjetuotannosta, ред. Marja Itkonen-Kaila. Gaudeamus, Helsinki.

Plutarkhos (1989): Kuuluisien miesten elämäkertoja. WSOY, Juva.

Pontén, Johan (1967): Historia kring alkoholen. Frän Syndafloden till dagens Sverige. Natur och Kultur, Stockholm.

Pulla, Armas J. (1964): Leipää ja viiniä. Aatamista isoisän päiviin. Otava, Helsinki.

Pulla, Armas J. (1973): Älä ota ellet osaa. Asiaa alkoholista, sen käytöstä ja vaikutuksista. Weilin+Göös, Helsinki.

Purcell, Nicholas (1994): ”Woman and Wine in Ancient Rome” // Gender, Drink and Drugs, ред. Maryon McDonald. Berg, Oxford/Providence.

Pöysä, Toivo & Götha Rannikko & Reima Rannikko (1982): Pontikka. Viisi vuosisataa suomalaista paloviinaperinnettä. Otava, Keuruu.

Raamattu (2000). Suomen evankelisluterilaisen kirkon kirkolliskokouksen vuonna 1992 käyttöön ottama suomennos. Suomen Pipliaseura, Mikkeli.

Rabelais, François (1947): Suuren Gargantuan hirmuinen elämä. Gummerus, Jyväskylä.

Rautonen, Markku (1994): Viinakirja. WSOY, Porvoo.

Raymond, Irving Woodworth (1927): The Teaching of the Early Church on the Use of Wine and Strong Drink. Columbia University Press, New York.

Regan, Gary (1991): The Bartender’s Bible. Harper Paperbacks, New York.

Roesdahl, Else (1993): Viikingit. Otava, Helsinki.

Rouche, Michel (1987): ”The Early Middle Ages in the West” // A History of Private Life I: From Pagan Rome to Byzantium, ред. Philippe Aries & Georges Duby. Harvard University Press, Cambridge.

Salonen Armas (1970): Elämää Babyloniassa maailman vanhimpien kirjeiden valossa. Suomen itämaisen seuran kansantajuisia julkaisuja no 16, Helsinki.

Salonen, Armas (1973): Elettiinpä ennenkin eli muinaisuus elää nykyajassa. Suomen itämaisen seuran kansantajuisia julkaisuja no 17, Helsinki.

Salonen, Armas (1967): Persian muinaisuus ja kulttuuri. Otava, Helsinki.

Salonen, Armas & Rostislav Holthoer (1982): Egypti ja sen kulttuuri. Otava, Helsinki.

Sarmela, Matti (1991): ”Karhu ihmisen ympäristössä” // Kolme on kovaa sanaa. Kirjoituksia kansanperinteestä, ред. Pekka Laaksonen та Sirkka-Liisa Mettomäki. SKS, Helsinki.

Schivelbusch, Wolfgang (1986): Nautintoaineiden kulttuurihistoria. Otava, Helsinki.

Seltman, Charles (1957): Wine in the Ancient World. Routledge, London.

Sherrat, Andrew (1995): ”Peculiar substances” // Consuming habits. Drugs in history and anthropology, ред. Jordan Goodman, Plau E. Lovejoy & Andrew Sherrat. Routledge, London and New York.

Siegel, Ronald K. (1989): Intoxication. Life in Pursuit of Artificial Paradise. E. P. Dutton, New York.

Smith, Bradley (1975): Mexico. A History in Art. Phaidon Press, London.

Smith, Gregg (1995): Beer. A History Of Suds And Civilization From Mesopotamia To Microbreweries. Avon Books, New York.

Smith, Woodruff (1995): ”From coffeehouse to parlour: the consumption of coffee, tea and sugar in north-western Europe in the seventeenth and eighteenth centuries” // Consuming habits. Drugs in history and anthropology, ред. Jordan Goodman, Plau E. Lovejoy & Andrew Sherrat. Routledge, London and New York.

Snyder, Solomon (1988): ”Alcohol: Customs and Rituals”. Encyclopedia of Psychoactive Drugs Series 1. Burke, London.

Sournia, Jean-Charles (1990): A History of Alcoholism. Basil Blackwell, Oxford.

Spode, Hasso (1993): Die Macht der Trunkenheit. Kultur- und Sozialgeschichte des Alkohols in Deutschland. Leske+Budrich, Hemsbach.

Strandén, Sven (1993): Onko isillä drakula? Lyhyt vapaus- ja krapulatieteellinen selitysoppi. Tammi, Helsinki.

Strömberg, Jari & Mirja Syvänen (1990): Suomalainen olutkirja. Tietosanoma, Helsinki.

Suetonius (1960): Rooman keisarien elämänkertoja. Suom. J. A. Hollo. WSOY, Porvoo.

Suuronen, Kerttu (1969): Ohrainen olut. Otava, Helsinki.

Tacitus (1988): Germania. Yliopistopaino, Helsinki.

Talve, Ilmar (1990): Suomen kansankulttuuri. SKS, Helsinki.

Talvi, Jussi (1989): Gastronomian historia. Otava, Keuruu.

Thomson, Oliver (1993): A History of Sin. Barnes & Noble, New York.

Townsend. Mary Lee (1997): ”Humour and the Public Sphere in Nineteenth-Century Germany” // A Cultural History of Humour. From Antiquity to the Present Day, ред. Jan Bremmer & Herman Roodenburg. Polity Press, Cambridge

Troyat, Henri (1983): Iivana Julma. WSOY, Juva.

Tynni, Aale (1982): ”Johdanto” // Eddan jumalrunot. Переклад, вступ, коментарі Aale Tynni. WSOY, Porvoo.

Van Gennep, Arnold (1960): The Rites of Passage. The University of Chicago Press, Chicago.

Veyne, Paul (1987): ”The Roman Empire” // A History of Private Life I. From Pagan Rome to Byzantium, ред. Philippe Ariès & Georges Duby. Harvard University Press, Cambridge.

Vilkuna, Kustaa (1985): Vuotuinen ajantieto. Vanhoista merkkipäivistä sekä kansanomaisesta talous- ja sääkalenterista enteineen. Otava, Helsinki.

Visser, Margaret (1991): The Rituals of Dinner. The Origins, Evolution, Eccentricities, and Meaning of Table Manners. Grove Weidenfeld, New York.

Walker, Benjamin (1977): Encyclopedia of Esoteric Man. Routledge & Kegan Paul, London and Henley.

Walton, Stuart & Brian Glover (1998): The Ultimate Encyclopedia of Wine, Beer, Spirits & Liqueurs. Hermes House, London.

Ward, Susie & Claire Clifton & Jenny Stacey (1997): The Gourmet Atlas. Quarto Publishing, London.

Westermann, Marïet (1997): ”How Was Jan Steen Funny? Strategies and Functions of Comic Painting in the Seventeenth Century” // A Cultural History of Humour. From Antiquity to the Present Day, ред. Jan Bremmer & Herman Roodenburg. Polity Press, Cambridge.

Weyerer, Siegfried, Martina Schäufele, Birgitt Wiese, Wolfgang Maier, Franziska Tebarth, Hendrik van den Bussche, Michael Pentzek, Horst Bickel, Melanie Luppa & Steffi G. Riedel-Heller (2011): ”Current alcohol consumption and its relationship to incident dementia: results from a 3-year follow-up study among primary care attenders aged 75 years and older”, Age and Ageing, doi: 10.1093/ageing/afr007 [http://ageing.oxfordjournals.org/content/early/2011/02/23/ageing.afr007.full.pdf+html]

Ylikahri, Reino (1991): ”Krapula” // Alkoholi. Vaikutukset elimistöön ja terveyteen, ред. Kalervo Kiianmaa та Reino Ylikahri. Valtion painatuskeskus, Helsinki.

Zetterman, Tore (1984): Kirjaniekat. Koko kansan kirjakerho, Helsinki.

Посилання

1 Walker 1977, 124.

2 Weyerer et al. 2011.

3 Johnson 1989, 77.

4 Brillat-Savarin 1988, 121—122.

5 Mt, 130.

6 Siegel 1989, 118.

7 Mt, 210.

8 Sherrat 1995, 34.

9 Bruun 1972, 95.

10 Douglas 1988, 3—4.

11 Lehessaari 1996, 84—89.

12 Kiianmaa & Korpi 1991, 50.

13 Douglas 1988, 3—4.

14 Allardt & Littunen 1973, 31.

15 Gefou-Madianou 1992, 4; Lewis 1996, 324.

16 Nestorin kronikka 58—59.

17 Thomson 1993, 154.

18 Pliny 1991, 192.

19 Talvi 1989, 113—114.

20 Siegel 1989, 256—272.

21 Meri 1995, 42.

22 Bremmer 1990, 140.

23 Pellizer 1990, 180—182.

24 Bahtin 1995, 150.

25 Visser 1991, 42.

26 McDonald 1994, 14.

27 Ilm. 17:2.

28 Platon 1986, 637c.

29 Leakey 1981, 92—95

30 Visser 1991, 2.

31 Christie & Bruun 1986, 42—43.

32 I korinttolaiskirje 5:11.

33 Raymond 1927, 100, 138.

34 Sournia 1990, 13.

35 Sherrat 1995, 22—23.

36 Johnson 1989, 100—101.

37 Pontén 1967, 85.

38 Olaus Magnus 1973, 120.

39 McDonald 1994, 103.

40 Sournia 1990, 109.

41 Snyder 1988, 75.

42 Lewis 1993, 105.

43 Johnson 1989, 185.

44 Ngokwey 1988, 113—114.

45 Bengtsson 1998, 53.

46 Talvi 1989, 142.

47 Pliny 1991, 193.

48 McDonald 1994, 15.

49 Regan 1991, 156.

50 Walton & Glover 1988, 415.

51 McDonald 1994, 136.

52 Driessen 1992, 74.

53 Papagaroufali 1992, 48—49.

54 Salonen 1970, 33.

55 Johnson 1989, 125.

56 Pontén 1967, 165.

57 Strömberg & Syvänen 1990, 93.

58 Snyder 1988, 33.

59 Regan 1991, 55—56; Strömberg & Syvänen 1990, 61.

60 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 57, 65—68.

61 Smith, W. 1995, 150—151.

62 Westermann 1997, 164.

63 Townsend 1997, 210—211.

64 Corbin 1990, 633—635.

65 Peltonen 1977, 35.

66 Heino 1969, 33—34.

67 Peltonen 1997, 42.

68 Mt, 43.

69 Heino 1969, 33—34, 124.

70 Peltonen 1997, 43.

71 Heino 1969, 34—35.

72 Jackson 1990, 51.

73 Pontén 1967,134.

74 Pulla 1973, 10.

75 Smith, G. 1995, 7.

76 Brasch 1990, 97.

77 Walton & Glover 1998, 6.

78 Harva 1945, 42.

79 Smith, G. 1995, 7.

80 Gilgamesh 1980, 65.

81 Salonen 1973, 32.

82 Lohberg 1998, 55.

83 Salonen 1970, 12.

84 Hammurabin lait 1951, 108.

85 Salonen 1973,18.

86 Lohberg 1998, 57.

87 Mt.

88 Mt, 59.

89 Mt, 60.

90 Thomson 1993, 74.

91 Montet 1982, 134—135.

92 Salonen 1982, 103, 129.

93 Salonen 1973, 103.

94 Lohberg 1998, 60.

95 Suuronen 1969, 174.

96 Smith, W. 1995, 15.

97 Paavalin ensimmäinen kirje Timoteukselle 5:13.

98 Sournia 1990, 15.

99 Visser 1991, 119; Walton & Glover 1998, 496.

100 Olaus Magnus 1973, 112.

101 Mt, 114.

102 Mäntylä 1998, 43.

103 Smith, G. 1995, 30—31.

104 Pulla 1964, 20, 251 ; Heino 1969, 64.

105 Smith, G. 1995, 11; Monckton 1966, 39; Lohberg 1998, 150.

106 Christie & Bruun 1986, 44.

107 Mäntylä 1985, 198.

108 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 16; Walton &Glover 1998, 8.

109 Talvi 1989, 42—43; Holmyard 1990, 54.

110 Snyder 1988, 31—32.

111 Holmyard 1990, 121—122; Nataf 1996, 189.

112 Hudson 1995, 51.

113 Holmyard 1990, 121—122.

114 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 15.

115 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 16.

116 Biedermann 1993, 16.

117 Nataf 1996, 189.

118 Strandén 1993, 46—47.

119 Pontén 1967, 111—112.

120 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 22; Heino 1969, 24.

121 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 16.

122 Holmyard 1990, 160.

123 Hudson 1995, 54.

124 Holmyard 1990, 167.

125 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 73.

126 Walton & Glover 1998, 444.

127 Mt, 433; Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 22.

128 Walton & Glover 1998, 480; Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 69.

129 Mäntylä 1985, 112.

130 Walton & Glover 1998, 481; Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 74.

131 Sournia 1990, 110.

132 Snyder 1988, 52.

133 Tiede 2000, 3/98.

134 Johnson 1989, 12.

135 Jellinek 1977, 854; Salonen 1970, 45; Westermann 1997, 163.

136 Bahtin 1995, 255.

137 Kalevala XII, 68—72.

138 Snyder 1988, 31—32.

139 Pontén 1967, 167.

140 De Montaigne 1988, 126.

141 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 24.

142 Regan 1991, 55—56, 94.

143 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 53.

144 Meri 1995, 156, 257.

145 Brasch 1990, 97.

146 Suuronen 1969, 9.

147 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 155; Girard 1979, 94.

148 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 158—160; Sarmela 1991, 218.

149 Sarmela 1991, 220.

150 Mt, 218.

151 Eliade 1982, 139.

152 Thomson 1993, 170; Suuronen 1969, 120.

153 Falk 1980, 6—7.

154 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 155—156; Suuronen 1969, 133—134.

155 Haavio 1959, 138—139; Pontén 1967, 99.

156 Visser 1991, 35, 255.

157 Heino 1969, 26; Regan 1991, 175; Mäntylä 1998, 46.

158 Sherrat 1995, 18; Nirkko 1997, 11.

159 Luukas 22:20.

160 Salonen 1970, 126—127.

161 Viides Mooseksen kirja 16:15.

162 Vilkuna 1989, 303.

163 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 98.

164 Niiranen 1986, 179.

165 Montet 1982, 69—70.

166 Johnson 1989, 50; Furuhagen 1985, 154.

167 Bianquis-Gasser 1992, 104—106.

168 Mt, 145—146.

169 Furuhagen 1985, 153—154.

170 Guirand & Pierre 1996, 199.

171 Salonen 1967, 102.

172 McDonald 1994, 136—137.

173 McDonald 1994, 109.

174 Snyder 1988, 57.

175 Bremmer 1997, 13.

176 Bahtin 1995, 11—12.

177 Mt, 68.

178 Alho 1988, 73—75.

179 Vilkuna 1985, 320—321.

180 Suuronen 1969, 83.

181 James 1929, 379—387.

182 Suuronen 1969, 90; Bradley 1975, 153—154; Snyder 1988, 88.

183 Brasch 1990, 98.

184 Saarnaaja 9:7—9.

185 Alho 1988, 215.

186 Guirand 1996b, 54; Salonen 1970, 12.

187 Brasch 1990, 97; Smith, G. 1995, 9.

188 Bengtsson 1988, 7.

189 Seltman 1957, 54.

190 Henrikson, Törngren & Hansson 1983, 90.

191 Guirand 1996a, 161.

192 Platon 1979, 215d.

193 Seltman 1957, 106—107.

194 Johnson 1989, 49—50; Lissarrague 1994, 224; Seltman 1957, 108.

195 Veyne 1987, 193.

196 Pontén 1967, 28; Johnson 1989, 56.

197 Pontén 1967, 28.

198 Juvenal 1969, 109.

199 Henrikson, Törngren & Hansson 1983, 310.

200 Guirand & Pierre 1996, 205; Jellinek 1976, 854.

201 Lohberg 1998, 66.

202 Mt.

203 Harva 1945, 44.

204 Spode 1993, 20—21.

205 Walton & Glover 1988, 253.

206 Ensimmäinen korinttolaiskirje 6:10; Paavalin kirje galatalaisille 5:19—21.

207 Heino 1969, 32, 58; Peltonen 1997, 20.

208 Haavio 1959, 138—139.

209 Smith, G. 1995, 18.

210 Siegel 1989, 110.

211 Kurjensaari 1975, 293; Lewis 1996, 280.

212 Furuhagen 1985, 153; Ward, Clifton & Stacey 1997, 136.

213 Biedermann 1993, 412.

214 Flacelière 1997, 208—210.

215 Carter 1996, 76.

216 Jesaja 28. luku.

217 Helsingin Sanomat 13.2.1998.

218 Seltman 1957, 102.

219 Health Department of Western Australia 1996.

220 Rabelais 1947, 16—17.

221 Brennan 1988, 203.

222 Bahtin 1995, 105—106.

223 Johnson 1988, 90.

224 Platon 1979, 244b—245a, 238d.

225 Platon 1986, 653d—654a.

226 Johnson 1989, 48—49; Seltman 1957, 149.

227 Johnson 1989, 51; Bengtsson 1985, 15; Seltman 1957, 149.

228 Flacelière 1997, 197; Seltman 1957, 149.

229 Guirand 1996a, 157.

230 Jellinek 1976, 1731.

231 Mäntylä 1998, 10; Suuronen 1969, 8.

232 Tynni 1982, 15; Henrikson, Törngren & Hansson 1983, 68.

233 Pontén 1967, 63.

234 Zetterman 1984, 70.

235 Pontén 1967, 275.

236 Heino 1969, 55.

237 Bahtin 1995, 82.

238 Spode 1993, 21.

239 Heino 1969, 43.

240 Pontén 1967, 232.

241 Van Gennep 1960, 189—190.

242 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 101.

243 Bengtsson 1998, 45—47.

244 Gusfield 1988, 80—82.

245 Mt, 82.

246 Mt, 63, 70.

247 Jellinek 1977,861.

248 Suuronen 1969, 114—115.

249 Mäntylä 1988, 57.

250 Pulla 1973, 17; Mäntylä 1998, 58.

251 Mt, 139.

252 McDonald 1994, 108.

253 McDonald 1994, 108.

254 Joh. 2:1—11.

255 Kalevalan XXIII luku.

256 Julin 1998, 31, 43, 94.

257 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 133, 163.

258 Mt, 171.

259 Mt, 175.

260 Mt, 99.

261 Mäntylä 1988, 46.

262 Brennan 1988, 222—223.

263 Mt, 220.

264 Mt, 221.

265 Falk 1980, 10.

266 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 135.

267 MacDonald 1994, 136.

268 Falk 1983b, 50—51.

269 Walton & Glover 1988, 394.

270 Lewis 1996, 173.

271 Carcopino 1997, 313.

272 Plinius Nuorempi 1974, 31.

273 Carcopino 1977, 314.

274 Visser 1991, 97, 110—111.

275 Peltonen 1988, 42.

276 Visser 1991, 110—111.

277 Mt, 292.

278 Mt, 31.

279 Mt, 263.

280 Mt, 87—88.

281 Lewis 1993, 136.

282 Visser 1991,91.

283 Mt.

284 Rouche 1987, 444.

285 Mt, 442.

286 Visser 1991, 97.

287 Falk 1980, 16.

288 Spode 1993, 42.

289 Mt.

290 Walker 1977, 74.

291 Visser 1991, 4.

292 Egill 1994, 111.

293 Tacitus 1988, 22.

294 Mt.

295 Rouche 1987, 432.

296 Mt, 432.

297 Pontén 1967, 72.

298 Jellinek 1977, 860.

299 Roesdahl 1993, 58.

300 Foote & Wilson 1973, 166, 402.

301 Suuronen 1969, 123.

302 Walton & Glover 1998, 263.

303 Lewis 1996, 162, 294.

304 Siegel 1989, 256.

305 Mt, 256—257.

306 Brennan 1988, 219—220.

307 Walton & Glover 1998, 476.

308 Mäntylä 1985, 151.

309 Lewis 1996, 264.

310 Visser 1991, 282.

311 Falk 1980, 10.

312 Egill 1994, 196.

313 Schvivelbusch 1986, 177—178.

314 Pontén 1967, 98.

315 Troyat 1983, 149.

316 Snyder 1988, 38.

317 Jellinek 1977, 860.

318 Falk 1980, 9.

319 Mäntylä 1969, 184.

320 Mäntylä 1998, 48.

321 Heino 1969, 43.

322 Odysseia IX luku.

323 Visser 1991, 89.

324 Strandén 1993, 106.

325 Driessen 1992, 74.

326 Pellizer 1990, 178.

327 Bremmer 1997, 13.

328 Talvi 1989, 62.

329 Ksenofon 1960, 170—189.

330 Platon 1979.

331 Veyne 1987, 187—189.

332 Carcopino 1997, 313.

333 Mars & Altman 1988, 217—274.

334 Johnson 1989, 15.

335 Bremmer 1997, 13.

336 Ksenofon 1960, 164—165.

337 Visser 1991, 105.

338 Erasmus 1996, 30.

339 Strömberg & Syvänen 1990, 54.

340 The Book of the Death 1984, 67.

341 Bradley 1975, 124—125.

342 Kondo 1992,13.

343 Veyne 1987, 183; Bahtin 1995, 131.

344 Lissarrague 1990, 202.

345 Armour 1989, 114.

346 Siegel 1989, 104.

347 Biedermann 1993, 413.

348 Mäntylä 1985, 40.

349 Snyder 1988, 30; Johnson 1989, 111.

350 Monckton 1966, 28—29.

351 Lohberg 1998, 84, Pulla 1964, 12.

352 Talvi 1989, 143.

353 Pulla 1964, 83.

354 Troyat 1983, 45.

355 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 23, 28.

356 Heino 1969, 22.

357 Pontén 1967, 130—131.

358 Mt.

359 Mt, Sherrat 1995, 42.

360 Pulla 1973, 13.

361 Snyder 1988, 25; Sournia 1990, 7—11.

362 Sournia 1990, 110.

363 McDonald 1994, 105.

364 Pontén 1967, 78—79.

365 Sournia 1990, 8.

366 Plutarkhos 1989, 420.

367 Guppy 1992, 43; Pulla 1964, 90.

368 Tiede 2000, 3/98.

369 Sournia 1990, 10; Johnson 1989, 56. Plutarkhos 1989, 10.

370 Plutarkhos 1989, 9—10.

371 Suetonius 1960, 172.

372 Pulla 1964, 10.

373 Pliny 1991, 193.

374 Pulla 1964, 11; Suetonius 1960, 118.

375 Suetonius 1960, 276.

376 Carcopino 1997, 315.

377 Visser 1991, 337; Snyder 1988, 28.

378 Pliny 1991, 193.

379 Snyder 1988, 28.

380 Suetonius 1960, 380.

381 Carcopino 1997, 314.

382 Johnson & Turner 1994, 68; Sournia 1990, 11.

383 Strömberg & Syvänen 1990, 93; Pulla 1964, 20.

384 Johnson & Turner 1994, 183; Troyat 1983, 32, 105.

385 Troyat 1983, 84.

386 Guppy 1992, 139; Alho 1988, 142—143.

387 Englund 1996, 110—111.

388 Mt, 154.

389 Mäntylä 1998, 55.

390 Mt, 56.

391 Suuronen 1969, 127.

392 Pontén 1967, 205.

393 Pontén 1967, 231; Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 33.

394 Mäntylä 1998, 58.

395 Snyder 1988, 54.

396 Ylikahri 1989, 56—57.

397 Pontén 1967, 167.

398 Mt, 281—282.

399 Strandén 1993, 103.

400 Salonen 1970, 33.

401 Pliny 1991, 193.

402 Heino 1969.

403 Haavio 1942, 95.

404 Mt, 96, 147.

405 Mt, 255.

406 Mt, 74.

407 Lehessaari 1996, 88.

408 Mockton 1966, 30.

409 Pontén 1967, 93.

410 Mt, 99.

411 Mt.

412 Sournia 1990, 13.

413 Brennan 1988, 198—199.

414 Snyder 1988, 64—65.

415 Mockton 1966, 132.

416 Mäntylä 1985, 62.

417 Pontén 1967, 281—282.

418 Raymond 1927, 46—47.

419 Strandén 1993, 41; Suuronen 1969, 143.

420 Lissarrague 1992, 216.

421 Johnson 1989, 46.

422 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 103.

423 Pontén 1967, 136.

424 Hammurabin lait 1951, 84.

425 Bengttson 1998, 64—65.

426 Platon 1986, 649b.

427 Aristotle 1961, 75.

428 Lohberg 1998, 62.

429 Raymond 1927, 34.

430 Biedermann 1993, 330—331.

431 Erasmus 1961, 175.

432 Visser 1991, 329.

433 Raymond 1927, 38.

434 Mt, 110.

435 Pliny 1991, 191—192.

436 Seltman 1957, 142.

437 Purcell 1994, 205.

438 Ovidius 1988, 27.

439 Brennan 1988, 216.

440 Sananlaskut 20:1.

441 Hoosea 4.

442 Efesol. 5:18.

443 Raymond 1927, 125.

444 Bengttson 1998, 73.

445 Strandén 1993, 90, 107.

446 Platon 1986, 671a.

447 Mt, 640a—642a.

448 Mt, 671a—672a.

449 Veyne 1987, 183.

450 Platon 1986, 672d.

451 Mt, 666a.

452 Bahtin 1995, 69.

453 Sherrat 1995, 18; Johnson 1989, 77; Bengtsson 1998, 48.

Примітки

1

За даними різних організацій і за різними методиками підрахунку рейтинг очолюють і Росія, і Молдова, і Литва, проте найшвидші темпи зростання споживання алкоголю безумовно має Росія (https://cyberleninka.ru/article/n/pokazateli-potrebleniya-alkogolya-v-rossii-v-sravnenii-s-drugimi-stranami). — Прим. ред.

(обратно)

2

Залповий коктейль з аквавіту (національний скандинавський алкогольний напій), французького вермуту та джину, названий на честь маршала Маннергейма, який запропонував покращити запах низькоякісного аквавіту шляхом додавання до нього більш вишуканих напоїв. — Прим. пер.

(обратно)

3

Анісова горілка. — Прим. пер.

(обратно)

4

Кав’ярня, де подають фрапе — грецький холодний кавовий напій, вино, пиво й узо. — Прим. пер.

(обратно)

5

Палене вино (brandywine — від нідерл. branden «спалювати»; wijn «вино»; звідси походить назва «бренді») — міцний спиртний напій, загальний (збірний) термін для позначення продуктів дистиляції (перегонки) виноградного вина, фруктової або ягідної бражки, вичавок винограду. — Прим. ред.

(обратно)

6

Нерозчинний залишок, від якого відділяють сусло. — Прим. пер.

(обратно)

7

Про традиції вживання алкоголю та кави див. також: Шивельбуш В. Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів / пер. з нім. — Київ: Ніка-Центр; Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — Прим. ред.

(обратно)

8

Лестадіус започаткував лестадіанство — консервативний напрям у лютеранстві, поширений у Фінляндії, Швеції, Норвегії, Росії та Північній Америці. Лестадійці намагаються дотримуватися ранньохристиянського трибу життя: не визнають сучасних технічних засобів, які слугують для розваг (телебачення, азартних ігор та ін.), виступають проти обмеження народжуваності та вживання алкоголю. — Прим. пер.

(обратно)

9

Мережа магазинів алкогольної продукції у Фінляндії. — Прим. пер.

(обратно)

10

Гайленд — область на півночі Шотландії. — Прим. пер.

(обратно)

11

Перше значення — душі. — Прим. пер.

(обратно)

12

Бітери — міцні алкогольні напої, що відрізняються гірким смаком і мають медичне вживання, сприяючи травленню та полегшуючи стан похмілля.

(обратно)

13

Чарка ємністю 44 мл. — Прим. пер.

(обратно)

14

Переклад Василя Мисика. — Прим. пер.

(обратно)

15

Фінське почесне звання, яке Президент Фінляндії присуджує провідним діячам промисловості та торгівлі. — Прим. пер.

(обратно)

16

Першого травня у Фінляндії святкують студентське свято Ваппу, під час якого молоді люди одягають білі кашкети (символ закінчення навчального закладу) і п’ють шампанське, бурхливо вітаючи один одного. Друга назва свята — День свободи: всі поводяться дуже розкуто. — Прим. пер.

(обратно)

17

У фінських барах сигнал, яким повідомляють про завершення продажу алкоголю, наприклад мигання світла, звукове сповіщення або вербальне повідомлення. — Прим. пер.

(обратно)

18

Переклад Андрія Содомори. — Прим. пер.

(обратно)

19

Фін. sima, шв. mjöd — напій з розчиненого у воді та збродженого меду з додаванням лимона, має низький вміст алкоголю. — Прим. пер.

(обратно)

20

Йотуни — у германо-скандинавській міфології первинні мешканці світу, попередники богів та людей, велетні зі злостивим характером, які, проте, є носіями прадавньої мудрості. — Прим. ред.

(обратно)

21

Дерев’яна посудина у вигляді великої діжки. — Прим. ред.

(обратно)

22

Тут і далі в значенні «легкий хмільний напій». — Прим. пер.

(обратно)

23

Священний камінь, встановлений у місці, яке вважалося центром землі. — Прим. пер.

(обратно)

24

Мусульманський ангел, проклятий Богом за те, що не вклонився Адамові. — Прим. пер.

(обратно)

25

Тут і далі в розділі переклад Василя Мисика. — Прим. пер.

(обратно)

26

Мати Ісусова. — Прим. пер.

(обратно)

27

Суфійський шейх. — Прим. пер.

(обратно)

28

У давньоісландській, германській та скандинавській міфології істоти, подібні до карликів та гномів, що живуть в глибоких печерах, природні духи. Інша назва — дварфи, або чорні альви. — Прим. ред.

(обратно)

29

Засудженого змушували проходити крізь шерегу солдатів, які били його по спині прутами. — Прим. пер.

(обратно)

30

Фінська традиція певним чином обрубувати або зрубувати хвойне дерево з нагоди весілля, вдалого полювання чи смерті поважаної людини. — Прим. пер.

(обратно)

31

Провінція у Фінляндії. — Прим. пер.

(обратно)

32

Область на заході Фінляндії. — Прим. пер.

(обратно)

33

Перше значення — чужий; незнайомий; друге — гість (фін.). — Прим. пер.

(обратно)

34

Пальмове вино. — Прим. пер.

(обратно)

35

Чарка обіцянки, відома також як чарка Брагі, бога поезії, сина Одина, — чарка, яку пили під час різних урочистих подій, передаючи з рук в руки і даючи обіцянки. — Прим. пер.

(обратно)

36

Поширений у Стародавній Греції музичний інструмент типу сопілки за звучанням близький до гобоя. Інструмент мав гострий та різкий звук і часто використовувався в оргіастичній музиці культу Діоніса. Зазвичай виконавець грав одночасно на двох авлосах (чи подвійному авлосі). — Прим. пер.

(обратно)

37

Переклад Бориса Тена. — Прим. пер.

(обратно)

38

У Фінляндії є спільнота фінських шведів — шведськомовних фінів, які мають особливий статус і становлять приблизно 5 відсотків населення. — Прим. пер.

(обратно)

39

Грецький алкогольний напій, який за традицією закупорювали сумішшю гіпсу і смоли, що дає йому характерний запах і присмак. — Прим. пер.

(обратно)

40

Блазень має на увазі обіди в складчину, які влаштовували зі страв, принесених гостями. Ймовірно, це все-таки вимагало від хазяїна якихось витрат. Філіп хоче сказати, що в себе вдома він таких гулянок не влаштовує, а сам ходить по чужих обідах. — Прим. пер.

(обратно)

41

Тут і далі в розділі переклад Віталія Кривоноса. — Прим. пер.

(обратно)

42

Хліб у католиків, який використовують для таїнства причастя. — Прим. пер.

(обратно)

43

Начальник поліцейського відділку в малонаселених районах Фінляндії, за сумісництвом також прокурор і судовий виконавець. — Прим. пер.

(обратно)

44

Лайтіла, Кеуруу — фінські міста. — Прим. пер.

(обратно)

45

Михайла у Фінляндії святкують 29 вересня. — Прим. пер.

(обратно)

46

Неофіційна назва комуни у Фінляндії. — Прим. пер.

(обратно)

47

Шведська на той час була мовою уряду й інтелігенції. — Прим. пер.

(обратно)

48

Острів у Данії. — Прим. пер.

(обратно)

49

У Римській імперії посадовець, який слідкував за фінансовими справами держави та її армії. — Прим. пер.

(обратно)

50

Застаріла фінська міра об’єму, що дорівнювала 0,32715 літрам. — Прим. пер.

(обратно)

51

Шведська провінція. — Прим. пер.

(обратно)

52

Тут і далі в розділі переклад Віталія Кривоноса. — Прим. пер.

(обратно)

53

Тут і далі в розділі переклад Андрія Содомори. — Прим. пер.

(обратно)

54

Переклад Івана Огієнка. — Прим. пер.

(обратно)

55

Переклад Василя Мисика. — Прим. пер.

(обратно)

Оглавление

Отзывы

Отзывов пока нет.

Будьте первым, кто оставил отзыв на “Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв”